Читати книгу - "Спочатку було..., Ірина Червінська"

Я вперше помітив їх із вікна на шостому поверсі багатоквартирного будинку на проспекті Лесі Українки в місті Калуш. Тоді небо здавалося густішим, дерева скромнішими у своїй крислатості, дороги прямолінійнішими.
Сьогодні 3 липня 2031 року. Дата пам’ятна. І не тому, що щось цього дня неодмінно десь на білому світі сталося чи хтось видатний/невидатний народився, а тому, що її просто потрібно було згадати. Просто третє липня 2031 року. П’ятнадцять років відділяє мене й нашого сина від того дня, коли тебе не стало, моя Діано. Віктор уже не спить. Хай надворі вже давно світло, та все-таки ще зовсім рано, годинник на ратуші вибив тільки шосту. Не спить через мене, бо і я не склепив повік. Я таки боюся власних марень. Я не знаю, скільки ще так протримаюся, але події тих днів дотепер постають перед моїми очима, достатньо мені їх заплющити. Як я не хотів собі зізнатися, що це все вигадка, та енергетики купувати доводиться доволі частіше. Щоб не спати й не бачити тих жахіть.
— Тату, ти знову? — я озирнувся на звук знайомого голосу.
— Не зважай, Вікторе. Йди ще поспи.
Чому він такий схожий на мене? А мав би на тебе, щоб залишилася хоч одна візуалізована, втілена якимось незбагненним чином, часточка тебе.
— Я зроблю собі соку і трошки посиджу біля тебе.
Зрештою, він уже дорослий. Він уже вчиться в інституті. Хай вип’є собі того соку, який зробить зараз власноруч, нехай посидить тут зі мною, допоки не потрібно буде піти на пари. Я не заперечую.
Знаєш, Діано, астероїди мене ніколи не цікавили, я не працюю астрономом, я їх не вивчаю. Я звичайний офісний працівник, і ти, моя дружино, про це знала. Але після твоєї смерті дещо таки сталося, що намертво пов’язало мене з ними.
«Життя на землю занесене сюди на астероїдах. Панспермія — реальний факт», — 2013 рік, я колись це почув у якомусь ролику на YouTube, але забув, хто це сказав. Та чи й важливо це вже тепер?
— Тату, піди до лікаря, нехай випише тобі таблетки від безсоння.
Я відмахнувся коротким жестом руки й сьорбнув з жестянки холодного енергетика.

****
П’ятнадцять років тому.
— Милий, що то за шум? — сонний жіночий голос прорвався в безодню мого чорного сновидіння.
Я розплющив очі і прислухався, сів на ліжку. Вчувався свист, помножений на якесь незрозуміле шипіння, і заливалося воно до нашої спальні/квартири крізь усі щілини. Раптовий спалах за вікном і гострий звук вибуху. Не знаю, як вдалося шибам вціліти, вони дрижали, як епілептик… і мені чомусь одразу нагадалися одночасно Тунгуський метеорит і «Люди в чорному».
— Я туди не піду, — заявив я категорично. — Хай там що, але я туди не піду. Ну його на…
Дружина засміялася.
— Прибульців налякався, милий? Ну не бомба ж упала. Війна вже давно закінчилась.
— Прибульці… бомби… яка різниця? Не піду й тобі не раджу. Лягай спати.
— Та я і не збиралась, — фиркнула дружина. — Я лиш одним оком погляну, як там Віктор. Дитина могла прокинутися і налякатися.
Жінка повільно вийшла зі спальні до дитячої, а за мить повернулася дуже стривоженою. Я б навіть сказав, що нажаханою.
— Його нема… — ледь чутно витиснула вона із себе.
— Кого нема? — щось я спочатку не второпав, про кого вона. Але коли уважніше придивився до її округлених до розміру п’ятикопійчаної монети очей, то зрозумів, що пропав наш син… о третій годині ночі.
Я моментально зірвався з ліжка, повмикав усюди світло. Нема. Вхідні двері зачинено, вікна теж. Де ж він міг подітися? Ну не випарувалася же дитина з приміщення крізь вентиляційну шахту? Це було щось неймовірне і страшне. Дружина почала плакати. І кричати. Такий беззвучний істеричний крик. Сам не розуміючи, що роблю, підійшов і дав ляпаса. Вона затулила руками рота, ошелешено дивлячись на мене очима, у яких народжувалися сльози. Я обійняв її, вона затрусилась усім тілом.
Я подумав, що ми забули просто його покликати, голосно погукати.
— Вікторе! — заволав я на всеньке горло. — Вікторе, сину!
Майже одразу почув якесь незрозуміле шарудіння в кімнаті. Прислухався. