Читати книгу - "Танок драконів"

— Вам сподобалася дівчина, яку я до вас відіслав? — запитав Іліріо.

— Якби мені закортіло дівчини, я б сам попросив.

— Якщо вона вас не задовольнила...

— Вона зробила все, що від неї вимагалося.

— Сподіваюся. Її навчали в Лісі, де кохання піднесене до рівня мистецтва. Королю вона дуже подобалася.

— Королів я вбиваю, ви не чули? — Тиріон лиховісно посміхнувся понад винним кубком.— І королівських недоїдків мені не потрібно.

— Як зволите. Час нам їсти.

Іліріо плеснув у долоні, й вибігли слуги.

Почали з юшки з крабів і вудильника та з холодного лаймового супу з яйцем. Далі подали перепілки в меду, сідло ягняти, гусячу печінку у вині, пастернак у маслі й молочне порося. Угледівши це все, Тиріон аж нудоту відчув, але примусив себе з увічливості скуштувати ложечку супу, а скуштувавши, вже не міг зупинитися. Кухарки, може, були гладкі й старі, але справу свою знали добре. Ніколи він ще такого не їв, навіть при дворі.

Обсмоктуючи м’ясо з кісток перепілки, він поцікавився в Іліріо, як минулися ранішні збори. Товстун стенув плечима.

— На сході заворушення. Астапор упав, Мірін також. А пекарські рабовласницькі міста і на початку світу мали вже давню історію.

Покраяли молочне порося. Іліріо узяв собі хрусткий шматочок, вмочив у сливову підливу та з’їв просто руками.

— Невільнича бухта далеченько від Пентоса,— мовив Тиріон, наштрикнувши гусячу печінку на кінчик ножа. «Кревногубець проклятий довіку,— подумав він,— але в такому пеклі мені може і сподобатися».

— Щира правда,— погодився Іліріо,— проте світ — це одне велике павутиння, тож ліпше не чіпати ані ниточки, щоб не затрусилися й усі інші. Ще вина? — Іліріо закинув собі до рота перчик.— Ні, є дещо краще.

Він плеснув у долоні.

У відповідь з’явився слуга з накритим тарелем. Поставив його перед Тиріоном, й Іліріо, перехилившись через стіл, зняв покришку.

— Гриби,— оголосив магістр, коли від грибів полинув аромат.— Присмачені часником і притушені в маслі. Кажуть, смак у них вишуканий. Скуштуйте, мій друже. Навіть два візьміть.

Тиріон уже майже доніс великого чорного гриба до рота, коли щось у тоні Іліріо змусило його завмерти.

— Після вас, мілорде,— він підштовхнув таріль до господаря.

— Ні-ні,— магістр Іліріо посунув таріль назад. На мить здалося, наче в опасистому тілі сироторгівця заховався капосний хлопчак.— Після вас. Я наполягаю. Кухарка зготувала їх саме для вас.

— Та невже? — Тиріон пригадав кухарку — руки в борошні, важкі груди помережані синіми венами.— Дуже мило з її боку, але... ні.

Він опустив грибок в озеро масла, з якого перед тим його виловив.

— Ви надто помисливий,— посміхнувся Іліріо в роздвоєну бороду. Тиріон підозрював, що він її щоранку наоліює, щоб та сяяла, мов золото.— Невже ви боягуз? Такого я про вас ще не чув.

— У Сімох Королівствах вважається страшенно негостинним отруїти гостя на вечері.

— Тут також,— Іліріо Мопатис узяв кубок з вином.— Та коли гість воліє накласти на себе руки, господар має йому догодити, хіба ні? — він зробив ковток.— Буквально півроку тому грибами отруївся магістр Орделло. Кажуть, це не дуже боляче. Кольки в животі, різкий біль за очима — та й по всьому. Ліпше вже гриби, ніж меч на горлі, правда ж? Навіщо помирати зі смаком крові на вустах, якщо це може бути часничок з маслом?

Карлик подивився на таріль перед собою. Від запаху часнику й масла аж слинка потекла. Щось його штовхало з’їсти гриби, хоч він і знав, що вони таке. Йому б забракло сміливості загнати собі холодну крицю в живіт, а от шматок гриба — зовсім інша справа. Це його неймовірно налякало.

— Ви помиляєтеся щодо мене,— почув він власний голос.

— Справді? Цікаво. Якщо ви волієте втопитися у вині, тільки скажіть — усе буде дуже швидко. Бо заливатися кубком по кубку — тільки марнувати час і вино.

— Ви помиляєтеся щодо мене,— повторив Тиріон голосніше. Гриби в маслі зблискували в світлі лампи, темні й манливі.— Я не бажаю смерті, повірте. У мене...— голос його невпевнено зірвався. «У мене що? Життя попереду? Справи? Діти підростають, землі під орудою, кохана жінка?»

— У вас нічого немає,— закінчив за нього магістр Іліріо,— але це можна виправити.

Він підхопив з масла гриб і жадібно прожував його.

— Дуже смачно.

— То гриби не отруйні! — Тиріон відчув роздратування.

— Ні. Чого б це я мав зичити вам зла? — магістр Іліріо з’їв ще один грибок.— Ми повинні трішки довіряти одне одному — ви і я. Їжте,— він знову плеснув у долоні.— В нас ще робота попереду. Моєму маленькому другові знадобляться сили.

Слуги винесли чаплю з начинкою з оливок, потім вимоченого у вершках оселедця, зацукровану цибулю, сири з гострим запахом, цілі тарелі равликів і потрушків, а ще чорного лебедя в пір’ї. Від лебедя Тиріон відмовився, бо це нагадало йому вечерю з сестрою. Однак покуштував і чаплю, і оселедця, а ще взяв трохи солодкої цибулі. А слуги підливали йому в кубок вино щоразу, як воно закінчувалося.

— Як на такого малюка, ви жлуктите чимало вина.

— Кревногубство сушить зсередини. Викликає спрагу.

Очі товстуна зблиснули, як самоцвіти на пальцях.

— У Вестеросі дехто сказав би, що вбивство лорда Ланістера — тільки добрий початок.

— То ліпше хай не каже цього в присутності моєї сестрички, бо може язика позбутися,— карлик розломив навпіл хлібину.— І вам теж ліпше зважувати, що саме ви кажете про мою родину, магістре. Кревногубець чи ні, а я все-таки лев.

Це, схоже, незмірно потішило самовладця сиру. Плеснувши себе по м’ясистому стегну, він мовив:

— Ви, вестеросці, всі однакові. Вигаптували звіра на обривку шовку — й от уже ви всі леви, дракони чи орли. Я можу завести вас до справжнього лева, мій маленький друже. Правитель у своєму звіринці тримає цілий прайд. Не хочете пожити з ними в клітці?

Лорди Сімох Королівств і справді надто серйозно ставляться до своїх гербів, мусив визнати Тиріон.

— Ну гаразд,— поступився він.— Ланістер не лев. Але я все одно син свого батька, і якщо вже комусь і вбивати Джеймі та Серсі, то тільки мені.

— Дивно, що ви згадали свою красуню-сестру,— мовив Іліріо, пригощаючись равликами.— Королева