Читати книгу - "Майстер"

інші гості, заповнивши кімнати та коридори апартаментів лорда і леді Волслі. Невдовзі скрізь залунали веселі голоси та сміх. Господарі оголосили, що дадуть свій власний бал. Леді Волслі додала, що мешканцям фортеці не завадить дати гарний урок стосовно того, як слід улаштовувати гарні бали далеко від батьківщини.

Та коли прозвучала згадка про костюми, Генрі відмовився, зазначивши, що він є надто старомодним, аби брати участь у маскарадах. Коли, під кінець вечора, він розмовляв із леді Волслі й вона наполягала, щоб Генрі вдягся в костюм військового, а він віднікувався, їх урвав якийсь молодий чоловік, вочевидь, один із новоприбулих гостей. Він був схвильованим і впевненим у собі, напевно, належав до числа фаворитів леді Волслі.

— Містере Джеймсе,— сказав він,— моя дружина бажає вбратися Дейзі Міллер[3], можливо, ви могли б допомогти вигадати для неї костюм.

— Не можна бути Дейзі Міллер,— заперечила леді Волслі.— Правила вимагають, від леді бути в костюмах Ґейнсборо, Ромні чи сера Джошуа[4]. І я скажу вам, містере Вебстере, збираюся всіх затьмарити.

— Як дивно,— відповів молодий чоловік,— саме цю фразу я почув уранці від своєї дружини. Який екстраординарний збіг!

— Ніхто не буде Дейзі Міллер, містере Вебстере,— повторила леді Волслі з притиском, ніби сердилася на нього.— І, будь ласка, пам’ятайте, що мій чоловік командує армією, а деякі тутешні пенсіонери можуть і розлютитись у разі потреби.

Пізніше Генрі відвів леді Волслі вбік.

— Хто, заради всіх святих, цей Вебстер?

— О, він є членом парламенту, і лорд Волслі каже, що на нього чекають посади, якщо найближчим часом він перестане бути таким розумником. У палаті він виголошує чимало промов, і лорд Волслі вважає, йому слід це припинити теж. Його дружина — дуже багата. Зерно чи борошно, гадаю, чи, може, овес. У будь-якому разі, вона має гроші, купу грошей. У неї є гроші, у нього — усе інше, крім такту. Саме тому я така рада мати вас поруч. Може, ви зуміли б навчити його гарних манер.

ХЕММОНД БУВ ІРЛАНДЦЕМ, хоча й говорив із лондонським акцентом, який здобув у дитинстві, коли його брали із собою до Англії. Було схоже, що йому подобалося виконувати свої обов’язки й розмовляти під час прибирання. Він просив вибачення щоразу, коли виходив або заходив. Генрі дав йому зрозуміти, що не заперечує проти його присутності.

— Мені подобається шпиталь і старі солдати, пане.— Його голос звучав тихо і м’яко.— Вони майже все своє життя воювали. Дехто й понині не припинив боротьби. У вікнах і дверях їм ввижаються турки чи зулуси, чи ще якісь вороги, проти яких їм неодмінно треба виступити. Тут дуже весело, пане. Я — ніби і не в Ірландії, і не в Англії. Такий собі напівсвіт, дуже схожий на мене. Може, тому я й почуваюся тут як удома.

Генрі було легко та радісно в його присутності. Попри високий зріст, Хеммонд був легконогим і прудким. Його очі ніколи не втуплювались у підлогу, вони завжди дивилися вперед, і це робило капрала рівним із тими, на кого він дивився, дозволяючи нічого не пропускати, усе бачити, усе розуміти. Здавалося, він робить власні мовчазні судження про все довкола.

— Її світлість веліла мені прочитати одну з ваших книжок, пане,— звернувся він до Генрі.— Вона сказала, ваші книжки — дуже гарні. Я б хотів якусь із них прочитати, пане.

Генрі сказав, що надішле йому одну, коли повернеться до Лондона. Вона прийде на адресу королівського шпиталю.

— На ім’я Тома Хеммонда, пане. Будь ласка, надішліть її на ім’я капрала Хеммонда.

Щоразу, коли Генрі повертався у свої кімнати з їдальні чи прогулянки територією шпиталю, Хеммонд знаходив привід зайти. Ці приводи завжди були ідеальними. Він ніколи не байдикував і не робив зайвого шуму, проте поволі, день у день, ставав дедалі розслабленішим. Частенько, стоячи біля вікна, щось розповідав, ставив питання й уважно слухав відповіді.

— То ви, пане, приїхали з Америки до Англії. Більшість людей робить навпаки. Вам подобається Лондон, пане? Напевно, так.

Генрі кивнув і сказав, що любить Лондон, а потім спробував пояснити, що там буває важко працювати, бо надходить надто багато запрошень, а це відволікає.

За їжею, серед розмов і сміху, серед загальних веселощів, він із нетерпінням чекав на мить, коли Хеммонд увійде до кімнати. Саме переживанням цієї хвилини були зайняті його думки під час вечері, коли леді Волслі й містер Вебстер пікірувались у розмові. Генрі уявляв Хеммонда, котрий стоїть у вітальні спиною до вікна, й уважно слухає. А потім, опинившись у своєму помешканні, відповівши на декілька Хеммондових запитань або спробувавши йому щось пояснити, Генрі знову прагнув усамітнення і тиші, хотів, аби Хеммонд швидше пішов.

Він розумів, що все, зроблене ним у житті, все колись написане, включно з родинною історією та роками, проведеними в Лондоні, здасться Хеммонду неймовірно дивним. Але бували й моменти, коли Хеммонд перебував поруч і виникало відчуття тихої близькості, розуміння, ніби він якимось чином піднімався до рівня Генрі. Та потім капрал починав говорити про власне життя, свої надії чи погляди на світобудову — і все пропадало, знову між ними пролягала нездоланна прірва, котра тільки глибшала від того, що Хеммонд був щирим у своїх висловлюваннях і не помічав її, а Генрі швидко втомлювався й починав нудьгувати.

— ЯКБИ МІЖ ВЕЛИКОЮ БРИТАНІЄЮ та Сполученими Штатами розпочалася війна, кому б ви дотримали вірності, містере Джеймсе? — запитав у Генрі Вебстер під час перерви в розмові після вечері.

— Я б дотримав вірності справі відновлення миру між ними.

— А якби це не вдалося? — не вгавав Вебстер.

— Я знаю відповідь,— втрутилася леді Волслі.— Містер Джеймс дізнався б, на якому боці Франція, і прийняв би її сторону.

— Але у книзі містера Джеймса, де описана історія Агати Ґріс, американець ненавидить Англію й дозволяє собі жахливі слова на нашу адресу.— Вебстер говорив голосно, і тепер увесь стіл за ними спостерігав.— Гадаю, настав час за це відповісти,— продовжив Вебстер.

Генрі подивився через увесь стіл на Вебстера, чиї щоки розчервонілись у теплій кімнаті, а очі горіли від збудження, адже він зумів привернути увагу всіх за столом і володіє ситуацією.

— Містере Вебстере,— сказав Генрі тихо, коли впевнився, що молодик усе сказав,— я бачив війну, поранення та руйнації, спричинені нею. Мій рідний брат замалим не втратив життя у громадянській війні. Його рани неможливо описати словами. Я,