Читати книгу - "Пригоди Олівера Твіста"

й глибокі філософи, і, коли вони придивилися ближче до притулку для бідних, вони спостерегли те, чого звичайні смертні ніколи не помітили б, а саме, що бідні любили його. Притулок був для них улюбленим вогнищем, місцем громадських сходин і розваг: тут була дармова вітальниця, тут давали снідання, обід, чай і вечерю задурно цілісінький рік, на громадські кошти, – одно слово, рай із цегли та вапна, де панували втіха й розвага і не було місця роботі. «Ого! – вирекла авторитетно Рада. – Нема дурних! Нас не підведуть! Треба негайно покласти край цій розпусті!» – і внаслідок цих міркувань ухвалила постанову, після якої бідакам залишалося дві можливості (силувати ніхто нікого не хотів, о ні!): або конати помалу з голоду в стінах притулку, або вмерти відразу з голоду на вулиці поза ними. Згідно із згаданою постановою Рада підписала угоду з водогінником на необмежене постачання притулкові води, а з бакалійником – на обмежене постачання час од часу незначної кількості вівсяного борошна. З цього часу богадільці почали одержувати тричі на день по тарілці ріденької пісної каші (з однією цибулиною двічі на тиждень і з окрайцем палянички по неділях). Окремо для жінок Рада запровадила багато ще інших мудрих і людяних розпоряджень, яких тут не варто наводити. Вона добросердо взяла на себе шлюбну розлуку жонатих бідаків, мотивуючи це дорожнечею судового процесу, й замість спонукати якогось злидаря піклуватися про свою родину, як це водилося досі, – взагалі позбавляла його родини і давала йому волю. Нема що й казати, яка сила спарованих навік людей усіх класів і станів була б посунула до Ради, якби це визволення не було неподільно зв’язане з притулком для бідних. Але в Раді засідали мудрі голови, і вони обійшли й цю перепону – волю одержували тільки ті, хто жив у притулку й живився вівсяною кашею, – а це жахало людей.

Протягом перших шести місяців Оліверового перебування система ця саме розцвітала тут повним цвітом. Спочатку вона викликала великі витрати, бо поточний рахунок трунаря одразу значно підскочив угору, а до того ще довелося перешивати одежу, що мішком обвисла по двох-трьох тижнях нової дієти на змарнілих захарчованих постом богадільцях.

Але кількість мешканців та відвідувачів притулку помітно зменшувалась, і Рада була в захваті.

Дітям давали їсти у величезній, вимощеній камінними кахлями світлиці, в кінці якої стояв чималий бак; з цього бака у встановлені години наглядач притулку, запинаючись спеціально з цієї нагоди відповідним фартухом, насипав черпаком кашу в тарілки за допомогою двох богаділок. Кожен діставав по одній мисочці цієї розкішної рідини і ні краплі більше – за винятком поодиноких урочистих свят, коли до каші додавали ще по чотири з половиною лоти хліба. Мити посуд зовсім не доводилося, бо хлопці виполіровували його своїми ложками так, що він блищав як сонце: закінчивши цю процедуру (що тривала завжди дуже недовго, бо ложки були майже такі ж завбільшки, як і мисочки), діти починали пасти голодні очі на бак з такою жадобою, немов раді були з’їсти не те що всю кашу, а й саму цеглу, з якої його зліплено, а тим часом дуже пильно облизували свої пальці, щоб якесь зернятко, бува, не зачепилось. Хлопчики зазвичай мають чудесний апетит. Три місяці Олівер Твіст терпів ці муки з товаришами; нарешті вони всі так зголодніли й здичавіли з голоду, що один хлопець, фізично розвинений не на свій вік й, очевидно, незвиклий до такого режиму (його батько колись мав невеличку кухмістерську), похмуро попередив своїх товаришів, що, коли він не діставатиме регулярно щодня додаткової порції каші, він не ручиться за себе й колись таки з’їсть уночі свого сусіда, кволого, миршавого хлопчину, що спав поруч нього. Погляд його був такий зголоднілий і так дико блукав навколо, що налякані товариші повірили цьому; негайно зібралися на раду й кинули жереб, кому йти по вечері до наглядача прохати наддачі; жеребок витяг Олівер.

Надійшов вечір; хлоп’ята розмістилися на лавах. Наглядач у своєму кухарському вбранні стояв коло бака сам своєю власною персоною: його помічниці богаділки примостилися позаду; кашу було розподілено і довгу молитву перед короткою трапезою проказано. Каша зникла в одну мить; хлопці потишкувалися межи себе й підморгнули Оліверові, а найближчі його сусіди штовхнули його ліктями в бік. Олівер був ще зовсім дитина, але злидні й голод довели його до відчаю, і він враз, осліп пустився берега. Він підвівся з-за столу і, наблизившись з мискою й ложкою в руці до наглядача, промовив, сам жахаючись власної відваги:

– Прошу, сер, мені хочеться ще трошки.

Наглядач був дебелий, гладкий чоловік, але тут він аж пополотнів. Кілька секунд він дивився остовпіло на малого бунтаря, а потім безпорадно сперся плечем об бак, щоб не втеряти рівноваги. Богаділки заніміли з несподіванки, хлопці з жаху.

– Га? – промовив він нарешті.

– Прошу, сер, – відповів Олівер, – мені хочеться ще трошки.

Черпак стукнув по голові Олівера, пальці наглядача кліщами вхопили його. Наглядач кричав пробі.

Рада урочисто засідала у повному своєму складі, коли це щось шарпонуло за двері й у кімнату вскочив вщерть схвильований містер Бембль.

– Даруйте, містере Лімбкінс, але Олівер попрохав… – пробелькотав він, звертаючись до пана у високому кріслі. – Олівер Твіст попрохав ще!

Всі остовпіли, на обличчях застиг жах.

– Ще? – вимовив нарешті містер Лімбкінс. – Візьміть себе в руки, Бембль, і відповідайте мені ясно й чітко. Чи вірно я зрозумів: він попрохав додаткової порції, з’ївши встановлену норму?

– Так, він це зробив, сер, – відповів Бембль.

– Цей хлопець дограється до шибениці, – прорік добродій у білому жилеті, – я знаю, що дограється.

Ніхто не заперечував цього віщування. Повстала жвава дискусія. Олівера було негайно посаджено до карцера, а на другий ранок на воротях притулку вже маячіло оголошення, що обіцяло п’ять фунтів стерлінгів тому, хто згодиться узяти в прийми Олівера Твіста й звільнити парафію від опіки над ним, тобто п’ять фунтів і Олівера Твіста запропоновано було першому-ліпшому чоловікові чи жінці, що потребували підмайстерка чи учня для якогось ремества чи підприємства.

– Нічого в житті не був я такий певний, як того, що цей хлопець дограється до шибениці, – мовив добродій у білому жилеті, стукаючи на другий ранок у ворота й перечитуючи це оголошення.

Я маю на меті показати далі, наскільки джентльмен у білому жилеті мав рацію, і тому боюсь одразу попереджувати читачів, чи Оліверове життя дійсно урвалось так ґвалтовно, щоб не підірвати цікавості до цього оповідання, якщо за цікавість може взагалі йтися.

Розділ III

Як