Читати книгу - "Різдвяна історія , Lika van Angel"

   На вулиці вечоріло. Перші сутінки непомітно підкрались та розфарбували все навкруги  тьмяними барвами. 
   Поки що білосніжний сніг не дозволяв пітьмі повноцінно заволодіти селищем, але прийде час і ніч заявить свої права. 
   Звідусіль линули радісні крики 
та рипіли маленькі чобітки дітей, що ніяк не бажали розходитись по своїм теплим домівкам.
   - Василино, Марійко, куди ви поділись?- зі старого будинку на розі вулиці вийшла літня жінка. Вона безупинно шукала поглядом своїх онучок серед ватаги розпашілих дітей.
   - Бабусю, ну можна ми ще пограємо? Миколці батьки подарували нові санчата, а до нас ще черга не дійшла покататись... - до жінки підбігло двійко дівчаток одягнених в старенькі, місцями протерті кожушки. 
   Старенька лагідно поглянула на своїх онучок, що залишилися напівсиротами після смерті їх матери Стефанії. Зазвичай жінці було важко відмовити в чомусь цим двом бешкетницям. Однак сьогодні вона мусить це зробити, якщо звісно не бажає їм зла. 
   Різдвяна ніч вже на порозі, а разом з нею з'являться бісенята-капостники. Вони заберуть з собою кожного, хто ризикне вийти на вулицю вночі. Саме тому бабуся не погодилась на вмовляння дівчаток і швиденько забрала малечу до теплого будинку. 
   - Бабцю, а ти розповіси нам різдвяну казку? - запитала одна з онучок щойно вони переступили поріг. На вигляд їй було всього п'ять рочків, але блакитні очі дивились на стареньку зовсім не по дитячому. 
   - Марійко, та ще ж рано для казки... Проте, - літня жінка по-змовницьки підморгнула, - Після святкової вечері обов'язково розповім.
   Дівчатка радісно заплескали в долоньки та швиденько поскидали з себе промоклі кожушки та шапки. Роззувшись, вони гайнули з сіней до затишної кімнатки, де височіла красуня-ялинка, прикрашена різнокольоровими стрічками і яблуками. На більше у старенької бабусі не було ні сил, ні коштів. 
   Ще декілька років тому їх сім'я була як повна чаша - заповнена любов'ю та турботою. Проте зі смертю єдиної доньки - матері Василинки та Марійки, все змінилось. 
   Батько сімейства не витримав життя без коханої та почав зазирати  до чарки з кожним днем все частіше. Він все менше працював і все більше проводив час з такими ж як сам п'яничками. Зрештою, збереження які були відкладені ще при мамі дівчаток, розтанули як сніг навесні. 
   Раніше усміхнений, добрий татко перетворився на постійно незадоволеного буркотуна. Вдома він з'являвся лише пізно ввечері, а на доньок взагалі не дивився. Якщо старша Василина ще могла почути від нього бодай одне слово, то молодша Марійка була позбавлена навіть цього. А все тому що менша донька пішла вродою в Стефанію: світло-русяве волосся, глибокі блакитні очі, маленький носик з горбинкою та відкритий, допитливий погляд. Останнього чоловік боявся найбільше, тому й уникав Марійку. 
   Щодо Василини, то вона повністю була схожа на свого батька. Таке ж чорняве волосся та брови, великі карі очі і пухкі губи. 
   - А татко повечеряє з нами? - запитала Марійка вмощуючись за невеличкий дерев'яний стіл накритий старенькою скатертиною. 
   Жінка настільки заглибилась у власні спогади, що зовсім забула про своїх янголят, які були тут і зараз та потребували її тепла й любові. Звісно згадка про батька дівчаток дещо зіпсувала настрій, але старенька відкинула погані думки та ніжно посміхнулась онучкам.
   - У нього є справи, тому не впевнена, що він з нами повечеряє, - зрештою відповіла бабуся. Звісно це було брехнею, ніяких справ у чоловіка не було. Однак засмучувати дітей у святковий вечір їй теж не хотілося.
