Читати книгу - "Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга"

А от поняття «гунські криниці» (і самі криниці) на землі славного міста Кам’янця зберігаються уже більше тисячі років. Ней-мо-вір-но!

Тому інший великий українець Анатолій Кіндратенко, вивчивши тих гунів за всіма параметрами життя і діяльності, чітко заявив: «Європейські гуни — предки українців» [143, с. 3].

Я розумію, як сьогодні важко деяким українським історикам-динозаврам сприймати ці нові незаперечні істини. Вони виховані у старій російсько-радянській школі — коли головним доказом була звичайна заборона та гримання кулаком по столу. А сьогодні доводиться працювати головою… Той же Анатолій Миколайович дуже влучно пояснив: «Історія — наука глибоко національна. Кожен народ має свою історію й своє пояснення подій, які стосуються його… В Україні історична наука є. Немає історичної національної науки, як це має місце майже у всіх країнах…

Народ, який не має своєї національної історичної науки, іншими істориками подається як неповноцінний, він для них є об’єктом збиткування та приниження, що власне ми й бачимо в сучасній Руси-Україні. Історія — це як мати: хоча чужі діти й гарні, але свої кращі» [142, с. 6].

Звичайно, завоювавши Дакію, Римська імперія не могла не звертати уваги на сусідні землі давньої Скіфо-Сарматії. Тому, зрозуміло, що вона чинила постійний тиск на ті території, як воєнний, так і економічний. Не забуваймо, що гуни — давні праукраїнські племена — у ті роки вже мешкали у Придністров’ї. Бо, як дослідив професор А.М. Кіндратенко і його колега І.І. Заєць, черняхівська археологічна культура, яка дуже поширена у Кам’янець-Подільському регіоні, є суто українською (І.І. Заєць) та гунською (А.М. Кіндратенко). Як пише О. Пламеницька, «Починаючи з середини III до др(угої) пол(овини) IV ст. у наддністрянському регіоні значно збільшилася чисельність слов’ян, а з кін(ця) IV до тр(етьої) чв(ерті) VI ст. слов’янська колонізація охоплює землі сучасної Молдови, східні райони Волощини й Трансільванії, до Нижнього Дунаю» [147, с. 33].

Не забуваймо, ми говоримо про великі часи наших гунських предків — знамениту Каталаунську битву Аттіли (Гатила) 453 року. І, шановна пані Ольго Пламеницька, у тій битві аж ніяк не йде мова про поразку наших предків. Переможці після битви не тікають зі своєї землі!

Тому про «Гунські криниці» слід завжди пам’ятати. Цікава річ: як би польські магнати та католицька церква не намагалися «витравити» з пам’яті українського народу згадку про ті криниці, подаючи їх як «міська криниця», «Ганська криниця» (Ю.-А. Ролле), та народ чомусь завжди величав їх — Гунськими криницями. Досі так називає! Мені про «Гунські криниці» прості кам’янчани говорили ще 1947 року, під час чергового голоду.

Нагадую також читачам, що після 330 року Велика Римська імперія розділилася на дві частини — Східну Римську імперію з центром у Константинополі, яка пізніше стала називатися Візантійською, та Західну Римську імперію із центром у Римі. І якщо візантійці мали хоч якесь уявлення про Скіфо-Сарматську державу, то Західна Римська імперія усі народи, які не входили до складу обох Римських імперій, називала варварами, і тільки так. Тому ми і стали гунами і варварами. Хоча саме Римська імперія у II столітті по Різдву Христовому через Дакію принесла на нашу землю класичне поняття рабства. Наші предки, потрапляючи в полон до римлян, ставали рабами, що викликало у всіх праукраїнців, або гунів, шалений спротив та ще більший потяг до свободи і волі. Почалися довгі, затяжні війни гунів проти римлян.

«У III–IV ст. Середня Наддністрянщина стала одним з найважливіших районів поширення черняхівської культури, яка, на думку дослідників, включала фракійські та готські (гетські. — В.Б.) компоненти» [147, с. 33].

«Наприкінці І тисячоліття після Р.X., за Літописом Руським, у наддністрянській смузі жили племена тиверців. Назва «тиверці» походить від стародавньої назви Дністра — Тірас. Анонімний баварський географ в середині IX ст. зазначає, що на землях тиверців було 158 укріплених градів, а Літопис Руський додає: «суть грады их и до сего дня»… У Кам’янці в ці часи, правдоподібно, існувало поселення, яке функціонувало під охороною укріплення, розташованого на терені Старого замку. На головному замковому дворі архітектурно-археологічними дослідженнями було відкрито залишки оборонного рову, датованого VIII–ІХ ст,.. а також пальчасту бронзову фібулу VI–VIII ст…» [147, с. 33].

Отож, територія міста Кам’янець була заселена предками праукраїнців з далекого І тисячоліття нової ери. Геродот і давні античні греки називали нас скіфами і сарматами, давні римляни — гунами, а пізні візантійці та германці — тиверцями. Так було впродовж тисячі років по Різдву Христовому.

Ось що про нас написав візантійський імператор Костянтин Багрянородний (905–959) У праці «Про управління імперією»: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони звуть русами» [82, с. 339].

Із усього вищенаведеного можна зробити висновок: Кам’янець, як людське поселення, виник на рубежі епох — старої і нової ери; населений був людьми, які трималися своєї землі і залишили по собі видимі сліди. То наші сусіди, ближні та дальні, впродовж тисячоліття величали нас: скіфами, сарматами, гетами, гунами, тиверцями, уличами, сколотами, склавами тощо. Проте віками це був один народ — українці (русичі)! Автор розуміє, що відбувалися якісь постійні рухи населення — війни, міграції, затоплення, землетруси тощо, але змушений констатувати: усі так звані носії теорії міграційного походження України — є зацікавленими людьми. Зазначимо: професор Віктор Петров (виданням наукової спадщини якого останніми роками займається професор В’ячеслав Брюховецький) у праці «Походження українського народу» ствердив досить впевнено: «Ми підійшли таким чином до основного питання: в якому генетичному зв’язку стоїть етнічно українська людність до трипільської, яка заселювала лісостеп правобережної України 5 тисяч років тому? Професор Щербаківський відповідає на це питання позитивно. Англійський вчений Геддон справедливо каже, що антропологічна мапа Європи з часів неолітичної доби дуже мало змінилася. І ми вправі вважати і твердити, що ми є та були автохтонами на своїй землі не від VI віку по Різдві Христовім, тільки ж від неоліту, тобто не менше 5 000 літ (часи трипільської культури. — В.Б.)» [137, т. 2, с. 1009].

Тому не дивно, коли польські хроністи переконували нас, українців, що Кам’янець заснований у XIV столітті, а їхня, католицька релігія, панувала на нашій землі з давніх-давен. Це була теорія звичайного окупанта. Вони тому й зберегли для нас оті знамениті грамоти Коріатовичів про наділення Кам’янця землею, немовби він не володів своєю землею багато років до того часу.

А московити, звичайно, всю ту потужну польську брехню удосконалили, а для того, щоб знищити будь-які сліди нашого минулого, спалили, скоріше за все, навіть копії польських вигадок.

Сьогодні в Україні прийшли часи називати речі та події