read-books.club » Наука, Освіта » Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем 📚 - Українською

Читати книгу - "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"

403
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем" автора Марк Менсон. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 9 10 11 ... 48
Перейти на сторінку:
class="p1">Я мріяв про славу музиканта більше ніж півжиття, а в результаті вийшов повний пшик. Я довго думав і довго мучився, перш ніж зрозумів чому: насправді слави музиканта я не хотів.

Мені неймовірно подобався результат — уявний я на сцені, викладаюся на повну, всю душу виливаю в пісні, — але процес досягнення результату мені не подобався. Тому я зазнав поразки. Зазнавав її постійно. Та де там, я навіть не напружився її зазнати! Я взагалі ледве чи напружувався. Важка монотонність репетицій, складна логістика пошуку гурту й організації спільної практики, болісні організації виступів, запрошення людей на концерти, порвані струни, перегорілі лампи, п’ятнадцятикілограмова апаратура, яку треба волокти на концерт і назад із концерту на власному горбі, бо машини ще не маєш. Це була гора мрії, на яку я не видерся навіть до половини. І мені довелося дуже довго думати, аби зрозуміти: я й не отримував задоволення від скелелазіння. Просто любив уявляти вершину.

У звичному культурному наративі я постав би зрадником власної мрії, лузером. Усі сказали б, що я зазнав поразки, не досягнув свого, можливо, піддався на тиск суспільства.

Але правда геть не така цікава, як усі ці визначення. Правда ось яка: я думав, що хочу чогось, а виявилося, що ні. Кінець історії.

Я хотів нагороди, але не боротьби. Я хотів результату, але не процесу. Я закохався не в бій, а в перемогу.

А в житті так не буває.

Ким ви є, визначається тим, за що ви готові боротися. Люди, які кайфують від роботи в спортзалі, беруть участь у марафонах, мають кубики на пресі й можуть підняти невеличкий будинок. Люди, які кайфують від довгого робочого тижня й розуміються на корпоративній політиці, злітають на вершини кар’єрної драбини. Люди, які кайфують від непевного й голодного життя в мистецтві, творять найкращі зразки цього мистецтва.

І тут не йдеться лише про силу волі й витривалість. Це не чергова варіація на тему приказки «Влітку не спітнієш — взимку не зігрієшся». Це найпростіший, базовий складник життя: боротьба визначає успіх. Наші проблеми породжують щастя, а разом з ним — кращі, просунутіші проблеми.

Бачите, це нескінченна спіраль, яка весь час піднімається. І якщо ви вважаєте, що в будь-яку мить вам можна буде зупинитися й не лізти вище, то, боюся, ви так нічого й не зрозуміли. Бо кайф утому, щоб лізти.

Розділ 3

Ви такі самі, як і всі

Колись у мене був знайомий. Назвімо його Джиммі.

Джиммі постійно прокручував якісь бізнесові авантюри. Хай би коли ви запитали його, чим він займається, він видавав вам ім’я якоїсь фірми, яку він консультував, або, бризкаючи слиною, розводився про неймовірне медичне обладнання, для розробки якого шукав інвестора-ангела. Або міг повідати вам про благодійну виставку, яку мав відкривати промовою. Або поділитися, як йому спало на думку вдосконалити насоси на заправках — це вдосконалення мало принести йому мільярдні доходи. Хлопець весь час був у русі, весь час у стані готовності, і якщо ви приділяли йому живильну краплю часу на розмову, він закидав вас інформацією про свою роботу, яка без перебільшення рухала Всесвіт, І про свої блискучі ідеї. А імен Джиммі знав стільки, що, здається, міг перевершити будь-якого журналіста найжовтішого таблоїду.

Це був неймовірно позитивний чоловік. Завжди готовий. Завжди активний. Він був із тих, про яких кажуть «прийшов-побачив-переміг».

Але, хай як дивно це звучить, насправді Джиммі був цілковитим ледарем. Він тільки те й робив, що плескав язиком, і реально нічого не чинив. Майже весь час він перебував під мухою: у барах витрачав майже стільки само грошей, скільки на свої «бізнее-ідеї». Джиммі професійно справлявся з роллю п’явки, висмоктуючи тяжко зароблені гроші своєї родини й витрачаючи їх на фальшиві ідеї блискучих технологій майбутнього. Бувало, звісно, що він таки щось трохи робив, телефонував якійсь «шишці», але насправді нічого вирішити йому так ніколи й не вдавалося. Його «авантюри» ніколи не переростали у щось конкретне.

Цьому хлопцеві вдалося протриматися так мало не десяток років. Джиммі вже було під тридцять, а він усе жив за рахунок своїх дівчат і родичів — усе віддаленіших. І найцікавіше те, що йому це подобалося. Його впевненості в собі можна було позаздрити. Про людей, які з нього сміялися або які не хотіли його слухати, Джиммі казав, що вони «втрачають шанс свого життя». Про людей, які викривали фальшивість його ідей, Джиммі казав, що вони «занадто тупі й недосвідчені», аби зрозуміти його геній. Про людей, які казали йому прямо, що він ледацюга, Джиммі відповідав, що вони «заздрять» І «ненавидять» його успіх.

Трохи грошей Джиммі таки заробляв, хоча й не завжди чесно: міг продати чиюсь бізнес-ідею як власну, міг нечесно організувати собі кредит або, ще гірше, умовити когось узяти себе партнером у стартап. Час від часу йому платили за публічні виступи (на які теми він виступав, навіть не уявляю).

Найприкріше те, що Джиммі вірив у власну маячню. Його облуди були куленепробивні. Чесно кажучи, на нього було навіть важко сердитися, так фантастично все виглядало.

Десь у 1960-х популярну психологію накрило хвилею моди: розробляти «позитивну самооцінку», плекати позитивні думки й відчуття щодо самого себе. Дослідження засвідчили, що люди, які були гарної думки про себе, краще працювали й створювали менше проблем. Багато хто з науковців і політиків подумав: якщо підвищити загальну самооцінку населення, то це матиме відчутні позитивні соціальні наслідки: зменшення рівня злочинності, підвищення освіченості, зайнятості, зниження дефіциту бюджету. Тому з 1970-х підвищувати самооцінку почали навчати молодих батьків; про важливість цього питання говорили лікарі, політики і педагоги. Практики підвищення самооцінки почали інтегрувати в освіту. Наприклад, учителі почали сміливіше ставити гарні оцінки, аби допомогти дітям з низькою успішністю не надто перейматися своїми низькими результатами. Саме тоді винайшли призи за участь у будь-яких конкурсах і трофеї за дуже сумнівні досягнення. Дітям почали давати дурнуваті домашні завдання на зразок «напиши, чому, на твою думку, ти особливий», або «напиши п’ять речей, які ти вважаєш найкращими в собі». Пастори і проповідники переконували своїх прихожан, що кожен з них — особливий у Божих очах і що призначення кожного — виділятися, а не бути середнячком. На мотиваційних і бізнес-семінарах почали виспівувати ту саму тупу мантру: кожнісінька людина може стати винятково і неймовірно успішною.

Але ось уже на Землі живе наступне покоління. Результати такі: не всі ми особливі. Виявилося, що просто думати про себе добре — це ще

1 ... 9 10 11 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Витончене мистецтво забивати на все. Нестандартний підхід до проблем"