Читати книгу - "Вступ до психоаналізу"

яких відмінних поглядів ми доходимо, заглиблюючись у, здавалося б, таку безневинну проблему хибних дій, і ми досі анітрохи не знаємо, як можна їх примирити. Я пропоную вам тимчасовий компроміс на основі порівняння з суддею та обвинуваченим. Ви, певне, скажете мені, що сенс похибки не лишає жодного сумніву, коли аналізований тлумачить його сам. Я на те відповім: коли аналізований відмовляється бодай щось повідомити і так само, звичайно, коли він відсутній і не може нічого розказати, прямих доказів, що сенс саме такий і такий, здобути не можна. Отже, як і в судочинстві, ми змушені звернутися до непрямих доказів, спираючись на які, дійдемо більш-менш близьких до правди висновків. Із суто практичних міркувань суд проголошує когось винним у скоєному злочині й на підставі лише непрямих доказів. Для нас такої необхідності нема, але ніхто й не змушує нас відмовлятися від використання непрямих доказів. Хибно було б вважати, ніби наука складається лише з незаперечно доведених тез, і вимагати цього від неї ми не маємо права. Таку вимогу підносять ті, хто прагне схилятись перед авторитетом, хто відчуває потребу замінити свій релігійний катехізис якимсь іншим, нехай навіть і науковим. Але наука має у своєму катехізисі лише кілька аподиктичних тверджень, усе інше — це судження, яким властивий більший або менший ступінь імовірності. Адже сама здатність задовольнятися тими наближеннями до істини і провадити плідну роботу, незважаючи на брак остаточних доказів, є ознакою наукового мислення.

Але на що ми зіпремо свої тлумачення, звідки наберемо непрямих свідчень, щоб на них будувати докази, у випадку, коли в словах аналізованого немає нічого, що пояснювало б сенс похибки? З різних джерел. Передусім із подібності до феноменів поза сферою хибних дій, приміром, коли проголосимо, що перекручення прізвищ у вигляді мовної похибки має той самий глузливий сенс, що й зумисне перекручення їх. Крім того, з психічної ситуації, в якій сталася хибна дія, з наших знань про характер особи, що припустилася хибної дії, з почуттів, які опановували її перед хибною дією і які, можливо, й призвели до самої дії. Здебільшого ми тлумачимо похибку, спираючись на загальні принципи, але попервах це тільки припущення, здогад, і ми потім підтверджуємо його, проаналізувавши психічну ситуацію. Часом ми навіть змушені чекати дальших подій, про які немов провістила похибка, і лише тоді можемо підтвердити наші припущення.

Переконати мені вас у цьому нелегко, якщо я обмежуватимусь тільки мовними похибками, але і в цій сфері можна знайти напрочуд добрі приклади. Молодик, що хотів погуляювати з дамою, напевне, несміливий; даму, чий чоловік може їсти і пити все, що вона хоче, я знаю як жінку енергійну, що тямить, як заправляти в домі. Або візьмімо наступний приклад. На загальних зборах «Конкордії» один юний член виголошує палку опозиційну промову, в якій звертається до керівництва як до грошовних членів проводу; в цьому покручі вочевидь поєднані слова «грошовитий» і «шановний». Ми припускаємо, що в молодика виявилась порушувальна тенденція, спрямована проти його опозиційності, і вона, мабуть, якимсь чином пов’язана з грошима. Від свого інформатора ми й справді довідались, що в промовця завжди було сутужно з грошима і саме тоді він намагався позичити їх у когось. Тобто порушувальний намір можна, по суті, висловити такою думкою: «Будь поміркованіший у своїй опозиційності, це ті самі люди, які мають давати тобі гроші».

Перейшовши до інших різновидів хибних дій, я зможу подати вам набагато більше прикладів таких непрямих доказів.

