Читати книгу - "Спогади під небом війни, Михайло Андрусяк"

Постріли розривали повітря, вибухи зривали землю з корінням, а дощ разом із вітром пронизував тіло, ніби намагався змити все, що залишилося від надії.

— Нас накрили! Це засідка! — голос командира гримнув у рацію, змішуючись із хаосом навколо.

І тоді пролунав свист. Пронизливий, різкий, ніби тренерський свисток на забутому футбольному полі мого дитинства. А потім — удар. Вибух підкинув мене вгору, а потім кинув у холодну багнюку. Біль пронизала кожен нерв, розтікалася тілом, залишаючи за собою лише порожнечу. Я лежав серед мокрої трави, слухаючи віддалені крики побратимів, що зливалися з гуркотом грому.

— У нас поранені! Відходимо! — слова долинали здалеку, розпливалися, ніби належали комусь іншому, не мені.

Я підвів погляд. Наді мною розкинулося небо – глибоке, безмежне, воно було там завжди. Раптом я зрозумів, яке ж коротке життя. Усе, за що я боровся, усе, що любив, – тепер залишилося десь там, у мирному світі, куди мені вже не повернутися.

Телефон у моїй тремтячій руці ледве світився. Одне ім'я на екрані – її ім'я. Я натиснув кнопку виклику, і серце затрепетало, викидаючи останні залишки сил. Гудок. Ще один. А потім її голос – такий рідний, такий далекий.

— Коханий? Що сталося?

Я заплющив очі, намагаючись утримати її голос у собі, вдихнув на повні груди – метал крові, запах вологого ґрунту, далекий гуркіт, який здавався вже неважливим.

— Я... просто... хотів сказати, що люблю тебе, — голос мій зривався на шепіт, але я знав, що вона чує. Вона завжди чула.

Спогади накотилися хвилею: її очі, теплі руки, наші прогулянки в шкільному дворі, весільний день, запах кави на кухні, її сміх, від якого світ здавався світлішим. Я бачив усе, ніби це було щойно.

— Я скоро буду вдома, — сказав я, знаючи, що обманюю і її, і себе.

Сльози навернулися, але я більше не відчував їх. Лише холод, що поступово огортав усе довкола. Птахи в небі кружляли, мов примари, як посланці з того світу, куди я вирушав. З динаміка телефону долинав її здавлений плач, але відповісти я вже не міг.

Небо над мною було сповнене спогадів. І в цих спогадах я був живий.

Школа, це час, коли ми рвемося вперед, намагаючись вирватися із сірих буднів у доросле життя, сповнене мрій і надій. Ми квапимо час, думаючи, що за її стінами чекає справжня свобода. Нам здається, що варто лише переступити поріг – і світ відкриється з іншого боку, без контрольних робіт, домашніх завдань і шкільних дзвінків.

Але саме тут, серед нескінченних уроків і дзвінків на перерву, ми знаходимо тих, хто стає частиною нашого життя. Друзів, з якими ділимося найпотаємнішим. Радощі, перемоги. І, звісно, своє перше кохання. Те, що народжується в нестримних поглядах через клас, у випадкових дотиках і затриманих диханнях при зустрічах у коридорі.

Для когось це лише епізод у житті. Для мене ж — усе. Моє перше кохання стало єдиним, тим, що вплелося в кожен момент мого існування, стало сенсом і дороговказом. 

Коли я навчався в одинадцятому класі, я зустрів дівчину на ім’я Ангеліна. Вона була новенькою, перевелася до нашої школи на початку навчального року. Пам’ятаю, як вперше побачив її — вона увійшла до класу, і щось у мені перевернулося. Світ навколо здався менш важливим, а вона — найбільшою загадкою, яку хотілося розгадати.

Я тоді спеціально попросив друга пересісти подалі, щоб звільнити місце для неї поруч зі мною. Це були наївні спроби привернути увагу, прості залицяння — жартівливі підколи, випадкові торкання ліктем під час уроку, захоплені погляди, які я намагався приховати.

Але з часом усе змінилося. Її сміх став для мене музикою, а кожна розмова — найціннішим моментом дня. Я зрозумів, що вона — це не просто симпатія, не просто дівчина з паралельного життя, а частина мене. Частина, без якої я вже не уявляв свого майбутнього.

Зразу після закінчення школи я вступив на архітектора. Ця професія завжди була потрібною в Україні, але її освоєння вимагало часу, терпіння і наполегливості. Я усвідомлював, що попереду роки навчання, креслення, проєктів і безсонних ночей, але мене це не лякало. Навпаки – я відчував, що рухаюся у правильному напрямку.

Батьки були безмежно раді за мене. У школі я добре вчився, гідно завершив навчання і зробив усе, щоб виправдати їхні надії. Але найважливішим було не це. Я знайшов найпрекраснішу дівчину, ту, яка стала моїм натхненням і опорою.

Моє життя заграло новими фарбами. Кожен день наповнювався мріями і планами на майбутнє – власний будинок, кар’єра, подорожі, спільне життя з Ангеліною. Здавалося, попереду чекало тільки світле, безтурботне майбутнє, і я був упевнений, що все буде саме так, як ми задумали.

У мене був найкращий друг, з яким я дружив ще зі школи — Назар. Той самий, який тоді без зайвих питань пересів, коли я захотів, щоб Ангеліна сіла поруч. Він завжди був поруч, підтримував мене у всьому, навіть коли я цього не просив.

Потім почалося навчання в університеті. Навантаження було шалене — лекції, проєкти, безкінечні креслення. Я майже не мав часу на Ангеліну, і в якийсь момент мені здалося, що вона віддаляється. Це був важкий період – розмови ставали коротшими, зустрічі рідшими, і щось невидиме ніби почало проростати між нами.

Але все змінилося на її день народження. Ми зібралися великою компанією, щоб відсвяткувати. Це була відривна гулянка – сміх, музика, друзі, безтурботність, ніби ніяких турбот не існувало. Саме тієї ночі я вперше побився за неї.

Якийсь п'яний хлопець почав до неї чіплятися. Спочатку я намагався стриматися, не звертати уваги, але коли побачив, як Ангеліна зніяковіла, щось у мені спалахнуло. Ми сцепилися. Бійка була короткою, кілька ударів, вибух адреналіну – і ось я вже стояв із синцем під оком, а той хлопець зник у натовпі.

Цей момент став визначним. Вона сиділа поруч, обережно торкаючись мого обличчя, прикладаючи холодний компрес до синця. Її дотик був таким ніжним, а в очах світилися сльози та щось більше — любов, яка в ту мить розгорілася сильніше, ніж будь-коли. Того вечора я зрозумів: для неї я готовий на все.