Читати книгу - "Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі"

Після годинної затримки потяг вирушив зі станції. І ось вулиця — моя вулиця! Молоді хлопці, за плечима яких було кілька років життя в таборах і для яких ця подорож була видатною подією, уважно вдивлялися в заґратоване віконце. Я почав благати, вимолювати дозволити мені лише мить постояти біля віконця. Я намагався пояснити, як багато означає для мене цей погляд назовні. Моє прохання відхилили грубо й цинічно: «Ти жив тут усі ці роки? Гаразд, то ти вже бачив досить багато!»

Загалом у таборі панувала ще й «культурна сплячка». Існувало лише два винятки: політика і релігія. Про політику говорили всюди, майже безперервно; дискусії точилися в основному навколо чуток, які підхоплювали й широко передавали один одному. Чутки про військову ситуацію зазвичай бували неоднозначними. Вони швидко змінювалися і спричинялися лише до війни нервів і напруженого стану свідомості в’язнів. Неодноразово надія на швидке закінчення війни, окрилена оптимістичними чутками, поступалася місцем розчаруванню. Дехто втрачав будь-яку надію, але найбільше дратували невиправні оптимісти.

Зацікавлення в’язнів релігією, якщо воно в них виникало, було найбільш щирим. Глибина і сила релігійної віри часто дивувала і зворушувала новоприбулих. Найбільше вражали імпровізовані молитви або служби в куточку барака чи в темряві зачиненої вантажівки для худоби, у якій ми поверталися з роботи, утомлені, голодні і замерзлі у нашому лахмітті.

Узимку й навесні 1945 року стався спалах тифу, яким заразилися майже всі в’язні. Смертність була високою серед людей, які важко працювали, доки не забракло сил. Приміщення для лікування хворих не надавалися, бракувало ліків і медичного персоналу. Деякі симптоми захворювання були вкрай неприємними: непереборна відраза навіть до мізерної кількості їжі (що ставало додатковою небезпекою для життя) і страхітливі напади лихоманкових марень. Найжахливіший напад лихоманки пережив мій товариш, якому видавалося, що він помирає і мусить помолитися. Марячи, він не міг пригадати слова молитви. Щоб уникнути цих лихоманкових марень, я намагався, як і багато інших, переважно не спати вночі. Протягом годин я придумував промови. Нарешті почав відновлювати в пам’яті мій рукопис, якого позбувся у дезінфекційній камері Освенцима, занотовуючи стрижневі думки на крихітних клаптиках паперу.

Інколи в таборі розгорталися наукові дебати. Якось я став свідком явища, не баченого мною навіть у нормальному житті, хоча це й стосувалося моїх професійних інтересів: побачив спіритичний сеанс. Мене запросив старший лікар табору (також в’язень), який знав, що я фахівець із психіатрії. Зібрання відбувалося у його маленькій особистій кімнатці в шпитальному бараку. Зібралося маленьке коло, і серед них, порушуючи правила, навіть старшина санітарної бригади.

Один чоловік почав викликати духів за допомогою чогось подібного на молитву. Табірний працівник сидів перед чистою карткою, не маючи свідомого наміру писати. Протягом наступних десяти хвилин (після яких сеанс закінчився, бо медіум не зумів переконати духів явитися) його олівець почав повільно креслити на папері, утворюючи доволі читабельні літери «VAE V». Усі ствердили, що клерк ніколи не вивчав латини і ніколи раніше не чув вислову vae victis? — «лихо переможеним». На мою думку, він мусив колись це почути, але не закарбував у свідомості і ці слова зринули в присутності «духа» (духа його підсвідомого мислення) за кілька місяців до нашого звільнення і закінчення війни.

Попри всю вимушену фізичну та духовну примітивність життя в концентраційному таборі духовне життя могло бути глибшим. Уразливі люди, які звикли до багатого інтелектуального життя, могли відчувати сильний біль (вони часто були тендітної статури), але їхнє внутрішнє життя не страждало так сильно. Вони були спроможні рятуватися від навколишнього жахіття в багатому внутрішньому житті й духовній свободі. Тільки таким чином можна пояснити явний парадокс: деякі слабкіші в’язні часто виживали в таборі краще, ніж міцні люди. Щоб пояснити мою думку, звернуся до особистого досвіду. Дозвольте мені розповісти про те, що відбувалося вранці, коли ми марширували до місця роботи.

Лунали команди: «Підрозділ, уперед марш! Лівою — 2-3-4! Лівою — 2-3-4! Лівою — 2-3-4, лівою — 2-3-4! Перший у ряду, лівою і лівою, лівою і лівою! Зняти шапки!» Ці слова лунають у моїх вухах і досі. Після наказу «Зняти шапки» ми проходили крізь ворота табору, і прожектори скеровували на нас. Якщо хтось не марширував як слід, отримував удар. Та найгірше доводилося тим, хто через холоднечу натягував шапку на вуха до того, як це дозволяли.

Ми зашпортувалися в темряві, наштовхуючись на каменюки та грузнучи у великих каламутних калюжах на єдиній дорозі, яка вела з табору. Охоронці, що супроводжували нас, верещали і підганяли нас, підштовхуючи прикладами гвинтівок. Ті, чиї ноги були зранені, спиралися на плечі сусідів. Ми майже не розмовляли: крижаний вітер не заохочував до балачок. Ховаючи рота за піднятим коміром, чоловік, що йшов поруч зі мною, раптом прошепотів: «Коли б наші дружини побачили нас зараз!.. Сподіваюся, у їхніх таборах кращі умови і вони не знають, що відбувається з нами».

Це спонукало мене згадати мою дружину.[4] І, поки ми шкутильгали, підсковзуючись на вкритих кригою ділянках, підтримуючи та тягнучи один одного, ми нічого не казали, але обидва знали: кожен із нас думає про свою дружину. Іноді я поглядав на небо, зорі на якому почали бліднути і рожеве сяйво світанку пробивалося крізь темні пасма хмар. Та думками я повертався до образу своєї дружини, уявляючи її з моторошною чіткістю. Я чув, як вона відповідає мені, бачив її усмішку, її відкритий і підбадьорливий погляд. Справжній чи уявний, образ дружини сяяв яскравіше за сонце, яке починало сходити.

Мене приголомшила думка — уперше в житті я побачив істину, оспівану багатьма поетами в піснях, проголошену найвищою мудрістю багатьма мислителями: любов — це остаточна й найвища мета, до якої повинна прагнути людина. І тоді я усвідомив найвеличнішу таємницю, якою діляться поезія, мислення і віра: порятунок людини відбувається через любов і в любові. Я зрозумів, що людина, у якої в цьому світі нічого не залишилося, усе ще може відчувати блаженство, хоча б на мить, розмірковуючи про кохану особу. У стані цілковитого спустошення, коли людина не може виявити себе в корисних діях, коли її єдине досягнення полягає в тому, щоб гідно нести свої страждання, у цьому стані людина здатна, любовно пригадуючи образ коханої, відчути повноту буття. Уперше в житті я спромігся зрозуміти значення слів: «Ангели заблукали в неустанному спогляданні нескінченної слави».

Чоловік переді мною спіткнувся, і люди, які йшли за ним, попадали на нього. Підбіг охоронець і почав хльостати всіх батогом. Це на кілька хвилин вирвало мене з роздумів. Та невдовзі моя душа зуміла знайти шлях втечі від існування в’язня до іншого світу, і я поновив розмову з коханою: я ставив їй запитання, вона відповідала; вона розпитувала мене, і я