Якщо хто забуває чиєсь, перед тим добре йому відоме власне ім’я або, попри всі намагання, насилу пригадує його, неважко припустити, що він зачаїв якісь недобрі почуття до власника того імені й не хоче про нього думати; додайте до цього ще й згодом з’ясовану психічну ситуацію, в якій сталася така похибка:

«Добродій Y безнадійно закохався в одну даму, яка невдовзі вийшла заміж за добродія X. Хоча добродій Y певний час уже був знайомий із добродієм X і навіть мав із ним ділові стосунки, він завжди забуває його ім’я, тож не раз, коли виникала потреба написати листа, був змушений дізнаватися те ім’я від чужих людей».[7]

Добродій Y вочевидь нічого не хоче знати про свого щасливого суперника. «Не думати — оце йому судилось».

Або: одна дама розпитує лікаря про спільну знайому, але називає при цьому її дівоче прізвище. Прізвище, яке та знайома взяла після шлюбу, дама забула. Натомість сповіщає, що була дуже невдоволена тим шлюбом і терпіти не могла чоловіка своєї приятельки.[8]

Про забування імен ми ще чимало говоритимемо у зв’язку з іншими питаннями, а тепер нас цікавить головно психічна ситуація, в якій відбувається забування.

Забування намірів можна загалом приписати протилежним почуванням, які не дають виконати намір. Такої думки дотримуються не тільки психоаналітики, а й люди взагалі, визнаючи в своєму повсякденному житті все те, що відкидають у теорії. Підопічний аж ніяк не виправдає свого покровителя, коли той вибачиться, що забув виконати його прохання. Підопічний одразу подумає: «Його це нітрохи не обходить; він тільки пообіцяв, але навіть не думав виконувати». Отже, в окремих випадках забування і в житті вважають гідним осуду, різниця між популярним і психоаналітичним розумінням цієї похибки, здається, зникає. Уявіть собі господиню, що зустрічає гостей отакими словами: «Як, ви прийшли сього­дні? А я геть забула, що запросила вас на цей день». Або молодика, якому треба пояснити коханій, що він забув прийти на заздалегідь призначене побачення. В цьому він, звичайно, не признається, а радше вигадає найнеймовірніші перешкоди, які не дали йому тоді прийти й не дозволили сповістити її опісля. Всі ми знаємо — і визнаємо слушність такого трактування, — що на військовій службі, коли хто щось забув зробити, не зарадять і не врятують від кари ніякі вибачення. Отже, в таких ситуаціях усі враз погодяться, що окремі хибні дії мають сенс, і вкажуть, який саме. Чому ж люди не досить послідовні, щоб поширити цей погляд на інші похибки і цілком та відверто визнати його? Звичайно, є відповідь і на це запитання.

Якщо сенс забування намірів такий безперечний навіть для невтаємничених, ми ще менше здивуємося, дізнавшись, що письменники використовують ці похибки, розуміючи їх так само. Той із вас, хто бачив або читав «Цезаря і Клеопатру» Б. Шоу, пригадує, що в останній сцені, коли Цезар від’їжджає, йому не дає спокою думка, ніби він щось іще намірявся зробити, а тепер забув. Нарешті виявляється, що саме: попрощатися з Клеопатрою. Цією незначною деталлю поет хотів приписати великому Цезареві те почуття зверхності, якого він ніколи не мав і якого ніколи не прагнув. Адже з історичних джерел можна довідатися, що Цезар підготував усе, аби Клеопатра поїхала слідом за ним до Рима і жила там з малим цезарятком, а коли Цезаря вбили, вона була змушена тікати з міста.

Випадки забування намірів загалом такі зрозумілі, що ними навряд чи можна скористатися для нашої мети: висновувати непрямі докази існування того чи того сенсу похибки з наявної психічної ситуації. Тому звернімося до однієї з украй неоднозначних та неясних хибних дій — до випадків, коли людина щось губить або запихає так, що не може знайти. Ви, певне, не повірите, що, й загубивши річ і часом навіть гостро переживаючи таку прикрість, ми вже мали якийсь певний намір. Проте чимало спостережень свідчать