Читати книгу - "На межі безумства, Helena Kolrum"

P.S. рекомендую читати під цей трек Intro (Infected) - Sickick

_____

Холодний піт стікає з обличчя, і все тіло тремтить, немов з нього виходить залишок сили. Я не можу це спинити. Хочу втекти. Хочу опинитися десь далеко, де ніхто не знає мене і не знає того, що я зробив. Та всі ж тут знають, хто я, всі хочуть моєї смерті. Я мушу вибратися з цієї тісної кімнати, де стіни звужуються, як пастка. Вони замкнули мене тут навмисно. Це не кімната, це пастка для тих, хто знає правду. Всі хочуть довести, що я не правий, але я знаю, що це не так. Вони стежать за мною, вони спостерігають, вони прийшли сюди заради мене, і я бачу в їхніх очах ненависть. Вони змовилися. Вони хочуть мене знищити.

Їхня отрута вже діє. Ту воду не можна було пити. Я більше не відчуваю свого тіла, все навколо двоїться. Світ розпливається, я не контролюю себе. Мій розум не підкоряється мені. Я немовби падаю, як лялька в руках жорстокого лялькаря, який тягне за нитки, грається мною. Перед очима промайнули розмиті образи, наче віддалені відголоски реальності. Все навколо стає розмитим і зливається у важкий сірий туман. Бачу двері — мені треба туди, але на шляху тіні, темні, мов стерв’ятники, що кружляють над здобиччю. Я хочу побачити їхні обличчя, впізнати когось, але їхні лиця немов зіткані з чорнила. Вони постійно розмиваються, втрачають форму, зливаються. Я безсило опускаюся на підлогу, намагаючись сховатися, втекти, заритися в землю, аби лиш не відчувати цієї ненависті, цього внутрішнього болю і зневаги до себе. Я не зміг це передбачити, не зміг це зупинити. Я не мав права помилитися…

— Пане… Пане, ви мене чуєте?

Чиїсь слова прориваються крізь глухоту, наче я вибираюся з глибини, де вода тисне на вуха. Звуки стають чіткішими — клацання, шелест, тихі голоси. Невже вони мене пробачили? Я обережно піднімаю голову, боячись побачити обличчя монстрів, але переді мною — світле приміщення, що поступово набуває чіткості. Люди біля мене виглядають стурбованими, схвильованими. Я помалу починаю приходити до тями, крок за кроком, збираючи розбиті на дрібки шматочки свідомості. Згадую, де я — це банк. Просто банк.

— Хто ви? — питаю тихим, зірваним голосом, наче відлуння з іншого світу.

— Ми працівники банку. Ви прийшли сьогодні відкрити картку. З вами все гаразд. Може, води?

— Т-так, дякую… Що сталося?

— У вас почалася панічна атака. Ви казали, що ми стежимо за вами, що ми вас контролюємо.

— Хто ви?

— Я ваш менеджер, до якого ви звернулися для відкриття картки. Ви розхвилювались, відповідаючи на прості запитання. Розумієте, вам треба відпочити. Ми викликали лікарів, вони вам допоможуть.

— Мені не потрібні лікарі. Я в нормі.

Я в нормі. Я не божевільний. Це вони так думають, але я не божевільний.

Усі ці люди, погляди, шепоти — все тисне на мене, все стіни цього приміщення змикаються довкола, я мушу вийти звідси, просто вийти. Я обережно підіймаюсь на ноги, відчуваючи, як кожен м’яз протестує, тремтить, немов останній раз. Голова важка, ніби під водою, думки уривчасті й розпливчасті, але одне я знаю точно: мені треба до дверей.

Повільно, не обертаючись, роблю крок уперед. Ще крок — і ще один. Я рухаюсь, наче в сні, йду до дверей, які здаються єдиним виходом із цієї пастки. Двері переді мною — вони близько, але важко зробити навіть один крок. Я тягнуся до них, руку тремтить, пальці вчепилися в металеву ручку. Вона холодна, як лід, пробирає до кісток. Одним ривком я відкриваю двері, і переді мною — яскраве світло, шум вулиці, автомобілі. Люди рухаються, обличчя змазані, але вони не зупиняються, не дивляться на мене, не стежать.

Я виходжу з банку, все ще відчуваючи тягар поглядів, що, здається, досі свердлять мене крізь двері. Шум вулиці, гул машин, обличчя перехожих зливаються в один розмитий потік. Я йду вперед, наче цей хаос навколо мене нічого не означає, наче світ просто розчиняється разом із моїм болем. Весь мій розум зайнятий лише тим, щоб продовжувати йти, тільки йти, крок за кроком.

Раптом з лівого боку з’являється яскравий світлий спалах. Це занадто яскраво, надто швидко, і я не встигаю зреагувати. Усе стискається в одну мить, одну нестерпну мить. Щось важке вдаряє мене збоку, і біль, подібний до тисячі розжарених голок, пробігає тілом, розриває мене зсередини. Удар відкидає мене назад — я відчуваю, як моє тіло підлітає в повітря, немов лялька, позбавлена ниток.

Час розтягується. Я наче бачу себе збоку — як руки, ноги розкидаються в різні боки, як перед очима проносяться спалахи світла, фар автомобіля, лиця людей, які застигли від жаху. Відчуваю, як кожен м’яз стискається, кожен нерв мовби горить. Асфальт наближається, але я більше не відчуваю страху — тільки дивний, глухий спокій, наче весь цей біль нарешті завершується.

Мої очі відкриті, але образи стають нечіткими, все ніби обгортає м’яка темрява. Дихати стає важче, кожен вдих ріже легені. Мої думки згасають одна за одною, біль зникає, поступаючись місцем легкості, відчуттю дивної свободи. Нарешті, я відчуваю, як всі ті страхи, всі обтяжливі думки, що терзали мене до цього, поступово зникають. Немає більше нічого — тільки спокій.

Світ розчиняється, і разом з ним іду я, спокійний і вільний від того болю, що тягнув мене вниз.

На кухні, у далекому від цього хаосу місті, жінка готує вечерю. Запах смаженої картоплі наповнює кімнату, але її думки зайняті чимось іншим — вона ледве чує телевізор, занурена в свої думки. Раптом гучний голос диктора перериває звичну програму: "Надзвичайна подія в центрі міста. Чоловік вибіг з будівлі банку і кинувся на проїжджу частину, де його збив автомобіль. Свідки розповідають, що незадовго до цього у нього стався напад паніки…"

Жінка затримує погляд на екрані. Картопля шипить на сковорідці, але вона стоїть мовчки, немов загубившись у цьому короткому повідомленні. Момент мовчання, під час якого вона неначе намагається усвідомити незрозумілий біль і відчай цієї незнайомої людини. Щось у цих новинах пробуджує глибоке, невимовне співчуття, і вона ніби відчуває той тягар, що тягнув його вниз.