   Важко зітхнувши старенька почала розставляти на стіл тарілки зі стравами. По центру парувала запечена в глечику картопля з грибами. Поряд з нею примостилися квашені помідори та огірки. Проте головною стравою були смажені карасі. Бабця ледве випросила їх в заможного купця Федота, що здобув свої статки на продажі риби. Однак яким би не був багатим цей чоловік, та все одно сказав віддати гроші за карасів після свята. А де ж їх брати? Хіба знову щось продати... 
   Повечерявши дівчатка допомогли бабусі прибрати зі столу і швидко шуснули до теплої печі. 
   - Бабуню, а тепер казка, - попросили в один голос діти.
   - Ох, ну куди ж від вас подітись? Вмощуйтесь зручніше, а я зараз розповім вам чарівну історію, - стара жінка тепло посміхнулась і сіла на крісло-гойдалку біля ялинки. Дівчатка гайнула до неї, зацікавлено позираючи в очікуванні казки.
   - Було це настільки давно, що вже й не лишалось нікого хто б міг підтвердити правдивість цієї історії, - промовила бабуся. - А сталося ось що. Однієї різдвяної ночі хлопчик на ім'я Данилко не послухався настанов своєї мами. Щойно всі поснули, він тихенько вийшов на вулицю, щоб на власні очі побачити дива про які так багато чув. 
    Та ніч була місячною та світлою. Куди не кинь оком - всюди виблискував білосніжний сніг. Якщо уважно поглянути, то можна було помітити сліди від лапок тварин, що виднілись на білому полотні, яким покрилася вся земля.
   - Данилку, ти чому тут? - запитав незнайомий голос, що пролунав так несподівано і через це налякав хлопчика.
   Здивовано роззираючись той намагався зрозуміти кому належить голос. Проте поруч нікого не було, жодної живої душі.
   - Хто це? - запитав Данилко.
   Замість відповіді зарипів сніжок і хлопчик побачив як на його очах почали з'являтись маленькі сліди. Закінчувались вони за крок від переляканої дитини.
   Хлопчик хотів повернутись додому, але не встиг. Якась невидима сила підхопила його та несла в невідомому напрямку. Звідусюди чувся сміх та гамір, хоча як Данилко не намагався щось побачити, та так нічого не вгледів. Лише ніч і сніг.
   Раптом попереду замайоріло яскраве світло, що ставало дедалі ближче. Схоже, викрадачі хлопчика несли його саме до цього дивного осередку.
   Примруживши очі Данилко нарешті розгледів загадкове світло. Воно линуло з відкритих дверей. Та звідки на вулиці з'явилися двері? Хлопчик потер очі долонями, але видиво не змінилось.
   Несподівано світло зникло, а перед дитиною вигулькнула незнайома постать. 
   - А ну відпустить хлопча! - прогримів чоловічий голос, що нагадував гуркотіння грому. Данилко навіть кліпнути не встиг як опинився на холодній землі.
   Зненацька все навкруги затряслось та загуркотіло. Хлопчику на мить здалося, що він кудись провалюється, але то було хибне відчуття. Насправді ж - це бісенята-капостники тікали від грізного фланта...
   Тоненький голосок Марійки перервав розповідь старої жінки, - Бабцю, а хто такий цей флант? - дівча запитально визирало з-під опущених вій.
   - Флант є символом різдвяної ночі. Це маленький чоловічок з бородою зі снігу та великим червоним ковпаком. Він має пронизливі темно-сині очі та ніс картоплиною. Одягнений чоловічок в теплий червоний кожушок та високі чоботи з дзвониками, - пояснила бабуся.
   - А він хороший? - поцікавилась Василинка.
   - Певно, що так, - відказала бабця. - Флант з'являється лише один раз на рік і тільки в ніч Різдва. Він охороняє двері потойбіччя від бісенят, які намагаються схопити якомога більше чистих душ та відправити їх на той* світ.
   Дівчатка злякано зойкнули, але допитливий вогник в їх очах не згас. Вони бажали дізнатись всю історію до кінця.
   - Отже, на чому я зупинилася? Ох, точно, згадала...- промовила старенька. - Флант врятував Данилка від бісенят, прогнавши останніх. 
   - Хлопче, ти чому не в ліжку? - грізно запитав чоловічок.
   - Пробачте мене, - Данилко мало не розплакався. - Я більше ніколи не вийду на вулицю вночі, тільки, будь ласка, дозвольте повернутись додому.
