Читати книгу - "Лицар з Кульчиць"

Батько гримнув кулаком по столі:

– І добре зробив, як справжній шляхтич! Рід наш споконвіку за віру тримався більше, ніж за своє життя. Ляхи навмисно хочуть вирвати з корінням із Богом даної землі віру нашу благочестиву. Заманюють у свої лабети, обіцяючи високі крісла, посади, славу й багатсво. А найгірше, що є багато таких відступників, які повірили ляхам і зреклися своєї віри, забули мову, наплювали на Україну і допомагають панам обдирати власний народ. Бог би їх скарав!

Ця батькова мова розважила Юрія. Тут ще й мати прийшла до хати із відром молока. Вона чула останні слова, підійшла до сина, поцілувала у чоло.

– Не журися, синочку.

– Так, нема чого журитися. Ті дрова, що я зладував на хату Дмитрові, віддам тобі. Дмитро молодший, нехай почекає. Оженимо тебе: тут є багато ладних шляхтянок, ґрунт вділимо, – вів далі батько.

Юрій опустив очі:

– Не хочу бути для вас тягарем. Того ґрунту, що маєте, тату, на нас усіх не вистачить. Надумав я собі, що на Січ піду, як колись наш Конашевич.

Ця новина ніби прибила батька й матір. Вони переглянулися. Мати хотіла щось сказати, та не могла, зате батько заговорив твердо:

– На Січ – не пущу. Це вже не та Січ, що була колись, за Конашевича.

– Там панує рівність і братерство: ніхто й ніколи не зможе скасувати святого запорозького звичаю… Ви ж самі, тату, казали…

Батько підняв руку, даючи Юркові знак замовкнути.

– Думаєш, синку, сидимо ми тута, в Кульчицях, і нічого не бачимо й не чуємо? Раніше запорожці билися з ордою і ляхами за свободу своєї землі. Наш родич, Петро Конашевич-Сагайдачний, Європу врятував від турецької навали. А зараз що? Замість того, щоби з гетьманами українськими разом на ворога стати, зрадливі запорожці підіймають бунти по Україні! Хіба ж це лицарі? Ні, на Січ не пущу…

Юрій сумно посміхнувся:

– Але ж там воля, тату. Нема пана, нема хлопа – всі рівні братчики! Можливо, там і бракує мудрого й виваженого слова…

– Березової каші – от чого їм бракує! – грубо перебив батько. – Спаскудилися вони! Злакомились на подарунки царя московського, за своє дбають у той час, коли за державу постояти треба! Ех, шкода, що наш Сагайдачний не спалив тої Москви, коли була така нагода, – може б, біда від нас відвернулася!

На хвилину запала мовчанка, котру ніхто не смів порушити. Врешті, знову заговорив батько:

– Твоя голова і твій хист тут у пригоді стануть. Ти зможеш стати провідником тутешньої шляхти, об’єднати усіх. Поляки дуже на нас тиснуть. Он хоч би Радловичі взяти. Недавно холера викосила половину села, то на місце померлих русинів пани нагнали із Польщі мазурів, заселили ними пів-Радлович. Про Самбір я і не кажу. Українцеві заборонено хату собі купити чи поставити у місті, хіба що за мурами. У місті ж самі ляхи, шваби та жиди. Вони і в уряді, вони і в лаві, їм і пільги всі. А нашого русина то й податками обклали, і на панщину.

Батькові слова справили враження. Юрій запитав:

– А тут як?

– Скоріше мені волосся на долоні виросте, ніж я чи хтось із мого роду піде на панщину. Маю привілей, грамоту королівську на свою землю, і герб маю старий, що передається від батька до сина уже сотні років!

Батько повернувся до скрині, відчинив віко і вийняв звідти «макогона» – ту саму дерев’яну колбу, котру показував Юрію ще у дитинстві. Батько вийняв корок, розмотав шовк, обережно взяв грамоту в руки.

– От де наші права шляхетські. Через цю грамоту, через цю колбу і дражнять нас «макогонами». Ця грамота королівська дає нам привілеї і обов’язки. Одного разу пани польські хотіли обдурити нас і примусити робити на них панщину. То ми разом зі шляхтою гординською половили тих комісарів у лісі Кочубінці і били їх по плечах і куди попало отими макогонами. Так ми їм нагадали про своє право, і вони надовго запам’ятали нашу науку.

Тут батько трохи заспокоївся, видихнув і продовжив уже спокійніше:

– Так що тепер хтось один із села має йти до війська, а ще кожен шляхтич має зарізати курку для короля. Так ми й ріжемо курей кожен рік на зимового Миколая, тільки ніхто із королівської родини за тими курми не приходить.

При цих словах батько лукаво посміхнувся і підкрутив вуса.

Юрій обережно розгорнув грамоту. На ній було дві печатки: одна королівська, друга – герб роду їхнього прадавнього Драго-Сасів: стріла на щиті, повернена вістрям догори. А під стрілою старий місяць, спиною обернений донизу, а кінцями догори. На кожному із цих загострених країв стриміло по одній зорі.

– Завжди пам’ятай, сину, хто ти і з якого роду. Шляхтич понад своє життя має берегти віру православну, благочестиву, захищати слабих та немічних, боронити державу, народ, землю рідну від усякого ворога, – говорив далі батько, і ті слова западали парубкові глибоко в душу. – Сьогодні ввечері збираються усі кульчицькі шляхтичі: і Дашиничі, і Шелестовичі, і Жигайли, і Костики, і Поливки, і Смужі, і Цмайли й Попелі та всі інші. Підемо з колядою до Городища, до Білини, Сільця, Гордині, Озимини – зі всіх сіл зберемо шляхту й потягнемо до Самбора, так щоби прибути вчасно на святкову літургію. Церква Самбірська освячена на Різдво Пресвятої Богородиці, а завтра Собор Матінки Божої. Тож і пасує всім православним християнам прибути до церкви та вшанувати її. Хай подивляться католики, що жива іще руська кістка, що б’ється шляхетське серце. У тому поході й представлю тебе місцевій шляхті, а там і на соймик візьму, що буде навесні у Судовій Вишні.

На мить запала мовчанка, батько собі щось обдумував, мати й сестри, що забігли до хати, почали накривати стіл – прийшла обідня пора.

– Ех, пам’ятаю, як ми збиралися отак, коли військо Хмельницького прийшло до Самбора, і полковник Капуста обложив там щільно ляхів та жидів. Скільки ж то наших пішло за козаками добувати волю для України. Потім вдруге прийшли козаки, тільки вже з москалями, а не з татарами. Тікало військо польське з міста, забігли пани в Радловичі, а звідти до Кульчиць хотіли, аби пересидіти в лісі та гайнути до Перемишля. Добре ж ми їх прали отам, просто на межі Радлович та Кульчиць, разом з козаками. Сам Іван Богун тиснув мені руку. Шкода, що не вдалося