Читати книгу - "Колиска для кішки"

– Щось із цих розмов запам’яталося?

– Було якось… Він заявив, що я не зможу сказати йому жодної абсолютної істини. А я сказала: «Бог – це любов».

– І що він на це?

– Він сказав: «Що таке Бог? Що таке любов?»

– Хмм…

– Але ж, знаєте, Бог – це дійсно любов, – сказала міс Фауст, – незалежно від поглядів доктора Гоніккера.

27

Люди з Марса

Приміщення, де знаходилась лабораторія Фелікса Гоніккера, було розташоване на шостому, останньому, поверсі будівлі.

Вхід був перегороджений фіолетовим шнуром, мідна табличка на стіні пояснювала, чому це священний об’єкт:

«У ЦЬОМУ ПРИМІЩЕННІ ДОКТОР ФЕЛІКС ГОНІККЕР, ЛАУРЕАТ НОБЕЛІВСЬКОЇ ПРЕМІЇ З ФІЗИКИ, ПРАЦЮВАВ ОСТАННІ ДВАДЦЯТЬ ВІСІМ РОКІВ СВОГО ЖИТТЯ. ТАМ, ДЕ ЗНАХОДИВСЯ ВІН, ПРОЛЯГАВ ПЕРЕДНІЙ КРАЙ НАУКИ. ЗНАЧЕННЯ ЦІЄЇ ЛЮДИНИ ДЛЯ ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА НЕОЦІНЕННЕ».

Міс Фауст запропонувала зняти шнур, щоб я міг увійти й ближче познайомитися з привидами, які могли там бути. Я погодився.

– Тут усе залишається, як було при ньому, – сказала вона, – тільки гумові стрічки викинули – вони лежали на одному зі столів.

– Гумові стрічки?

– Не питайте мене, для чого вони йому були потрібні. Узагалі не питайте, що тут до чого.

Старий залишив лабораторію після себе в повному безладі. Перше, що впало мені в очі, були дешеві іграшки, розкидані повсюди. Паперовий змій зі зламаним хребтом. Іграшковий гіроскоп йо-йо із закрученою мотузочкою – хоч зараз бери та верти. Дзиґа. Трубка для мильних бульбашок. Акваріум із замком та двома черепахами.

– Йому подобались крамниці, де «все по десять центів», – сказала міс Фауст.

– Бачу, що так.

– Кілька його найвідоміших експериментів він виконав на обладнанні, що коштувало менше одного долара.

– Зекономлений пенні – це пенні зароблений.

Там, звісно, було також багато звичайного лабораторного обладнання, але порівняно з дешевими, яскравими іграшками воно здавалося тьмяним, незначним.

Стіл Гоніккера був увесь завалений листами.

– Мені здається, що він ніколи не відкривав цих листів, – промовила міс Фауст. – Хто хотів одержати відповідь, мусив дзвонити йому по телефону або з’являтися особисто.

А ще на столі стояла фотографія в рамочці. Я побачив її зі зворотного боку й спробував відгадати, що на ній зображено.

– Його дружина?

– Ні.

– Хтось із його дітей?

– Ні.

– Він сам?

– Ні.

Тоді я глянув на знімок. Це було зображення скромного військового меморіалу перед будівлею суду в якомусь містечку. У центрі меморіалу стояв камінь з іменами мешканців, що загинули на різних війнах, і я подумав, що фотографію зробили заради цього каменя. Імена можна було прочитати, я чогось чекав, що побачу серед них ім’я Гоніккера. Але його там не було.

– Це одне з його хобі, – сказала міс Фауст.

– Що саме?

– Фотографувати пірамідки гарматних ядер на газонах у різних містах. Очевидно, форма пірамідки на цьому знімку чимось його вразила.

– Зрозуміло.

– Він був надзвичайною людиною.

– Безперечно.

– Можливо, через мільйон років усі люди стануть такими розумними, як він. Але, порівняно з пересічною людиною сьогодення, він був дивним, як марсіанин.

– А може, він справді був марсіанином, – припустив я. – Це принаймні могло б пояснити дивацтва його нащадків.

