Читати книгу - "Чорна дошка"

вони, велелюдна армія робітничих кореспондентів, роблять усе можливе, а іноді й неможливе, аби навернути на шлях істинний українське селянство, змусити ділитися зі своїм братом, який мешкає в місті й робить усе, аби Україна стала індустріальним центром, аби технічний прогрес, народившись та сп’явшись на ноги саме в містах, повернувся до сіл у вигляді автоматизованих засобів праці, аби…

Терновий подеколи переписував слово в слово цілі шпальти з центральних газет, як того вимагав головний редактор. Іноді замінював деякі назви на місцеві, додаючи прізвище того чи іншого обласного ворога народу, якого оце розсекретили доблесні чекісти. Окрім того, без упину строчив агітаційні памфлети. Набив руку — йому й думати не треба було: слова із нього сипались самі. Щоправда, час від часу Терновий ловив себе на думці, що йому нудно од такої рутини. «Засидівся, — скаржився собі. — Давно вже навколишнього світу не бачив. Усе в редакції та в редакції». Ліниво гортав підшивку рідної газети «Більшовицька правда», орган обкому КП(б)У, видання, у якому, власне, й здобував та виковував фах упродовж трьох останніх років. На надірваних та обшарпаних чималих газетних аркушах виднілися жирні заголовки. «Кожен кілограм на облік», — попереджав колгоспників сількор на коротке псевдо-Гнат. У статті йшлося про те, що копійка карбованця береже. Висміювались деякі нехлюї, які під час збирання врожаю нехтують тими зернинами, що впали на землю. Мовляв, топчуть народне багатство ногами й не здогадуються, що це зерно могло б згодитись для експорту. Терновий іронічно пхинькає, бо ж стиль статті занадто пафосний та театрально скрипучий. Текст рясно пересипаний прислів’ями та приказками у псевдонародному дусі, але вони не стосуються обраної сількором теми.

Гнівно перегорнув одразу кілька аркушів, і погляд прикипів до його ж статті, за яку він ще тоді (зиркнув на дату виходу газети — двадцять сьоме липня тисяча дев’ятсот тридцять першого року) отримав подяку від начальства і не лише редакційного, а й обласного. Сам секретар обкому партії так довго і так міцно тис Терновому руку, аж у нього терпла долоня. Гнів праведний, навала слів, які використовував молодий майстер пера, били в саме серце й відлунювали десь у шлунку: «Розтрощуючи куркульське шкідництво, рвацькі настрої, опортуністичну практику, негайно зібрати все потрібне насіння вівса, ячменю, гороху». І що найголовніше — після цієї статті таки збирали все потрібне, отже, трощили і куркульське шкідництво, і рвацькі настрої, і опортуністичну практику ті, хто на це спеціально вчився в різного штибу школах під керівництвом Головного політичного управління, а потім усе вивчене мав можливість застосувати на товстошкірому українському селянстві. Терновий досить критично ставився до своєї писанини. Тепер от, перечитавши, скривився й відклав підшивку. Згадав, як написану від руки статтю перечитував та правив і як тоді вона йому здавалась ідеальною з усіх поглядів. А коли той самий текст викарбувався друкарським шрифтом і став чітким, як тавро на рабові, Терновий не міг позбутись відчуття сорому. Цей сором палив його зсередини і навіть час від часу примушував замислюватись, а чи не кинути цю професію к бісу й податись на завод, до верстата, а ще краще назад, до прадавнього плуга, до заскнілого у своїх традиціях та віруваннях села, на круги своя?

Лесь якийсь час вагається, гортати далі підшивку чи закинути її під стіл та думати про майбутнє, а не минуле. Але зазирає на останню шпальту. Звідти стрибають йому в очі одна за одною, як голодні блощиці зі шпарин, жирні літери. Вони шикуються в опуклі слова, а ті, своєю чергою, перетворюються на банальні фрази. «Найважливіше завдання є завершити просапну та по-бойовому розгорнути збиральну кампанію. Усі сили на боротьбу з втратами врожаю!»

— Це ж треба таке утяти, — підшивка глухо гепається об підлогу, і Терновий ногою заштовхує її подалі під стіл.

Береться за іншу, датовану вже цим роком. Свіжу. Має надію, що слова в цих газетах не будуть такими кострубатими й заяложеними, бо ж він росте як фахівець, вдосконалюється і його письмо, підхід. Збагачується, врешті-решт, лексика. «Чи ні?» — ловить себе на поспішній думці й читає вголос. Може собі це дозволити, бо ж його ніхто не чує. У приміщенні редакції ні душі, окрім нього. Поки він гортав газети, робочий день скінчився і всі повтікали хто куди. У кутку куняв німий юнак — сторож Юрко.

— Озброївшись останніми постановами ЦК і РНК[1], завдати рішучого удару куркульні й по-більшовицькому провести збиральну та хлібозаготівельну кампанії, — карбує кожне слово.

«Ну, це вже краще, — подумки заспокоює себе кореспондент, але не позбувається критичного настрою остаточно. — І яка користь з цих закликів? Хто їх читає, ці газети, як селяни заклопотані збиранням врожаю. А може, політінформатори читають прямо на полях?» — припускає, і від цього припущення йому стає тепло: його праця — не даремна.

Дзеленчить телефон, і Терновий обриває цікаву розмову із собою. Не підводячись із-за столу, тягнеться рукою до телефонного апарата й, заплющивши очі, слухає, що там кажуть. А там звітують із друкарні, що черговий випуск зійшов з друкарського верстата.

— Добре, — відповідає пластмасовій рурці, кидає здалеку слухавку, потрапляючи нею прямо на телефонний апарат. Розгорнувши товстий потертий журнал, ставить свій підпис — симпатичну карлюку, точний час, який вивіряє за наручним годинником, та знову береться за перегляд періодики. Ось газета, що вийшла якихсь два місяці тому. Тут його стаття, яку теж неабияк хвалили партійці.

«Шостого та сьомого серпня — масові червоні хлібні валки. План на серпень — чотири тисячі тонн — реальний до виконання». У жовтні стиль писанини став лаконічнішим. «Примусити куркуля здати державі хліб за твердим завданням», «Рішуча відсіч опортуністам, що намагаються припинити хлібозаготівлю», «Ніякої амністії найзапеклішим контрреволюціонерам, саботажникам відсталих сіл і районів». І усе це написав він. Неабияка плідність! За жовтневі заголовки і статті йому вже не соромно, бо в них відчувається рука справжнього майстра — мінімум романтичних відступів та недолугих порівнянь, максимум цифр, посилань на закони та постанови. Його друковане слово відлунювало дзвінкою, каральною міддю. Увіп’явшись поглядом у написане, читач мав би відчути прискорений потік крові в жилах, індустріальний ритм роботи серця, яке гупає, наче той верстат: «Бу-бух, бу-бух, бу-бух». Як воно, це змінене серце, виштовхує в мозок бажання віддати державі весь хліб та зрівняти із землею все, що опирається постановам-планам найкращої у світі партії — партії робітників та селян.

Посперечавшись із собою, взявся редагувати свою нову статтю. Закреслював спочатку по слову із написаного, тоді хрест-навхрест цілі абзаци і врешті дійшов до того, що зібгав аркуш