Читати книгу - "Стань сильнішим"

До візиту на студію я ніколи не замислювалася про мистецтво розповідей. Я ніколи не вдавалася до свідомо обміркованих оповідей, плануючи виступи. Насправді, прочитавши аналіз моїх виступів на TED-конференціях, я була вражена тим, як люди сприймають несуттєві жести, погляди й паузи і, спираючись на них, розкладають на складові мою роботу і навішують на неї ярлики. «На четвертій хвилині Брене повертається ліворуч і злегка всміхається. Цей прийом відомий під назвою «Момент лагідної усмішки», і його слід використовувати з максимальною обережністю». Я трохи перебільшую, але не надто. Усе це так дивно.

Я ціную хорошу розповідь і знаю, що підготувати її не так просто. Припускаю, що сама я успадкувала вміння розповідати історії від довгої низки здібних предків-оповідачів. Гадаю, що моє виховання у поєднанні з роками вивчення науки і мистецтва викладання посприяли розвитку оповідацької майстерності. І хоча я вміла розповідати історії, я розуміла, що мені потрібно більше довідатися про це мистецтво з однієї причини: у моєму останньому дослідженні розповідь виникає як ключова підставна. Отже, я зайнялася тим, що вмію найкраще, — дослідженням.

Я написала Дарлі Андерсон, яку зустріла на студії Pixar, продюсерці і творцеві декількох моїх улюблених мультфільмів, у тому числі «Історії іграшок 3», «Корпорації монстрів», «Пригод Фліка» і «Тачок». Я запитала, чи не могла б вона допомогти мені розібратися, як аніматори працюють з традиційною триактовою структурою розповіді. Незважаючи на те, що я нагромадила величезну кількість книжок і статей на пов’язані теми (від нейронаукових даних про розповіді до кіносценаріїв), я хотіла почути пояснення процесу від людини, яка знає цю роботу особисто і відчуває її нутром. Ось звідки я здобуваю найбагатші знання — з особистого досвіду людей.

Дарла виявилася неймовірною. Вона миттєво написала мені, що її команда все ще обговорює вразливість й історію про купальник Speedo, бо це стало переломним моментом для працівників Pixar. У кількох листах Дарла допомогла мені укласти в голові структуру з трьох актів.

Акт 1. Героя кличуть пригоди, і він вирушає на їхні пошуки. Правила встановлені, і перший акт закінчується «спонукальним випадком».

Акт 2. Герой шукає шляхів розв’язання проблеми. До кульмінації він розуміє, як найкраще її вирішити. Цей акт включає «момент найбільшої кризи».

Акт 3. Герой повинен довести, що засвоїв урок, зазвичай виявляючи бажання довести це за будь-яку ціну. Тут ідеться про спокутування вини або виконання обіцянок — з’являється персонаж, який знає, що зробити для вирішення конфлікту.

Моя перша думка була така: «Бий мене трясця, це ж про подорож героя Джозефа Кемпбелла!»17 Джозеф Кемпбелл — американський учений, професор і письменник, відомий завдяки своїм працям з порівняльної міфології й релігієзнавства. Кемпбелл виявив, що численні міфи різних часів і культур мають спільну фундаментальну структуру і стадії, які він назвав подорожжю героя, або мономіфом. Він виклав цю ідею у своїй книжці «Герой з тисячами облич» («The Hero with a Thousand Faces»), яку я вперше прочитала, коли мені було трохи за двадцять, і до якої повернулася більш ніж за десять років. Коли я була маленькою, на книжкових полицях моєї мами стояли книжки Джозефа Кемпбелла і Карла Г. Юнґа18. Цей новий здогад змусив мене зрозуміти, що, окрім історій біля багаття, які розповідав батько, я отримала більше знань про мистецтво розповіді, аніж усвідомлювала.

Я відстукотіла Дарлі ще одного листа, запитуючи її, чи моє порівняння з Кемпбеллом справді доречне, і вона відповіла: «Авжеж! Ми згадуємо про Джозефа Кемпбелла і подорож героя на початку кожного фільму!» У цьому з’явився якийсь сенс, а я отримала можливість застосувати те, чого навчилася, у моїх власних історіях.

