Читати книгу - "Зимовий спогад Мірановського, Еліза Донцова"

Марися

Вийшла з корпусу коледжу й, здригнувшись від холоду, прикрила обличчя блакитним в’язаним шарфом, швидко попрямувала в бік гуртожитку. На вулиці було зимно, і після сидіння в холодних аудиторіях коледжу йти ще півтора кілометра зовсім не хотілося, тож вона вирішила скористатися трамваєм.
Це була її перша зима у великому місті. Дещо й досі викликало труднощі. Наприклад, спілкування з великою кількістю незнайомих людей і запам’ятовування численних імен. А ще, коли доводилося повертатися пізно ввечері, спочатку боялася кожної тіні. Після життя в невеликому селі з сім’єю, яка її опікала, тут і справді було лячно. Хоча поступово звикала.
Ще кілька днів тому відлига розтопила сніг, і тротуари покрилися водою, а сьогодні вночі все це раптом замерзло через крижаний вітер із півночі. І хоча тепер він майже вщух, на вулиці досі було волого, і від цього холод пробирався під одяг. Холодні аудиторії коледжу, де опалення ледь-ледь працювало, та й то не всюди, лише додавали дискомфорту. Щоб зігрітися, вона пришвидшила ходу, але бігти не наважилася – сьогодні вранці було вже слизько. Вона якраз забрала фотоапарат дідуся – найбільший свій скарб – із майстерні. А ще найдорожчий в прямому значенні, бо навіть на дрібний ремонт і плівку доводилося відкладати довго. Зате кожен знімок здавався шедевром! Що-що, а фотографувати любила безмежно, ще з самого дитинства. Іноді просто завмирала на місці від краси перед очима й дуже засмучувалася, якщо це не вдавалося передати на знімках.
Ще здалеку її увагу привернула постать чоловіка. Дівчина сьогодні була закутана в шарф, поверх якого виднілася тепла в’язана шапка, а на ній було стареньке, але тепле зимове пальто. Натомість цей дивак був лише у легкому пальті, навіть без шапки й рукавичок. Його взуття – дорогі на вигляд класичні туфлі – зовсім не здавалися теплими. Від цього ставало ще холодніше. Але було в ньому щось таке, що змусило її серце завмерти на мить.
Вона зняла рукавичку й потягнулася за смартфоном, але від холоду той розрядився. Засмучена, згадала, що мала сьогодні з собою старий фотоапарат дідуся. Плівка для нього коштувала надто дорого, але... Саме зараз вона відчула, що хоче зробити цей знімок. Якраз позаду чоловіка рухався трамвай, що їхав в інший бік і ніби додавав до картини відсутній пазл.
Сама не помітила, як підняла руки й натиснула на кнопку. Наче уві сні. От тільки прокинулася миттєво, коли почула звук затвору. Чоловік одразу обернувся й окинув її чіпким і різким поглядом. Дивилася на нього крізь об’єктив, і раптом стало зовсім не по собі. Мало не впустила камеру, а по спині пробіг холод.
— Вибачте, — вирвалося само собою разом із усвідомленням, що фотографувати незнайомого чоловіка на майже безлюдній вулиці — погана ідея. Звук трамвая заглушив її голос. Чоловік нахмурився й зробив кілька кроків у її бік. — Я сама не знаю, що на мене найшло. Просто ви так гарно виглядали серед цього снігу... Я люблю фотографувати і... Вибачте, я...
— Зачекайте, — спинив він її. — Це... це у вас Київ-4?
— Т... так, — несміливо кивнула вона, несвідомо притискаючи фотоапарат до себе й не знаючи, чи не варто вже тікати.
— Ого... — очі чоловіка розширилися, а потім він усміхнувся. — Раритет.
Трамвай зупинився, і чоловік обернувся, щоб ще раз на нього глянути, потім знову повернувся до неї й додав:
— Не лякайтесь так, я професійно займаюся фотографією. Спочатку подумав, що ви журналістка чи щось подібне, але... ви, здається, не схожа. — Він ще раз окинув її чіпким поглядом, від чого вона відчула ніяковість через давно не новий одяг, і її настрій трохи впав. — Я маю на увазі, що ще не бачив папараці з раритетними камерами. Чи ви все ж таки...? — Він запитально глянув на неї, і вона відчула дивну напругу.
— Я просто студентка коледжу, який поруч, — почала вона, а потім усвідомила, що перед нею, можливо, якась відома людина. Він згадав журналістів і папараці, і їй стало страшно. Вона була лише на першому курсі й не могла уявити, хто це, адже нещодавно переїхала до міста. — Мені дійсно соромно! Вибачте! Я не хотіла... Точніше... Я можу віддати вам фото, коли проявлю. Ну, якщо вам цікаво... Або... можу віддати вам плівку... я щойно поставила нову... — Думки плуталися, а голос ставав дедалі тихішим. Від розпачу на очі навіть виступили сльози.