    Флант уважно поглянув на дитину та повільно промовив, - Данилко, я не бажаю тобі зла, а навпаки хочу вберегти від бісенят. Бачу, що душа в тебе чиста, не заплямована, а для них це як магніт. - Відвернувшись вбік, чоловічок поклав два пальці до роту й гучно присвиснув. На цей клич миттєво з'явився золоторогий олень зі сріблястим дзвоником на шиї. - Олаве, друже, відвези малого до його будинку та прослідкуй щоб він зайшов всередину, - наказав тварині чоловічок. 
    Олень тільки кивнув головою та підхопивши хлопча піднявся високо в небо. Данилко врешті-решт заспокоївся, тож зацікавлено позирав з боку в бік, не вірячи в те, що дійсно летить. 
   Зрештою Олав повернув хлопчика додому цілим та неушкодженим. Для Данилка ця історія мала щасливий кінець. Однак, якби флант не прогнав бісенят, то все могло б бути геть інакше, - закінчила розповідь бабуся. - Дівчатка, вже так пізно, а ви ще не в ліжечках, - скрушно захитала головою старенька, - Бігом спати.
    Василинка та Марійка посхоплювались на ноги та гайнули до своєї маленької кімнатки. Вони були слухняними дітьми, тому завжди робили все, що скаже бабуся, яка замінила їм маму.
   Жінка поцілувала онучок перед сном, щойно ті вмостилися у м'які ліжечка. Побажавши дівчаткам тихої і спокійної ночі, залишила кімнату.
   - Василинко, як гадаєш, бісенята і флант дійсно існують? - запитала Марійка.
   Позіхнувши сестра відповіла, - Казочки це все. Не звертай уваги.
   - А я вірю...- прошепотіло дівча. Більше вони не розмовляли: Василинка заснула, а Марійка довго думала про фланта і таємничі двері, через які можна потрапити до потойбіччя. 
   Врешті-решт вона незчулася як і поснула. Скільки проспала невідомо, та прокинулась від дивного звуку, ніби хтось шкрібся у вікно.
   Тихенько вислизнувши з ліжка маленькі ніжки задріботіли перевірити чи це не батько бува прийшов. Без жодної сторонньої думки, Марійка потягнулась до фіранки та визирнула надвір. Проте нікого там не помітила. "Дивина та й годі" - подумала вона. 
   Зрештою дівчинка вирішила повернутись до теплого ліжечка. Однак не встигла цього зробити, адже помітила яскравий блиск здаля. На жаль, скільки б вона не придивлялась, так і не змогла нічого розгледіти чи пак розпізнати джерело світла.
   В голові промайнула смілива думка сходити і перевірити чи це не двері в потойбіччя. Марійка звісно боялась бісенят, але бажання повернути маму було значно сильнішим. Вона просто не могла втратити такий шанс, що випадає лише раз на життя.
    Навшпиньках дівчинка залишила кімнату та рушила до сіней. Намацавши у пітьмі кожушок і чобітки, нашвидкоруч одягнулась. 
   Лише коли вона вислизнула за двері затишного будинку зрозуміла що відчуває страх. Ні, Марійка не боялась потрапити в лапи бісенятам. Дівчинка радше хвилювалась, що не встигне врятувати маму. 
   "Рип-рип-рип..."- кожен крок наближав дівча до омріяного світла.
   - Марійко, зупинись! - з-за спини лунав незнайомий голос. Однак вона не послухалась - не зупинилась, а навпаки - пришвидшила ходу. - Та стій же ти, невгамовна! Я не заподію шкоди, - не вгавав той самий голос.
   Щось незрозуміле змусило дитину виконати прохання незнайомця. Та яке ж у неї було здивування, коли побачила хто саме за нею біг. А був це їх домашній кіт - Тимофій. 
   - Ти розмовляєш? - здивовано запитала Марійка.
   - В цю священну ніч розмовляють всі, - повідомив кіт, нарешті наздогнавши її. - Ти куди взагалі зібралася? Вертай додому, поки не потрапила в біду, - додав схвильовано.
   - Ні, тільки не додому. Там, - дівчинка вказала рукою у бік світла, - Двері в потойбіччя. Я відчуваю це.
