read-books.club » Міське фентезі » Ніколи не пізно, Олекса Шевкун 📚 - Українською

Читати книгу - "Ніколи не пізно, Олекса Шевкун"

15
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ніколи не пізно" автора Олекса Шевкун. Жанр книги: Міське фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Ніколи не пізно, Олекса Шевкун» була написана автором - Олекса Шевкун, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Міське фентезі".
Поділитися книгою "Ніколи не пізно, Олекса Шевкун" в соціальних мережах: 
Сорокарічний юрист Олексій пише потайки роман, боючись осуду сім'ї та друзів. Усе змінюється, коли він раптом зустрічає Коронацію — міфічну дівчину, яка вмовляє його взяти участь у міжнародному конкурсі...

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2
Перейти на сторінку:
Коронація слова

     Сорокарічний Олексій у картатій сорочці сидів за столом біля вікна. За товстим склом наставала чергова, вже 41-ша  весна, а під руками лежали робочі папірці. Олексій працював юристом в одній зі столичних компаній, і завдяки правничим здібностям непогані гроші заробляв. Непоганим вважали й самого Олексія. Але тільки у колі друзів. Колеги ж заздрили його вмінню не «лизати, де потрібно», і не «вкусити, коли треба», що вважалося зайвою навичкою у цій галузі. 
     — Агов! Ходімо пообідаємо, — роздуми Олексія про щось відсторонене перетнув голос товариша, який застиг у проміжку дверей. 
     —   Подивимося на миртову погоду з кафе? — усміхнувся Олексій.
     —   На яку?..
     —   Не переймайся. Ходімо!
     Чоловіки спустилися сходами на перший поверх, взяли собі їжі та вмостилися за столиком. Костянтин, так звали товариша, очима вказав на чорняво-симпатичну дівчину, яка сиділа обабіч.
     —   Що, сподобалася? — тихо спитав Олексій.
     —   Це новенька з бухгалтерії. Кажуть, неодружена… 
     —   Ти також. Не лови окунів!
     —   А твоя там як? Чому не працюєте разом? Обоє юристи, — Костянтин, не забравши погляду від «сусідки», засмакував салатом.
     —   Обоє рябоє! Потрібно хоч десь не бачитися? 
     —   Контролює? Я тобі казав: не одружуйся. Жінок стільки, —  у міх не вбереш. 
     —   Ти мені фразеологізмами відповідатимеш?
     —   У тебе нахапався, — гикнув Костянтин, запивши соком.
     —   Мені сухі юридичні терміни набридли, ось і вчуся у філологів…
     —   Вік живи, вік…
     —   Припни язика! — невдоволено підвищив голос Олексій.
     Костянтин жестом відмахнувся і продовжив їду. Друга він любив ще з магістратури, і той навіть допоміг йому сюди влаштуватися. Проте Олексій останнім часом турбував: якийсь загадковий дуже став…
     Після обіду життя в офісі забринчало звичним потоком. Олексій повернувся до нагальних справ. Так, просидячи за документами і монітором, додому він повернувся майже о 9-й вечора. Дружина Олена чекала на кухні. 
     —   Я телефонувала. Ти не чув? — в її голосі мерехтіло вимогою.
     —   Зайнятий був. Там складна справа про розлучення…
     —   Ти гляди, скоро й нашою займатимешся!
     —   Сама знаєш, постійно закони і підзаконні змінюються, — тепер вже законним запереченням повіяло від Олексія.
     Олена мовчки поставила на стіл охололу вечерю та зникла у напрямку лоджії. Вона завжди споглядала з підвіконня на небо у подібні моменти, і це допомагало жінці заспокоїтися. За три з половиною роки її почало бентежити нудливо-ідеальне ставлення чоловіка до роботи, його небажання завести дитину, яка може назавжди змінити їхнє спільне буття. Ні, вона теж правник, але сім'я має посідати першу сходинку чоловічо-жіночих стосунків. «Він навіть заручини робив правильно, офіційно, — згадалося Олені. — Воно добре з одного боку, проте…» Дружина зачинила вікно і повернулася до квартири.