28

Майянез

Ми з міс Фауст чекали біля ліфта, щоб спуститися на перший поверх. Міс Фауст сказала, що нам краще не їхати в ліфті номер п’ять. Перш ніж я встиг спитати чому, номер п’ять прибув.

Ліфтером був низенький, похилого віку негр на ім’я Лаймен Ендерс Невіглас. Невіглас, без сумніву, був божевільний, бо кожного разу, як йому вдавалося сказати щось, на його погляд, дотепне, він ляскав себе по заду й гукав: «Так, так!»

– Привіт, родичі-антропоїди, лілеє та гребне колесо, – так він звернувся до нас із міс Фауст. – Так, так!

– Перший поверх, будь ласка, – сказала міс Фауст холодно.

Для того щоб доставити нас на перший поверх, Невіглас мав лише зачинити двері та натиснути кнопку, але він з цим не поспішав. Можливо, узагалі не збирався цього робити.

– Один чоловік мені сказав, – почав він, – нібито наші ліфти походять від архітектури племені майя. Раніше я цього не знав. Отож кажу йому: «Тоді як же мене називати – майянез?» Так, так! А поки він розмірковував над цим, я влучив у нього іншим запитанням – він аж здригнувся, і думання в нього пішло вдвічі скоріше!!! Так, так!

– Може, поїдемо вже вниз, містере Невігласе? – попросила міс Фауст.

– Ось що я йому сказав, – вів далі Невіглас: – Тут у нас що? Лабораторія до-слідна. До-слідити – значить іти від одного сліду до другого, правда ж? Виходить, що вони колись щось знайшли, слід загубили, а тепер мусять знов іти до нього? Нащо ж тоді було будувати таке одоробло з майянезними ліфтами й усіляким барахлом і пускати сюди стільки схибленого народу? Що вони намагаються знов знайти? Що вони загубили? Так, так!

– Дуже цікаво, – зітхнула міс Фауст. – Тепер ми вже можемо їхати вниз?

– Звідси тільки вниз їхати й можна, – відрізав Невіглас. – Тут верх. Якщо попросите відвезти вас вище, я нічого не зможу вдіяти. Так, так!

– Тоді їдьмо донизу, – сказала міс Фауст.

– Зараз-зараз! Цей джентльмен приходив ушанувати доктора Гоніккера?

– Так, – сказав я. – Ви його знали?

– Дуже близько, – відповів Невіглас. – Знаєте, що я сказав, коли він помер?

– Ні.

– Я сказав: «Доктор Гоніккер анітрохи не помер».

– Невже?

– Він просто перейшов в інший вимір. Так, так! – Невіглас натиснув на кнопку, і ми поїхали вниз.

– Дітей Гоніккера ви також знали? – спитав я.

– Малючня, повна маячні, – сказав він. – Так, так!

29

Зниклі, але не забуті

Мені залишилось іще дещо зробити в Іліумі. Я хотів сфотографувати могилу старого вченого. Тому я повернувся до своєї кімнати в готелі (Сандра вже пішла), узяв фотокамеру та найняв таксі.

З неба все ще сипалося щось сіре та кисле. Я подумав, що могильна плита старого, засипана таким снігом, буде добре виглядати на знімку, може навіть згодитися на обкладинку книги – мого «Дня, коли скінчився світ».

Сторож біля воріт кладовища пояснив мені, як знайти місце поховання Гоніккера. «Здалеку помітите, – сказав він. – Там такий пам’ятник – найбільший з усіх!»

Він не збрехав. Пам’ятник у вигляді алебастрового фалоса, двадцять футів заввишки і три фути завтовшки, був помітний здалеку. Його обліпила наморозь.

– Боже мій! – вигукнув я, коли зі своєю камерою виліз із таксі. – Нічого сказати, підходящий монумент для батька атомної бомби!

Мене розбирав сміх. Я попросив водія стати поряд з пам’ятником, щоб підкреслити масштаб. Потім попросив стерти наморозь, щоб відкрити ім’я покійного. Водій це зробив.

І тоді я побачив, Бог