Читати книгу - "Фауст. Трагедія"

Замкнувшись із гуртком адептів,

І там за безліччю рецептів

Чудовний еліксир варив.

З незгідних речовин червоний лев вчинявся,

Що потім в літеплі з лілеєю вінчався,

А згодом їх обох ганяв огонь палкий

На шлюбне таїнство з покою у покій.

І в склянці ось, блискучіша над перли,

З'являлася цариця молода;

Такий у нас був лік; а хворі мерли й мерли,

Чи вижив хто — питать шкода.

Із цим-то варивом пекельним,

Ще гірше од чуми смертельним,

Ми гори й доли ці пройшли.

Десяткам тисяч жертв таке дання давав я,

Вони погинули, а я доживсь безслав'я —

Убивцям чую похвали.

В а ґ н е р

Навіщо вам про те журитись?

Хіба ж не досить нам трудитись

Ретельно й чесно, так, як нас

Учили вчителі в свій час?

Коли ти хлопцем батька поважаєш,

Його науку радо приймеш ти;

Коли ти мужем скарб той умножаєш,

То син твій зможе більше досягти.

Ф а у с т

Блаженний той, хто ще надію має

На світ зірнуть із цього моря тьми!

Бо треба нам, чого не знаєм ми,

Що знаємо — з того пуття немає.

Та годі, годі сумувать

Такої гарної години!

Поглянь, як в сяєві прощальному блищать

Окучерявлені хатини…

Заходить сонце; гасне день у нас;

Десь інший край ще оживить та сила.

Коли б дались мені могутні крила,

Летів би я за сонцем повсякчас,

Глядів би я на світ просторий

У променистім сповитті,

На тихі падоли, на жевріючі гори,

На сріберні струмки і ріки золоті…

Ні дикі урвища, ні темряві ізвори

Мене б у льоті не могли спинить,

І ось уже внизу леліє море,

Ваблива, лагідна блакить…

Не видно вже божистого світила,

А мрія знов у серці заясніла:

За ним, за ним летіти дню навстріч,

Лишаючи позаду себе ніч,

Над мною — небо, піді мною — хвилі…

Це мрія, сон, а день уже погас…

Чому лиш дух крилатий в нас,

Але тілесно ми безкрилі?

Та хто не марив, хто не снив

Злетіти вúсоко-висóко,

Почувши жайворонка спів,

Що його не догляне око,

Побачивши, як од землі

Орел шугає попід тучі,

Як понад море й гори-кручі

Летять додому журавлі?!

В а ґ н е р

І я, було, частенько химерую,

Але в таких дурницях не смакую.

Набриднуть швидко всі поля й ліси;

Пташині крила — то мені до лиха;

Книжки, книжки читати — от де втіха,

Немає в світі кращої краси!

Вони скрашають вечори зимою

І зогрівають серце і думки,

А розгорну пергамени шумкі —

То й небо те, здається, тут, зі мною.

Ф а у с т

Тобі одна знайома путь,

А я — стою на роздорожжі…

У мене в грудях дві душі живуть,

Між себе вкрай не схожі — і ворожі.

Одна впилась жаждиво в світ земний

І розкошує з ним в любовній млості,

А друга рветься в тузі огневій

У неба рідні високості.

О духи, духи, ви ж тут є,

Ширяєте між небом і землею,

Зійдіть до мене й силою своєю

Змініть, змініть життя моє!

Коли б плаща чарівного я мав,

Щоб він мене поніс у світ незнаний,

То я б його, щасливець незрівнянний,

І за царську порфіру не віддав.

В а ґ н е р

Не викликай тих духів навісних,

Що в мареві над нами в'ються роєм:

Даремно людям ждать добра від них,

Вони приносять звідусюди зло їм.

Із півночі кусливі духи йдуть,

І зуби, й язики у них гостренні,

Зі сходу сонця нам вони засуху шлють,

Сухотами згризаючи легені,

Із півдня, із розпечених пустинь

Спекотою палючою діймають,

Із заходу не прохолодну тінь,

А зливу, як потоп, на ниви насилають.

Лиш позови — вони з'являються на клич

Готові враз на згубу і на шкоду,

Та, хоч і ангельська в них річ,

Вони диявольського роду,

Але ходім! Уже зовсім стемніло,

Холодна мла полями залягла;

Кортить увечері до хатнього тепла!

Та що ж ти став і дивишся здуміло,

Мов поночі побачив дивне щось?

Ф а у с т

Собака чорний он там по ріллі блукає.

В а ґ н е р

Та бачу й я — нічого в тім немає.

Ф а у с т

Ану пригляньсь, на що воно здалось?

В а ґ н е р

То, мабуть, пудель, що шукає

Свого хазяїна сліди.

Ф а у с т

А глянь, як він спіралями кружляє,

Зближаючись щораз до нас сюди!

За ним слідком у грі витворній

Мигочуть іскри голубі…

В а ґ н е р

Та що це ви? Там просто пудель чорний,

А інше все примарилось тобі.

Ф а у с т

Мені здається, ніби він проводить

Чаклунський круг навколо наших ніг.

В а ґ н е р

Дивись, як сторожко й непевно він підходить —

Замість хазяїна він двох чужих настиг.

Ф а у с т

Все вужче коло, вже він близько!

В а ґ н е р

Ну от, дивись, звичайне псисько,

Гарчить, то знітиться увесь,

Хвостом виляє — звісно, пес.

Ф а у с т

До мене, цуцику! На, на!

В а ґ н е р