Якось по обіді, після складної розмови зі Стівом про наші різні підходи до перевірки домашніх завдань (суперечки, що не закінчилася лясканням рушником по сідницях і компліментом, а лише моєю настановою «краще нам не сперечатися, поки ми не наговорили одне одному слів, про які пошкодуємо»), я сиділа на самоті у своєму кабінеті, розглядаючи свою версію дошки від Pixar. Можливо, ми маємо сперечатися тільки тоді, коли перебуваємо в озері? Можливо, я чіпляюся за історію озера Тревіс, тому що це виняток? Жодна зі сварок відтоді не закінчувалася так легко. Я почала програвати історію в голові, зиркаючи на дошку, на яку почепила величезний стікер зі схемою трьох актів.

Невимовно розчарована нашою зі Стівом нездатністю відкриватися й опрацьовувати проблеми так, як ми зробили це в Остіні, я вирішила розкласти нашу озерну історію на три акти. Можливо, я дізнаюся щось нове. У мене вийшло наступне.

Акт 1. Заклик до пригоди — поплавати в озері. Спонукальний випадок — Стів відштовхує мене, коли я вразлива і намагаюся встановити душевний зв’язок.

Акт 2. Нічого, справді. Просто неприємне, наповнене занепокоєнням повернення до берега.

Акт 3. Ми входимо в зону дискомфорту і вразливості й опрацьовуємо їх.

І раптом мене буквально струсонуло від голови до ніг. «Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Неможливо пропустити день другий. Де ж ця безладна середина, де акт 2?»

Я розповідала цю історію п’ятдесят разів, але ніколи не замислювалася про другий акт. «До чого тут цей зворотний шлях до причалу? Що, як ключ до озерної історії сховано під водою, а не на поверхні?» Мені спало на думку, що і Карл Г. Юнґ, і Джозеф Кемпбелл писали про воду як про символ несвідомого. Символізм і метафора вплетені в наші розповідні гени, але я зазвичай не вживаю таких термінів, як «свідоме» і «несвідоме». Я вірю в ці концепції, але ці слова не здаються мені доречними або практичними — вони просто не здобувають у мені відгуку і не промовляють до мене. Я волію понять «ясно розуміє» або «усвідомлює». Проте було очевидно, що відбувалося щось за межами мого усвідомлення, а чи існує кращий символ для «за межами усвідомлення», аніж глибокі води?

Занепокоєння, яке ми зі Стівом досвідчили, плаваючи того дня, відоме плавцям і дайверам. Ви багато чого відкидаєте, занурюючись у стихію, яку не можете контролювати і де ваші відчуття припиняють надійно вам слугувати. Хантер Томпсон писав: «Цивілізація закінчується на ватерлінії. За нею ми стаємо ланкою харчового ланцюжка і не завжди виявляємося нагорі»19. Можливо, я просто не усвідомила всього, що насправді сталося того дня? Можливо, я розповідала причепурену версію історії? Чи відбулося тоді щось важливе, дотепер залишаючись за межами мого розуміння?

Я дістала свій дослідницький журнал і почала записувати все, що змогла згадати про свій зворотний шлях до пристані.

По-перше, повернення було жахливим — здавалося, ніби я пливу у сипких пісках. Окуляри захищали мої очі від води, але озеро Тревіс непрозоре — я бачила менше метра під собою. Ще дитиною я дивувалася, як синьо-зелена вода може бути такою щільною.

Я згадала, що певної миті, приблизно на середині зворотного шляху, мені стало справді тривожно. Я почала думати: «Що є піді мною? Чи живуть внизу живі істоти? Чи є там змії?» Сусід тітки Лоренії, татусь Болдвін, якого я вже згадувала, потонув в озері, коли мені було вісім років. Він рибалив із причалу, впав у воду, вдарився головою при падінні й помер. Я пливла, а в уяві зринали страшні картини, і я почала панікувати (що, якщо чесно, не часто зі мною трапляється, коли я плаваю в озері