Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"

Ми були такі наївні в своїх поглядах на привабливу зовнішність, що анічогісінько не второпали у казці «Бридке каченя», яку я одного разу прочитав уголос Елізі в мавзолеї професора Ілайю Рузвельта Суейна.

Ішлося там про пташеня, яке виросло серед качок і вважалося в їхньому середовищі потворою. Та згодом, коли пташеня підросло, воно обернулося чарівним лебедем.

Пригадую, як Еліза висловила припущення: мовляв, на її думку, казка значно б виграла, якби в кінці маленьке пташеня зачалапало до берега, вийшло з води та й перетворилося в носорога.

Отак.

Розділ 8

До нашого з Елізою п'ятнадцятиріччя ми не почули жодного поганого слова на свою адресу, навіть коли підслуховували розмови дорослих із схованок і тайників.

Прислуга настільки звикла до нас, що доглядальниці навіть не згадували про Елізу та про мене у своїх балачках. Доктор Мотт і взагалі рідко говорив про щось інше, крім апетиту близнюків та обсягу й регулярності випорожнення. Що ж До наших батьків, украй засмучених своїми дітьми, то вони буквально втрачали дар мови, коли раз на рік здійснювали космічну подорож на наш астероїд. Пригадується, батько завжди говорив із матусею — нерозбірливо й байдуже — про міжнародні події, про які він вичитав у газетах.

Звичайно вони привозили нам іграшки з магазину «Шварц», до яких додавалась інструкція і гарантія торгового центру: ці іграшки сприяють розвиткові дітей у трирічному віці.

Отак воно.

Нині я часто міркую над тими таємницями людської душі, які поки що приховую від юних Мелоді та Айседора в інтересах їхнього душевного спокою: ідеться про те, що загробне життя — нудьга цілком безпросвітна.

І в такі хвилини мені згадується страшна таємниця, яку так ретельно приховували від нас із Елізою: те, що наші батьки бажали нам якнайскорішої смерті.

Ми думали, що наше п'ятнадцятиріччя мине, як і всі попередні дні народження. Тому ми з Елізою підготувалися до вже звичної вистави. Батьки приїхали якраз під час вечері — о четвертій пополудні. Свої подарунки ми мали отримати наступного дня.

Тим часом у опорядженій кахлями їдальні ми обстрілювали одне одного їжею. Я влучив у Елізу чорною грушею. Вона пожбурила в мене французьким філе. Ніби м'ячики, відскакували від служниці здобні булочки. Ми вдавали, ніби не знаємо, що батьки вже приїхали і підглядають за нами крізь шпарку в дверях.

Потім, перш ніж влаштувати нам очну зустріч із татусем і матусею, нас добряче сполоскали, обробили гігієнічною пудрою, вдягли у піжами та купальні халати, взули в капці. Ми звичайно вкладалися о п'ятій вечора, бо вдавали, що спимо по шістнадцять годин на добу.

Аж тут доглядальниці Овета Купер та Мері Селвін Керк повідомили, що в бібліотеці на нас чекає чудовий сюрприз.

Я та Еліза прикинулися, ніби палаємо від нетерплячки скоріше про все дізнатися.

На той час ми вже остаточно сформувалися як гіганти.

Із собою я постійно тягав гумового човника, що вважався моєю улюбленою іграшкою. Безладно зібрану кучму смолянистого волосся Елізи вивершував оксамитовий яскраво-червоний бант.

Як звичайно, коли нас підвели до батьків, між нами був широкий столик для кави. Як звичайно, татусь і матуся смакували коньяк. Як звичайно, в каміні потріскували і шкварчали сирі ялинові та яблуневі дрова. Як звичайно, писаний олійними фарбами портрет професора Ілайю Рузвельта Суейна, що висів у рамі над каміном, сонцесяйно усміхався, спостерігаючи ритуальну сцену, яка відбувалася внизу.

Як звичайно, батьки зустріли нас стоячи. Вони вітали своїх дітей променистою усмішкою, за якою ховався солодкаво-гіркий жах.

Як звичайно, я та Еліза вдали, ніби ми цих людей палко любимо, тільки ось одразу важко пригадати, хто ж вони такі.

Як звичайно, розмову почав батько.

— Добридень, любі Елізо та Вілбере,— привітався він.— Вам, як видно, непогано ведеться. Щиро раді вас бачити. Пам'ятаєте, хто ми такі?

Еліза та я стурбовано переглянулись і щось забелькотіли одне до одного давньогрецькою мовою. Пригадую, сестричка висловила тією мовою щирий подив: невже справді ми вважаємося ріднею оцим чарівним лялькам?

Батько поспішив на допомогу. Він нагадав ім'я, яким ми його колись назвали.

— Я — Бу-блу,— заявив татусь.

Ми з Елізою вирячили очі, наче охоплені глибоким хвилюванням.

— Бу-блу! — в один голос заволали ми, не вірячи своєму щастю.— Бу-блу! Бу-блу! — не вгавали ми.

— А ось,— провадив батько, показуючи на матінку,— ваша Му-блу.

Для нас це виявилося ще сенсаційнішою новиною.

— Му-блу! Му-блу! — зарепетували ми.

І тут я та Еліза, за традицією, здійснили черговий гігантський стрибок у своєму інтелектуальному розвитку. Без будь-чиїх сторонніх підказок ми збагнули: якщо батьки завітали до нас — значить, незабаром наш день народження. І ми пробубоніли досить ідіотське слово, що означало день народження:

— Фуф-бей!

Як звичайно, ми вдавали неймовірне збудження. Ми навіть стрибали на радощах. На ту пору ми стали такими здоровенними, що підлога під нами вгиналася, мов батут.

Але зненацька ми вгамувалися, як звичайно, вдавши, що від надмірного щастя нас мовби паралізувало.

На цьому завжди й закінчувалася вистава. Потім нас відводили до себе.

Отак воно.

Розділ 9

Нас поклали у виготовлені на замовлення дитячі ліжка з бічними стінками, поставлені в сусідніх кімнатах. Спальні з'єднувалися потаємним ходом. Самі «ліжечка» розмірами не поступалися залізничним відкритим платформам. Коли піднімали бічні стінки, зчинявся оглушливий гуркіт.

Ми з Елізою вдали, ніби миттю заснули. Проте за якихось півгодини вже сиділи разом у її кімнаті. Доглядальниці до нас не заходили — адже на здоров'я ми ніколи не скаржились. До того ж за нами закріпилася слава: «...просто золоті діти, коли сплять».

Тим часом ми скористалися люком таємного ходу, що був під Елізиним ліжком, і, підміняючи одне одного, почали стежити за батьками, які зачинились у бібліотеці. Крізь непомітний отвір, просвердлений нами в стіні та картинній рамі з портретом професора Ілайю Рузвельта Суейна, їх було добре видно.

То була дивовижна бесіда. Наші любі батьки розмовляли так мляво, що спокійно могли б і поснути. Здавалося, батька з матір'ю зачаровано, і через те вони говорили тільки на теми, які анітрохи їх не цікавили.

І їх справді було зачаровано. Але що то за чари, ми з сестрою здогадатися не могли: бажання смерті власним дітям повністю паралізувало і скувало їх.

І я певен, хоч ніяких доказів у мене нема: жоден з них ніколи не сказав уголос, що хоче нашої з Елізою смерті.

Отак воно.

І ось тоді в каміні раптом засичало. То