   Кіт примружив очі, - А навіщо тобі вони?
   - Ех, Тимофію... Невже ж ти не розумієш? - погляд тварини відображав німе питання, тож Марійка пояснила, - Я попрошу Фланта повернути маму з потойбіччя. І у нас знову буде щаслива сім'я.
   - Марійко, не хочу тебе засмучувати, але ще нікому не вдавалося повернутись з потойбіччя, - тихо промовив кіт.
   - А я все одно спробую! - вперто відказало дівча.
   - Ох, і що з тобою робити? - похитав головою Тимофій, - Доведеться йти. Не кину ж я тебе на поталу бісенятам...
   - Мій любий котику! - скрикнула дитина обійнявши улюбленця. Коли тепла щока притулилась до пухнастого хутра, тварина голосно замуркотіла. 
   Ось так у Марійки з'явився неочікуваний помічник та охоронець. Удвох дорога вже й не видавалася такою небезпечною.
   Скільки вони йшли невідомо, але дівчина побачила перед собою маленьке більченя, що налякано озиралась.
    Підійшовши до тваринки Марійка запитала, - Що з тобою трапилося, маленька? 
   - Уууу...я випала з дупла...уууу...ууу...- заплакало дитинча розтираючи гарячі сльози своїми маленькими лапками.
   - Не плач, я допоможу тобі, крихітко, - дівчинка ласкаво посміхнулась. - Тільки покажи мені на якому дереві твоя домівка.
   - Справді? - очі білочки заблищали. - Ось там, - вказала лапою на могутній дуб.
   Марійка обережно взяла білченя та посадила собі на плече. 
   - Ти впевнена в цьому? - подав голос Тимофій. - Може краще я це зроблю?
   - Не хвилюйся, у мене все вийде, - відказало дівча схопившись за могутній стовбур дерева. Вправно чіпляючись руками за гілки вона цілеспрямовано йшла до своєї мети. Страху впасти взагалі не було. Навпаки, дівчинка мала велетенське бажання допомогти бідосі якнайшвидше повернутись додому.
   Зрештою Марійка швидко дісталась до дупла.
   - Ось ти і вдома, - лагідно промовляючи, посадила дитинча всередину. 
    - Дякую тобі, Марійко, - запищало воно не стримуючи радість. - У тебе добре серце, - маленький носик торкнувся щічки дівчинки.
   Попрощавшись з білочкою дівчинка спустилася на землю та  продовжила свій шлях.
   Через деякий час їм з Тимофієм зустрілося зайченя. Воно наляконо притискалось до ялинки шукаючи порятунку. Справа в тому, що на нього полювала сова  і вже б схопила малюка. Проте Марійка не дозволила.
   - Ану геть звідси! Залиш у спокої малюка! - закричала дівчинка кинувшись до сови. Та лише здивовано затріпотіла крилами позираючи на дитину своїми великими очиськами.
   Наперед вийшов кіт демонструючи гострі кігті, - Двічі повторювати не будемо, - зловісно просичав.
   Сова пильно поглянула на Тимофія та кинулась на нього. Почалася люта бійка. 
   Кіт упевнено відбивався, але сили були не рівні. Вдвічі більший птах, на жаль мав перевагу. Забриніла перша кров на білосніжному сніжку. Це Тимофія було поранено. З його правого боку виднілась рана, з якої тонкою цівкою стікала червона рідина. Її було небагато, але Марійка не на жарт злякалася за свого друга.
   - Відпусти! Відпусти його! - дівча кинулося до розлюченого птаха. - Благаю, будь ласка! Роби зі мною все що хочеш, але не вбивай мого друга! -  на очах дитини бриніли пекучі сльози.
   Сова не послухала благань. Замість цього, вона боляче вхопилася кігтями за руку дівчинки, яка захищала домашнього улюбленця. Крик болю та відчаю злетів з дитячих вуст. Однак і це не зупинило птаха, що відчув кров. 
   Коли Марійці здалося що все скінчено, поряд з нею прогримів владний голос, - ГЕТЬ!
  Дівчинка заклякла на місці нічого не розуміючи. Проте помітила, що сова більше не чіпає її. Натомість вона повільно задкує, намагаючись залишити нещодавне поле бою.
