Читати книгу - "Ялинкові прикраси, Natali Ya"

Гірлянда горіла і сяяла. Дощ, ялинкові іграшки та сама ялинка забарвлювалися в різні кольори і здавалися загадковими та чарівними. Від цього, на душі у Олени стало ще нудніше та жахливіше. Згадалося дитинство, веселий, галасливий Новий рік, безліч гостей, друзів, всі один одному бажали, всі сподівалися, а що сталося? Всі мрії впали під вагою проблем, нічого поки не вийшло ні з фірмою, ні із заміжжям. Тридцять перше грудня, Новорічний вечір, а Олена одна, навіть найкраща подруга поїхала відзначати свято до батьків.

Силует ялинки розпливався через сльози, Олена витерла їх рукавом, і продовжувала дивитися на гірлянду. Червоні, жовті, сині, зелені, вогники, кімната раптом розширилася, а ялинка стала величезною. Олені здалося, що в кімнаті крім неї ще безліч народу, було чути шум голосів, шепіт, шерех. Але скільки вона вдивлялася, не бачила жодної людини. Нарешті, вона зрозуміла, що і шерехи, і голоси долинають з ялинки.

– Ми найкрасивіші! - Вигукують кулі з верхніх гілок.

Вони завжди хваляться і пишаються собою. Та власне, чому й не пишатись, вони справді дуже гарні, тому їх і вішають на чільне місце.

– Ех, – зітхають старі іграшки. - Колись ми теж висіли так, щоб нами всі милувались, а тепер, подивіться на нас, нами заповнюють дірки з того боку, де ялинку ніхто не бачить, так, вішають для симетрії. Не пройде й десяти років, як з'являться кулі красивіші за вас, і ви висітимете ззаду, як ми.

– А може, ще гірше! – вигукує старовинний дзвін. - Розіб'єтеся! Скільки на моїй пам'яті побилось куль, і гарних, і не дуже.

– А ось ми не розіб'ємось! - Заперечують простіші кулі, вони висять нижче, десь посередині ялинки, - Ми з пластмаси!

- Тому, ви й висите внизу, і вгору вас нізащо не повісять! Насміливо говорить червона куля з красивим візерунком, викладеним з намистин.

- Ах, - зітхають маленькі кульки, що висять у самому низу. - От би нам бути такими гарними, і висіти вгорі!

- Це може статися, - втішає їх стара перламутрова шишка. - Якось, господарі купили ще одну маленьку ялинку, і повісили на неї всі маленькі іграшки, і малеча опинилась на верхніх гілках.

– Ото було б чудово! - Вигукують маленькі кулі.

- Все одно, ніхто з вас не підніметься вище за мене! – гордо каже верхівка.

Всі захоплено дивляться на неї і замовкають.

– А знаєте, – раптом каже старовинний дзвін. – Люди, іноді, нагадують мені нас, ялинкових іграшок. Хтось впевнений, що його «повісили не на ту гілку», хтось навпаки, впевнений у своїй винятковості, і дуже пишається собою. Деякі мріють, щоб їх «перевісили хоч на одну гілочку вище», дехто розбивається. Вони зітхають і ниють про несправедливу долю, хоча на відміну від нас можуть піти, побігти до своєї мрії, вони можуть дертися нагору, розштовхуючи всіх, а можуть подати руку, і підняти за собою. Хоча в кінці вони, так само як і ми, вирушають в одну й ту саму коробку, чекати наступного разу.

– Ох, якби я тільки була людиною, – почула Олена свій власний голос. Вона бачила себе ніби збоку, ось вона спить сидячи на дивані, але насправді вона ялинкова іграшка, і висить на передостанній гілці. - Яке це щастя, самому вибирати, на якій гілці тобі висіти! Яке це щастя, самому творити свою долю, а не чекати на добру руку, яка перевісить тебе вище! Яке це щастя, бути людиною!

Олена смикнулась, і прокинулась, схопилася з дивана, і підійшла до дзеркала. Відчуття було дивне, від туги та жалю до себе, не залишилося й сліду.

- Я не якась дурна ялинкова іграшка, я сама вибираю гілку, на якій мені висіти! - Сказала вона своєму відображенню і пішла, обдзвонювати друзів, щоб привітати всіх з Новим роком.

Кінець