Читати книгу - "Гра янгола"

не було ані грамофона, ані крісел, ані картин. Стеля була розламана, і вгорі виднілися бантини з почорнілого дерева. Шпалери на стінах висіли клаптями, наче шкіра змії. Я звернув у коридор, що вів до тієї кімнати, у якій я зустрівся з Хлоєю. Пройшов у самий кінець цього чорного тунелю до двостулкових дверей, які вже не були білими. На місці круглої ручки тепер зяяла дірка, ніби ручку було звідти видерто одним посмиком. Я відчинив двері й увійшов.

Спальня Хлої була чорна, немов келія черниці. Стіни обвуглені, а більша частина стелі – провалена. Угорі я міг бачити чорні хмари, які бігли небом, та місяць, що відбивався сріблястим колом на металевому скелеті колишнього ліжка. Саме тоді я почув, як підлога заскрипіла в мене за спиною, і рвучко обернувся, зрозумівши, що я тут не сам-один. Темний і виразний силует чоловіка замаячив на вході з коридору. Я не міг роздивитися його обличчя, але був переконаний, що він стежить за мною. Він залишався там, нерухомий, як павук, протягом кількох секунд. Цього часу мені вистачило, щоб прийти до тями й ступити крок йому назустріч. Силует швидко відступив у темряву, і, коли я вийшов до салону, там нікого не було. Пучок світла від осяйної афіші, яка висіла на протилежному боці вулиці, на секунду затопив залу, освітивши купку сміття під стіною. Я підійшов і став навколішки біля тих решток, згорілих у вогні. Щось стриміло з тієї купи. Пальці. Я став розгортати попіл, що їх накривав, і навпомацки відчув обриси руки. Я схопив її і, витягши з-під попелу, побачив, що це лише долоня, відрізана на рівні зап’ястка. Я відразу впізнав її і зрозумів, що рука дівчинки, яка здалася мені дерев’яною, насправді була виготовлена з порцеляни. Я залишив її лежати в тій купі попелу й пішов геть.

Я запитав себе, чи мені не привидівся той незнайомець, бо не побачив його слідів у шарі пороху, що вкривав підлогу. Я спустився сходами, вийшов на вулицю, зупинився біля будівлі й став пильно роздивлятися вікна її другого поверху, абсолютно спантеличений. Люди проминали мене, сміючись, і, здавалося, не помічаючи, що я там стовбичу. Я спробував упізнати серед вуличного люду силует того незнайомця. Я знав, що він десь тут, можливо, за кілька метрів, спостерігає за мною. Через мить я перетнув вулицю й увійшов до невеличкої кав’ярні, напхом напханої людьми. Мені пощастило пропхатися до прилавка, і я махнув рукою, кличучи офіціанта.

– Чого бажаєте?

У горлі в мене геть пересохло, і я зімпровізував:

– Пива.

Поки він наливав мені пива, я нахилився вперед.

– Скажіть, будь ласка, ви не знаєте, чому той заклад, що навпроти вас, «Мрія», зачинений?

Офіціант поставив кухоль на прилавок і подивився на мене таким поглядом, ніби побачив перед собою психа.

– Він зачинений уже п’ятнадцять років, – сказав він.

– Справді? Вам це точно відомо?

– Ще б пак не точно. Після пожежі він так і не відкривався. Вам чогось іще?

Я заперечливо похитав головою.

– З вас чотири сантими.

Я заплатив за пиво й пішов звідти, не доторкнувшись до кухля.

Наступного дня я прийшов до редакції набагато раніше, ніж починався мій робочий час, і відразу спустився до підвалу, де зберігався архів. З допомогою Матіаса, доглядача архіву, керуючись тими відомостями, які дістав від офіціанта, я почав переглядати перші шпальти «Голосу індустрії» п’ятнадцятирічної давності. Знадобилося сорок хвилин, щоб знайти ту історію, яку я шукав; власне, то була не історія, а лише коротке повідомлення. Пожежа в тому закладі сталася рано-вранці на свято Тіла Господнього, 1903 року. Шестеро людей загинули у вогні: один клієнт, четверо дівчат із персоналу й дівчинка, яка там працювала. Поліція та пожежники назвали причиною трагедії падіння гасової лампи, тоді як священики та парафіяни ближньої церкви вважали визначальними чинниками, які зумовили пожежу, божественну помсту та втручання Святого Духа.

Повернувшись до пансіону, я ліг на ліжко у своїй кімнаті й марно спробував заснути. Потім дістав із кишені візитну картку дивного добродійника, яку знайшов у руці, коли прокинувся в ліжку Хлої, і перечитав у сутінках слова, написані на її звороті: «Життя складається з великих сподівань».

5

У моєму світі сподівання та надії, великі й малі, дуже рідко перетворювалися на реальність. Лише кілька місяців тому я щовечора перед тим, як лягти спати, мріяв набратися духу й одного дня заговорити до Крістіни, дочки шофера мого наставника, а також про те, щоб якнайшвидше збігли години, які відокремлювали мене від світанку, і я міг повернутися на службу, у редакцію «Голосу індустрії». А тепер навіть ця втіха стала вислизати з моїх рук. Можливо, якби бодай один із моїх задумів зазнав грандіозного краху, я зміг би повернути приязне ставлення своїх колег, повторював собі я. Можливо, якби я написав щось таке пересічне й бридке, що жоден читач не зміг би добутися далі першого абзацу, гріхи моєї молодості мені простили б. Можливо, це не було б надто великою ціною за можливість знову почуватися як удома. Можливо.

Я прийшов у «Голос індустрії» багато років тому; мене привів сюди за руку мій батько, чоловік замучений і вбогий, який, повернувшись із Філіппінської війни[8], зустрівся з містом, яке не хотіло його впізнати, і з дружиною, яка вже забула його й через два роки після того, як він повернувся, вирішила покинути його. Зробивши так, вона скалічила йому душу й залишила сина, якого він ніколи не хотів мати і з яким не знав що робити. Мій батько, який майже не вмів читати і з великими труднощами міг написати своє ім’я, не мав ані роботи, ані прибутку. На війні він навчився лише вбивати інших людей, таких, як і він, перш ніж вони його вб’ють, і це завжди робилося в ім’я грандіозних і пустопорожніх гасел, що здавалися тим більше абсурдними й підлими, чим ближче ти опинявся до лінії вогню.

Повернувшись із війни, мій батько, що здавався тепер чоловіком, старшим на двадцять років від того, який на війну пішов, став шукати собі роботу на різних підприємствах у кварталах Пуебло-Нуево та Сант-Марті. Але на кожній його тримали лише кілька днів, і раніше чи пізніше я бачив, як він повертається додому з похмурим і лютим поглядом. Через якийсь час, не маючи нічого кращого, він погодився працювати нічним сторожем у газеті «Голос індустрії». Платня була скромна, але минали місяці, і вперше після свого повернення з війни він начебто не встряв там у жодну халепу,