***

     Наступного дня у компанії почали достроково видавати зарплатню. Олексій з Костянтином завітали до бухгалтерії останніми: перший доробляв позовну заяву, другий зволів не кидати товариша.
     —   Мабуть, усі грошенята розібрали, доки ти працював, — жартівливо підскочив Костянтин. — Йди вже! Я зачекаю…
     —   А чому видають готівкою? Забули про картки, або як? — здивувався Олексій.
     У кабінеті перебувала лише новенька. Та сама, на яку вчора витріщався Костянтин. Уся така вродлива.
     —   Сам прийшов? А твір прихопив? — очі дівчини раптом спалахнули. 
     —   Який твір?!
     —   Той, що потайки пишеш від дружини.
     —   А звідки…
     «Бухгалтерша» підвелася з крісла та засяяла, перетворившись на якесь міфічне створіння. Олексій хотів втекти, однак двері наче зникли…
     —   Від себе не втечеш! — засміялася дівчина. — Мене звуть Коронація, а ти маєш дописати, ба більше, на конкурс «Коронація слова» подати. Чув про такий?
     Краще не сперечатися, вирішив Олексій. Притулився до стіни і запитав:
     —   Щось на кшталт творчого відбору?
     —   Літературний міжнародний конкурс, тобто проєкт подружжя Тетяни і Юрія Лоґушів. Наступного року ювілейне 25-е нагородження.
     —   І що, усіх приймають? 
     —   Навіть 40-річних початківців! Та з невеликими знаннями.
     —   Бачу, ти все про мене знаєш…  — знітився Олексій. 
     —   Ще б пак! Знаю, що писати ти почав у 2,5 роки. Збіглося?
     —   Тільки кому прибрати!
     —   А ще ліпше сумніви прибери… — Коронація тихо всілася на м'який диванчик, що стояв у кутку, та продовжила: — Чи боїшся, аби дружина не кинула, дізнавшись про таємне захоплення?
     —   Трохи боюся… В нас і так не добре повсякчас.
     —   Повсякчас ти працюєш і ховаєшся зі своїм твором. Вона сприймає як зовсім іншу людину. 
     Коронація наблизилася з дивана:
     —   А ще ти стільки років ховаєшся від себе… Чому не продовжив писати,  як в дитинстві? Роки і я не поверну твої!
     —   Вчився, дві вищі освіти, сказали батьки треба здобувати «нормальні» професії. Роботу шукати відповідну, це вже дружина. А згодом сам віддалився, звик… — Олексій здивувався власній відвертості. 
     —   Ну, не пропив же літа… А досвід знадобиться у подальшій творчості. Але відтепер надолужуй, — Коронація відступила. — І перед злоріками не зіщулюйся ніколи. 
     —   Тобто гейтерами?
     —   А любов до самопізнання філології дарма не минула, — згодиться!

     Олексій потім оговтався у коридорі. Над ним, нездоровим, схвильовано набрунявилися Костянтин та інші співробітники.
     —   Він зомлів від щастя. Забагато, певно, заплатили! — решті пояснював товариш і, підштовхнувши Олексія до виходу, прошипів: — Розповіси, що трапилося?
     —   Ні.
     —   Як ні?!
     —   Бо сам не знаю…
     Ввечері Олексій налаштувався зізнатися дружині. Приїхав раніше, дорогою купивши її улюблені рожеві троянди. Олена, проте, довго не поверталася… І ось квапливі на сходовому майданчику кроки! 
     —   Привіт. Чому так рано сьогодні? — здивувалася жінка.
     —   Я хотів тобі зізнатися… — почав Олексій.
     —   В тебе інша? Я відчувала. Добре, що сказав мені… Я теж маю нового чоловіка.
     Олексія заціпило. Він зрозумів, що сенсу більше немає. 
     —   Розійдемося тихо, без скандалів, — продовжила Олена. — Завтра переїду жити до матері. Документи на розлучення сама подам. 
     —   І я подам… — пробурмотів Олексій.
     —   Що?..
     —   Та нічого! Все нормально. Згода!
     —   Сподіваюся, панночка твоя — як ти, нудливо-проста? — дружина посміхнулася, зняла одежу і пішла в іншу кімнату. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ніколи не пізно, Олекса Шевкун», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ніколи не пізно, Олекса Шевкун"