Читати книгу - "Блакитне мереживо долі"

Однак наступного ранку вона спустилася у білій гофрованій блузці і червоному картатому сарафані, що навряд чи можна було назвати вишуканим.

Дженні лише зауважила, що їй складно уявляти, як Денні застібає всі ті дрібні ґудзики на сарафані.

— Ти пам’ятаєш нас? — запитали вони у Сьюзан. — Коли ти була маленька, ти часто приїздила до нас у гості.

Сьюзан тихо відповіла: «Здається, пам’ятаю», що, звичайно, було неправдою, адже вона була замалою. Та це було дуже мило з її боку, так відповісти. Вона запитала: «Здається, у вас був інший собака?»

— Ні, люба, це той самий.

— А мені чомусь здавалося, що він у вас був жовтим, — сказала Сьюзан, і всі здивовано переглянулися. Про якого жовтого собаку вона думала і у кого він був? Кларенс, бідолаха, був уже дуже старим, слинявим, ще й з артритом.

Сьюзан подружилася зі своїми кузинами. (Ось вона, приманка Вітшенків: прекрасна Еліза і маленька шибайголова Деббі.)

Виявилося, що Сьюзан ніколи не грала у карткові ігри, і їй сподобалася гра «Вперед, рибко».

Також з’ясувалося, що у свої чотири роки Сьюзан уміє читати. Усі були здивовані, що Карла виховала таку розвинену дитину, а, можливо, це була заслуга Денні. Дівчинці подобалося притулитися до Еббі і говорити: «Плескай!» щоразу, як вона закінчувала сторінку.

У день від’їзду, на станції, вона активно махала усім маленькою ручкою і кричала: «Бувайте! До побачення! Скоро побачимося!».

Тому Денні привіз її ще раз, а потім ще раз, і ще раз. Тепер у Сьюзан була власна кімната (одна з дівчачих спалень). Дівчинка пила какао з власної іменної чашки, а під час вечері брала тарілку з алфавітом, якою раніше користувався Денні. А він як люблячий батько тихо сидів на стільці і спостерігав за дочкою. Здається, дитина все-таки зробила Денні більш м’яким.

У 2002 році, після народження Александера, другої дитини Дженні, Денні приїхав, щоб допомогти їй доглядати малого.

По-перше, сама ситуація була дивною. По-друге, Еббі, як бабуся, вважала, що допомагати має вона. Так, вона забирала Деббі після роботи, коли Дженні була у лікарні і допомагала з хатніми справами, пранням тощо. Але через певний час з’явився Денні. І пробув у Дженні і Г’ю цілих три тижні. Щовечора він гуляв із Деббі на дитячому майданчику, готував вечерю і зустрічав Еббі біля дверей із Деббі у руках й підгузками, що висіли на плечах... Пізніше з’ясувалося, що Дженні переживає постнатальну депресію. То вона сама зателефонувала Денні і попросила допомогти? Попросила Денні, а не Еббі? Еббі якомога обережніше намагалася довідатися правду. Вона ставила нейтральні запитання, без тиску, і Дженні не витримала і розповіла, що вона зателефонувала Денні просто поговорити, а він почув з її голосу, що щось не так (звісно, у той момент вона ледь не плакала), але їй було соромно зізнатися, тоді Денні перебив її і сказав, що приїде найближчим потягом.

Ця історія була водночас і зворушливою, і сумною. Для Еббі, звісно. Дженні не подумала зателефонувати своїй рідній матері? Так, вона казала, що мати працює і щодня на роботі. Але хіба Денні не працює? Хоча хто знає? Може, і не працює. Ред казав, що треба бути вдячним, що Денні приїхав допомогти своїй сестрі.

— Так, так, дуже гарно з його боку, — відповідала Еббі.

Із часом усе більш-менш налагодилося, хоча Денні так і не став людиною, з якою завжди можна зв’язатися — зрештою, так відбувається із багатьма синами. Але ж він підтримував зв’язок. У всіх був його номер телефону, хоч адреси вони не знали.

— Неймовірно, — часто казала Еббі Реду, — виявляється, як мало нам було потрібно! Уявляєш, інколи я не згадую про нього по кілька днів. Це так неправильно з мого боку!

Але Ред переконував, що це цілком нормально, адже діти виросли, й Еббі все одно залишається гарною матір’ю.

— Але так не має бути, — відповідала вона.

Принаймні вони були впевнені, що Денні не поїде далеко від Нью-Йорка, бо там живе Сьюзан. Хоча він почав багато подорожувати. Якось хлопець надіслав Александеру листівку із Сан-Франциско, а напередодні Різдва попередив, що затримається із візитом, оскільки летить у Канаду зі своєю дівчиною.

Це був перший і останній раз, коли вони чули про «дівчину». Отже, той Новий рік Сьюзан зустрічала у них без батька. Їй було вже сім років — доросла дівчинка, та і зовні вона здавалася старшою, ніж на свій вік. Її голова була трохи завеликою порівняно з тілом, а обличчя ― неймовірно красивим (причому це була жіноча врода). У неї були великі виразні очі та повні чутливі губи. Дівчинка не показувала, що сумує за домом, і коли Денні приїхав по неї, вона спокійно його привітала.

— Як усе пройшло у Канаді? — обережно запитала Еббі.

— Дуже добре, дякую, — відповів він.

Дуже складно було уявити особисте життя Денні і його кар’єрні успіхи. Він так і залишився загадкою для родини. Якийсь час він працював у компанії з інсталяції звукових систем, і тому допоміг Г’ю, чоловіку Дженні, провести кабель до їхнього маленького робочого кабінету. Якось він приїхав до них у реглані із написом «Комп’ютерна клініка» на кишені, і на прохання Еббі полагодив її ноутбук, що працював занадто повільно. Денні завжди приходив, коли хотів і залишався на стільки, на скільки йому було зручно. Як таке можливо з повним робочим днем — загадка. Коли Стім одружувався і Денні був йому за дружбу, він пробув у них цілий тиждень. І хоча Еббі була у захваті (адже завжди хвилювалася, що її хлопчики не дуже близькі), вона часто перепитувала у Денні, чи не вплине його відсутність на його роботу.

— Роботу? — здивовано питав він. — Ні, не вплине.

Одного разу Денні залишився на цілий місяць без жодних пояснень. Усі підозрювали, що у нього виникли проблеми в особистому житті, оскільки він приїхав втомленим і мав нездоровий вигляд. Уперше були помітні невеликі зморшки у куточках очей, а його волосся нерівно стирчало з-під коміра. Проте Денні так і не розповів про свої проблеми, навіть Дженні не набралася сміливості його про це запитати. Сім’я була вже вишколена.

Періодично це викликало у них обурення: чому вони повинні ходити навколо нього навшпиньках? Чому щоразу на питання сусідів про те, як справи у Денні, їм доводиться вигадували якісь історії, бо вони самі не знають, як його справи? «О, — могла сказати Еббі. — Із Денні все добре, дякую. Справді добре… Саме зараз він працює… Якщо чесно, я не знаю, де він працює, та де б не працював, із ним все добре».

Так чи інакше, Денні запевняв, що у будь-якій ситуації на нього можна покластися. Але без нього завжди було порожньо. Як тоді, коли він уперше не поїхав з ними до моря, того літа, коли заявив, що він гей. Тоді ніхто не знав, що він не приїде. Усі постійно чекали