Читати книгу - "Синій зошит"

Камінь від каменю, як і люди, вельми різниться. Камінь прозорої, чистої барви найбільш довговічний. Чим менше в ньому прожилок — тим цільніший; чим жили тонші — тим камінь ліпший; чим більше вони завинуті — тим він суворіший; вузлуваті — камінь твердіший. Ще грубший той камінь, що, облитий водою, довше сохне.

Дзвінкий при ударі — щільніший за глухий. Той, що пахне сіркою, кріпкіший за того, що не пахне зовсім. Камінь, що при сколюванні дає гострий і нерівний злом, — щільний, як криця.

Усякий камінь, добутий у вологій каменоломні, буде сильнішим, коли висохне. Якщо намочена плита набирає ваги — значить, від мокра буде кришитися. Камінь, що не витримує огню, не видержить і сонця.

Камінь має свою вдачу. Шерехатий, обсипаний піском — трудний камінь, не дається рукам; з чорними цятками — вередливий; із золотими іскрами — впертий.

Вибирають камінь не на око і не мацанням — тулять до щоки.

Про камінь я міг би толкувати радо і довго, але тогди й направду матимуть мене за якогось поганина.

З лісу завсігди щось приносиш. Якщо не зело, то якесь вражіння. Ось нині, до прикладу: бузина своїм запахом п’яно напоїла весь обшар. Дерева в дурмані куняють стоячи.

Поміч — не те, що мені дають, а те, що мені в житті згодилося.

Вродився я в такому місці (Підкарпатті-Закарпатті), яке наче й не Вкраїна. Окраїна. Та чи мізинець не є частиною цілого тіла?! Планида, як того світована, водила мене до білого волоса світами. Так, що подекуди я пораз і забував, звідки я і якого племени. Так сталося, що своє українство я остро відчув і непоборно прийняв на чужині. Виходить, аби відчути себе українцем, мені потрібно було, як кресалу об трут, обтертися об инший нарід — чехів, мадярів, румунів, московитів, євреїв, німців, поляків, вірменів, татар, кавказців, литовців, китайців, голдів, греків… І від кождого тягнув я по нитці — на вишиття своєї, родимої сорочки.

Чуже, як дзеркало, — відбиває світло свого.

В кого довге життя — в того, здебільшого, й довге вмирання. Щось чіпко держить тих на сьому світі і відпускає «туди» неохоче.

Втішайтеся, не чекаючи втішання

Після грози спів птиць у шатрах лип такий пронизливо-гострий, що, здається, сиплеться на плечі кришталевим градом. Аж щулишся мимоволі.

Відломив гілочку, щоб покласти у дзбанок. Білі-білі тверді студені квіти з ніжними торочками пелюстин. Такі шляхетні, погордливі. І не пахнуть. Ніскільки. Та воно й справедливо: доста з них і краси.

Яка ж мудро-справедлива природа!

Був у мене блаженної пам’яти приятель — дуже вчений чоловік. Нове річище прорубав у науці про земні породи. І залишилися по ньому двоє синів — сіренькі науковці. Все життя вони ревниво тягнуть на себе ковдру його слави. Саме слави, а не пам’яти. Та так ревно тягнуть кожен собі, що вже на клапті її подерли. Щоб прикрити голі гузиці своєї нікчемности.

На Колхіді працював я опліч із кахетинцем Отаром. Чоловік мав густе слово. Любив казати застольну здравицю: «Аби ви пояснювали, а не чекали пояснень, аби ви втішали, а не чекали втішання, аби ви любили, а не чекали любови, аби ви помагали, а не чекали помочи!»

Слухаю вечорами жабині скрекоти на озері — виразні, лункі, різної тональности й глибини. Не може бути, щоб се були пусті несвідомі звуки. Се — розмова.

Цвітіння. Є кілька днів у передлітті, коли все цвіте водночас: і трава, і дерева, і вода, і навіть воздух. Я се виджу, хоча більшість людей каже, що нічого такого не помічають. На те я їм кажу: «Воздух таки цвіте! Вірте! Крота ми теж не видимо, а він є».

Ліс навчив мене весь час щось шукати. І знаходити. Хоч уже і не в лісі.

Майже сім літ я вимушено мусив бути в хащах ловцем, аби вижити. А згодом теж немало полював для прожиття, і щоби бути ближче до жаданого лісу, як до матірної стихії. Майже щодня стикався я зі смертю… смертю звірини. Звірі, навіть мертві, і тут мені помагали: все менше страшила мене власна майбутня смерть.

Ми — пагін природи, і через нас, наш тлін проростає її невмирущість.

Світом я смачно походив, та, озираючись назад і зазираючи вперед, розумію: не просторовий світ я шукав, а — світ у собі.

На чужині ми певніші й спокійніші. Менше тратиш сил, бо за чуже так серце не болить. Ще й кріпить гадка, що завсігди можеш се покинути, не втративши много.

Чужина — се як перепочинок посеред дороги.

Свій народ, як і батька свого, люблять не за те, що найліпший за всіх, а за те, що він — твій.

Українці, як ніхто, вміють громадою, толокою зводити храми. Пишні і горді. Многоту храмів. Тому я вірю в боголюбний, плодоносний дух українців. Вірю, що прийде час — і вони купно й гордо розбудують підупалий храм своєї державности.

Коли не маєш слів утішання, а їх чекають, коли не можеш помогти дією, а її потребують, коли не можеш запалити надією, а на неї сподіваються, — бодай торкнися лагідною рукою волосся занепалого ближнього. І це вже якась зарада.

Наше серце сильніше й мудріше, ніж ми самі. Коли піддаємося лінощам тіла і душі, серце не припиняє роботу ані на мить. Протягом доби, кажуть, робить 100 тисяч ударів, перепомповує 10 тисяч літрів крові. Воно не сумнівається в потрібности, не хитається в служінні.

Працюй у спілці зі своїм серцем.

Що менше людина може сама, тим більше покладається на когось. Що менше вірить у себе, тим більшого чекає від когось. Можна лише здогадуватись, як