На цю плівку вона збирала кілька місяців, і віддати її отак було останнім, що вона хотіла робити. Але що робити в цій ситуації, вона не знала.
— Заспокойтеся, заспокойтеся, — голос чоловіка став розгубленим і трохи м’якшим. — Я вас так налякав? Не треба плакати. Просто так уже сталося, що мене часто фотографують без дозволу, а я цього дуже не люблю. Але вперше — на плівку, ще й на такий скарб, — він усміхнувся, дістав з кишені пачку сухих паперових хустинок і простягнув їй. — Тримайте. Я навіть можу сказати, що це честь, що мене отак вирішили сфотографувати. Принаймні такий знімок я б був навіть не проти побачити в таблоїдах, тож не бійтеся, — він тихо розсміявся, і від того сміху по шкірі ніби побігли мурахи.
— А ви...? — вона зам’ялася, не знаючи, чи ввічливо буде питати, хто він.
— Я Микола Мірановський, — сказав він, але, побачивши її нерозуміння, знову розсміявся. — Добре, виявляється, у цьому місті мене ще хтось не знає. Ось, тримайте, — він простягнув їй свою візитівку англійською мовою. Вчитавшись, вона зрозуміла лише, що він директор.
— О, — вона зам’ялася, не знаючи, що сказати, але тут під’їхав наступний трамвай. Глянувши на нього, чоловік весело додав:
— А ось і мій. Чи вам теж на нього?
— Так.
Сходинки при вході були слизькими від нанесеного снігу, тож чоловік запропонував їй руку, за яку вона несміливо вхопилася, поклавши перед тим фотоапарат у сумку. Рука все ще була без рукавички, тож відчуття сильної чоловічої руки здалося їй незвичним і приємним. Вони зайшли всередину, і він одразу відпустив її руку, а до них підійшов кондуктор. Дівчина швидко купила квиток, а от у чоловіка виникла проблема: у нього були лише купюри, які виявилися завеликими. Старенький кондуктор лише похитав головою:
— Шукайте менше.
Усміхнувшись подумки невідповідності цього чоловіка в явно дорогому одязі цьому місцю, вона простягнула кондукторові ще одну гривню.
— Ось, тримайте.
— А... — чоловік на мить розгубився, а кондуктор швидко взяв гроші й віддав їм квитки. Прокомпостувавши обидва, вона протягнула один своєму новому знайомому. Той розгублено взяв папірець, і вони сіли поруч із виходом.
— Не знаю, як вам віддячити, може... — почав її новий знайомий, але вона його перебила:
— Нехай це буде моїм вибаченням за фотографію. Або уявімо, що я заплатила вам за позування... — сказала і аж почервоніла, зрозумівши, як це могло прозвучати для багатої людини.
— Заплатити за позування? — чоловік на мить завмер із широко розплющеними очима, а потім голосно розсміявся. Кілька пасажирів озирнулися на них, а їй стало ще незручніше.
— Вибачте, — пробурмотіла вона, не знаючи, як реагувати.
— Ні, ні... це досить весела пригода! Уявити собі! Давно мені такого ніхто не казав. І справді, — його усмішка раптом стала трохи сумною, — напевно, просто... просто я вже забув, як це. Але, — він знову весело глянув на неї, — я не можу все так залишити. Якщо вам знадобиться якась допомога — звертайтеся. Просто скажіть моїй секретарці передати, що знімки з Києва-4 вже готові й ви хочете їх передати.
— Д... добре... — від згадки про секретарку їй стало ще незручніше. Кого ж їй таки “пощастило” зустріти?
Поки вони говорили, трамвай вже доїхав до гуртожитку.
— Ой, наступна зупинка моя! — вона схопила сумку й рукавички й встала.
— Добре. Радий був вас зустріти. Вважайте мене своїм боржником. І, сподіваюся, наступного разу ви розкажете, звідки у вас цей раритет.
— Обов’язково, — усміхнулася вона.
Перед виходом обернулася. Він сидів, такий абсолютно незвичний у цьому старому трамваї, і тепло усміхався. Від цієї усмішки її серце раптом забилося сильніше.
Під враженням від цієї зустрічі вона вийшла й довго дивилася трамваю вслід. І лише коли він зовсім зник із поля зору, помітила, що руки змерзли, а рукавичка в її руці залишилася одна.