Читати книгу - "Лабіринт духів"

що покривала дно скрині. Його охопила паніка, і він зібгався, намагаючись переповзти вище. Та коли йому це вдалося, гвинтівки зсунулися, переважили, і скриня різко перехилилася. Фермін упав ницьма на зброю. У цілковитій темряві він намацав купу гвинтівок і кинувся її розбирати, шукаючи отвір, крізь який протікала вода. Ледве йому вдавалося перекласти за спину з десяток гвинтівок, як ті знову падали на нього, спихаючи на дно скрині, що дедалі більше перехилялася. Вода вже покрила йому ноги й струменіла поміж пальцями. Вона підбиралася вже до колін, коли Фермін нарешті відшукав отвір і сяк-так затулив його обома руками. Аж тут із палуби корабля почулися постріли, і кулі пробили дошки. У скрині утворилися три нових дірки, крізь які просякло зеленаве світло, і Фермін побачив, як вода навально рине всередину й за якусь мить сягає його пояса. Шаленіючи від страху, він закричав і спробував дотягнутися рукою до одного з отворів, проте раптовий поштовх відкинув його назад. Звук, що наповнив нутрощі скрині, вжахнув його: Фермінові здалося, ніби якесь морське чудовисько проковтнуло його. Вода підступила йому до грудей, холод забивав дух. Знову зробилося темно, і Фермін зрозумів, що скриня невблаганно тоне. Його права рука піддалася перед натиском води. Крижаний струмінь змив сльози з його обличчя, і вони розчинилися в темряві. Фермін спробував схопити останній ковток повітря.

Течія підхопила дерев’яне вмістилище й потягнула на дно. Угорі скрині лишилася бульбашка повітря завширшки з долоню, і Фермін заборсався, прагнучи дістатися туди, щоб урвати кисню ще бодай на один подих. Невдовзі скриня опустилася на дно порту й, нахилившись набік, угрузла в мул. Фермін гамселив у віко руками й ногами, але дошка, міцно прицвяхована, не піддавалася ні на міліметр. Останні крихти повітря вислизали крізь щілини. Холодна цілковита темрява спокушала його, умовляла покинути спротив, легені горіли вогнем, а голова, здавалося, ось-ось лусне від нестачі кисню. Піддавшись сліпій паніці, переконаний, що жити йому лишилося не більше ніж кілька секунд, Фермін схопив гвинтівку й узявся гатити прикладом у край віка. Після четвертого удару зброя переламалася у нього в руках. Він став мацати в темряві, і пальці його торкнулися однієї з зачохлених гвинтівок, що плавала завдяки невеличкій бульбашці повітря всередині. Фермін схопив зброю обіруч і з усіх тих незначних сил, які йому ще зосталися, знову заходився гатити нею, благаючи про диво, яке ніяк не приходило.

Усередині чохла пролунав глухий вибух, і постріл майже впритул пробив у дошці круглий отвір завбільшки з кулак. Трохи тьмяного світла дісталося всередину. Фермінові руки відреагували швидше, ніж мозок. Він наставив гвинтівку на те саме місце й натиснув на гачок кілька разів. Але вода вже просякла в чохол, і жоден набій не вибухнув. Фермін схопив іншу гвинтівку й натиснув на гачок крізь тканину чохла. Після перших двох пострілів нічого не сталося, а ось після третього рушниця віддала в плече й дірка в дошці розширилася. Фермін стріляв, доки отвір не став достатнім, щоб його змарніле тіло змогло протиснутися. Гострі скалки дерли йому шкіру, однак обіцянка того примарного світла, що зблискувало вгорі, допомогла б йому подолати навіть поле, всіяне ножами.

Каламутна вода порту пекла очі, але Фермін тримав їх розплющеними. У зеленуватій пітьмі хитався підводний ліс зі світла й тіні. Мішанина зі сміття, кістяків затонулих кораблів і вікових нагромаджень мулу лежала під Ферміновими ногами. Він звів погляд на колони імлистого світла, що спадало згори. На поверхні величезною темною плямою вимальовувалися обриси торговельного судна. Фермін подумав, що в цьому місці порт має щонайменше метрів п’ятнадцять завглибшки, а може, й більше. Якщо йому вдасться виринути на поверхню з іншого боку корабля, можливо, ніхто його не помітить і він зможе врятуватися. Фермін відштовхнувся ногами від скрині й поплив. Лише зараз, коли він поволі підіймався до поверхні, його очі вловили на мить примарне видиво, сховане під водою. Фермін зрозумів: те, що здалося йому водоростями й покинутими риболовними сітями, насправді було людськими тілами, що гойдалися в напівмороці. Десятки мерців у кайданах, з ногами, прив’язаними чи прикутими до кам’яних брил або бетонних плит, спочивали на цьому підводному цвинтарі. Вугрі, що звивалися поміж руками й ногами трупів, виїли їхні обличчя, а течія хвилювала їхнє волосся. Фермін бачив силуети чоловіків, жінок і дітей. Коло їхніх ніг лежали валізи й пакунки, загрузлі в мулі. Декотрі мерці розклалися так, що лишилися тільки кістки, які прозирали крізь клапті одягу. Людські трупи утворювали цілу неосяжну галерею, кінець якої губився в темряві. Фермін заплющив очі й наступної миті виринув до життя, щоб пересвідчитися, що звичайний процес дихання – це найдивовижніша річ, яка траплялася з ним на віку.

8

Якийсь час, потрібний для того, щоб віддихатися, Фермін тримався біля судна, прилипнувши до нього, наче слимак. Метрів за двадцять плавав бакен, що скидався на такий собі мініатюрний маяк: циліндричної форми, із ліхтарем на вершині, він кріпився на круглій основі, з кабінкою всередині. Бакен був білий із червоними смугами й лагідно погойдувався на хвилях, немов металевий острівець, що дрейфує у морі. Фермін подумав, що якби йому вдалося дістатися до бакена, він міг би сховатися всередині й дочекатися сприятливої нагоди, щоб спробувати непомітно пробратися на суходіл. Схоже, ніхто його не зауважив, але Фермін не хотів випробовувати долю. Набравши якомога більше повітря у свої змучені легені, він знову занурився під воду й нерівномірними гребками рук став рухатися до бакена. Під час цього він уникав дивитися вниз і волів думати, що йому примарилося і цей моторошний сад силуетів, які течія колихала на дні, – лише риболовні сіті, що заплуталися між сміттям. Він виринув за кілька метрів від бакена й поквапився заховатися за ним. Поглянувши на палубу корабля, Фермін вирішив, що наразі він у безпеці і що всі на борту, зокрема й Фумеро, вважають його мертвим. Він уже видирався на платформу, коли зауважив чиюсь постать, що нерухомо стояла на капітанському містку й дивилася на нього. На якусь мить вони зустрілися поглядами. Фермін не впізнав цього чоловіка, хоча, зважаючи на одяг, вирішив, що це капітан судна. Мерщій заховавшись у крихітній кабінці, він повалився додолу, тремтячи від холоду, переконаний, що не мине й кількох секунд, як він їх почує, почує, як вони пливуть по нього. Краще б він захлинувся у тому ящику! Тепер Фумеро вкине його до однієї зі своїх кліток, де довго забавлятиметься з ним.

В очікуванні минула ціла вічність, але