Читати книгу - "Море-океан"

Плакав барон Кервол.

Його сльози.

Отець Плюш без руху.

Лікар Аттердель мовчки.

І нічого більше.

Про це все ніхто ніколи не дізнався на землях Кервола. Та всі без винятку донині переповідають те, що сталося після. Якою радістю було те, що трапилося потім.

— Елізвін…

— Дивовижне лікування…

— Море…

— Божевілля…

— Видужає, от побачиш…

— Помре.

— Море…

Море (бачив барон на мапах, складених географами) було далеко. Але передовсім (це бачив він у своїх снах) воно було жахливе, надміру прекрасне, страшенно сильне — нелюдяне й вороже — дивовижне. І потім воно мало інші кольори, запахи невідомі, звуки нечувані — воно було іншим світом. Дивлячись на Елізвін, він не міг уявити, яким чином дочка може наблизитися до всього цього — і не зникнути в безвість, розсіявшись у повітрі через хвилювання та несподіванку. Барон уявляв мить, коли вона повернеться, раптово, і прийме у свої очі море. Він міркував про це протягом тижнів. А відтак збагнув. Це було неважко, зрештою. Неймовірно, що йому це не спало на думку раніше.

— Як ми поїдемо до моря? — спитав його отець Плюш.

— Либонь, він заїде й забере вас.

Отже, вони рушили одного квітневого ранку, перетинаючи поля та пагорби, а надвечір п’ятого дня дісталися берега річки. Не було навколо ні села, ані хат, геть нічого. Одначе на воді гойдався тихо маленький вітрильник, що звався «Адель». Зазвичай плавав він водами Океану, перевозячи скарби та злидні, туди-сюди, між материком й островами. На носі мав скульптуру, волосся якої спадало до п’ят. Вітрила просоталися всіма вітрами далеких світів. Киль багато років підглядав за морським лоном. У кожнім кутку невідомі аромати переповідали історії, якими списана шкіра на обличчях моряків. Це був двощогловий корабель. За волею барона Кервола вітрильник піднявся з моря течією річки аж сюди.

— Божевільний задум, — написав йому капітан.

— Я обсиплю вас золотом із голови до п’ят, — відповів на те барон.

І тоді, ніби химера, відійшовши від усіх розважливих курсів, двощогловий корабель, на ймення «Адель», приплив до цього річкового берега.

Й ось на невеличкому причалі, де зазвичай юрмилися маленькі шлюпки, барон пригорнув до серця доньку й мовив:

— Прощавай.

Елізвін мовчала. Опустивши на обличчя шовкову вуаль, поклала в батькові руки аркуш паперу, згорнений та запечатаний, розвернулася й пішла назустріч чоловікам, які мали відвести її на борт вітрильника. Уже майже впала ніч. Якби було бажання, усе могло би здатися сном.

Отже, Елізвін рушила до моря в найприємніший у світі спосіб (лише батьківська уява здатна таке вигадати), щоб її несла течія в танці зі звивів, пауз та гойдання, завченого річкою протягом багатовікових подорожей, і він, великий мудрець, єдиний знає, яким є найкращий, найспокійніший і найприємніший шлях до моря, під час якого з нею не станеться лиха. Вони спустилися вниз повільно та вивірено до міліметра, завдяки по-материнськи мудрій природі, поволі запливаючи у світ пахощів барвистих речей, які день за днем поволі показували їм віддалене, а згодом дедалі ближче лоно, що чекало на них. Змінювалося повітря, змінювалися світанки й небеса, обриси будівель, пташки й шум, обличчя людей на березі та слова, що вони промовляли. Річки впадали в річки, делікатне залицяння, річкові затоки як переспів душі. Майже невідчутна подорож. У голові Елізвін снують мільйони відчуттів, легких, як пушинки в повітрі.

Ще донині на землях Кервола всі переповідають про цю мандрівку. Кожен по-своєму. Хоча ніхто її не бачив на власні очі. Але то байдуже. Вони ніколи не припинять про неї розповідати. Бо ніхто не здатен забути про те, як було б чудово, якби кожен із нас мав свою річку, що приведе нас до моря, яке на нас очікує. А хтось — батько, коханий, хто-небудь — зможе, узявши нас за руку, знайти для нас цю річку — уявити її чи створити — і віддати нас її течії невагомістю єдиного слова «прощавай». Оце було б справжнє диво. Яким би солодким було життя, будь-чиє життя.

І речі не завдавали б нам кривди, їх несла б до нас течія, а ми могли би спочатку ледве зачепити їх, потім торкнутись і лише потім дозволити їм торкнутися нас. Ба навіть зранити нас. Убити нас. Байдуже. Одначе все нарешті стало б людським. Досить лиш чиєїсь фантазії — батька, коханого чи будь-кого. І ця людина вигадала б для нас шлях, просто посеред цієї тиші, на цій землі, що не бажає розмовляти. Милостивий і прекрасний шлях. Шлях звідси до самого моря.

Обоє стоять непорушно, не зводячи очей із величезних водних просторів. Неймовірних. Справді. Хочеться прожити тут усе життя, навіть нічого не розуміючи, і далі споглядати. Море перед собою, узбережжя за плечима, зрештою, землю під ногами. А вони стоять там, непорушні. Елізвін та отець Плюш. Ніби зачаровані. Без жодної думки в голові, справжньої думки, а натомість лише подив. Зачудування. І тільки коли спливло безліч хвилин — вічність — Елізвін нарешті, не відводячи очей від моря, мовила:

— Але ж десь воно закінчується?

За сотні кілометрів, у самоті свого величезного замку, чоловік підносить до свічки аркуш паперу й читає. Кілька слів, лишень один рядок. Чорним чорнилом.

Не бійтеся. Бо я страху не відчуваю. Та, що Вас любить. Елізвін.

Згодом за ними приїде екіпаж, бо вже надвечір’я й на них чекають у готелі. Коротка подорож. Шлях уздовж узбережжя. Навкруги — ні душі. Майже ані душі. У морі — а що він там робить, у морі? — художник.

7

На Суматрі, перед північним узбережжям Пангеї, кожні сімдесят шість днів здіймався над водою острівець у формі хреста, укритий густою зеленню, на око незалюднений. Протягом кількох годин його можна було побачити, а потім він знову опускався в море. На узбережжі Каркаїшу рибалки знайшли уламки вітрильника «Давемпорт», який затонув за вісім днів до того на іншому краї світу, у Цейлонському морі. Дорогою у Фархадхар до моряків підлетіли дивні сяйливі метелики, які оглушували та навіювали меланхолійність. У водах Богадору зник конвой із чотирьох військових кораблів, які проковтнула одна величезна хвиля, що здійнялася нізвідки серед білого дня, коли стояв цілковитий