    - Е ні... Ти так просто не втечеш, - до птаха підійшов маленький чоловічок з бородою зі снігу. - Прийми свою подобу, бісеня кляте! - гаркнув Флант. Сумнівів, що це саме він, не було. 
    Сова затряслась і почала повільно танути на очах. Всього через мить, замість неї з'явилось маленьке сіре створіння. Воно мало великі червоні очі і ріжки на голові. З рота у бісеняти стирчали довгі ікла, а з-за спини теліпався довгий хвостик з китичкою на кінці.
   Чоловічок схопив створіння, прошепотів щось над ним та поклав у кишеню. Бісеня в цей час навіть не намагалось втекти, адже зменшилось до розмірів мишки. Дивно було бачити його таким зляканим, особливо після нещодавної сутички.
   Флант повернувся до дівчинки і промовив, - Марійко, я знаю чому ти тут і хоч це поза правилами - все одно допоможу.
   Він клацнув двома пальцями і поряд з ним з'явились велитенські двері, більше схожі на браму. Зробивши крок,  чоловічок розчинив їх. Тієї ж миті яскраве смарагдове світло полилося на всіх присутніх. 
   В отворі виник розпливчатий силует. З плином часу він змінювався і вже було видно жінку, проте обличчя все ще приховане. Врешті-решт на галявину ступила мама Марічки - Стефанія.
   - Мамо! - скрикнула дівчинка і кинулась до неї в обійми. - Це справді ти? - запитувала не вірячи власним очам, а сама ніжно тулилася до рідної людини.
   - Так, Марійко, це дійсно твоя мама, - відказав Флант підійшовши ближче до дитини. - Ти сьогодні була згодна віддати життя за свого улюбленця - звичайнісінького кота. А такий вчинок багато чого коштує. Тим паче, зараз, коли люди самі себе знищують, брат іде війною на брата... - чоловічок махнув рукою. - Зникають справжні цінності, а натомість що? Натомість люди звеличують мерзотників, які усіляко заоохочують вбивства... Роблять кумирів зі справжнісіньких поганців, душа яких і мідяка запліснявілого не варта! Немає вже дружби, є - лицемірство. А ти... Ти, Марійко не така. В тебе чиста і світла душа. Бережи її... - наостанок Флант додав, - Насправді дуже легко втратити душу замастивши її брудом, тому не роби зла іншим, цінуй та люби...
   - Дякую вам, від щирого серця Дякую! - дівчинка підбігла до чоловічка та ніжно обійняла його. Тепло посміхнувшись, він погладив її маленьку голівку та зрештою відпустив до мами.
   Останнім, що зробив Флант, було зцілення кота Тимофія. Приклавши долоню до рани улюбленця, чоловічок тихенько щось прошепотів. На очах у всіх присутніх, рана, яка ще кровотила, почала зникати. Зрештою кіт бадьоро підвівся на лапи. Замуркотівши, він подякував доброму чоловічку і шуснув до своєї маленької господарки.
   Наостанок Флант махнув рукою і зник. Ні дверей, ні символу різдвяної ночі більше не було на галявині...
   Тієї ночі Марійка повернулася додому з мамою та домашнім улюбленцем. 
   Як виявилось, вдома помітили зникнення дитини і бабця вже збиралась на пошуки онучки. Навіть батько виглядав наляканим і поривався піти слідом. Однак вдома залишалася Василинка, а з нею мав бути хтось із дорослих. Саме це питання вони зараз і вирішували.
   Помітивши на порозі Марійку, а за нею маму Стефанію, батько і бабуся не стримали здивування. 
   Врешті-решт дівчинка розповіла рідним про свої пригоди та доброго Фланта, не забувши відзначити хороброго Тимофія. 
   З того часу родина Марійки зажила в мирі та злагоді. Батько зрозумів свою помилку і усіляко намагався виправитись. Бабуся продовжувала любити та підтримувати онучок. Ну а мама, на те вона і мама - Берегиня домашнього вогнища.
   
***Від автора***
   Будьте щирими, любіть природу та тварин. А головне залишайте душі світлими і чистими. Якщо дотримуватись цих простих правил, то можливо і вам колись пощастить побачити доброго Фланта в Різдвяну ніч...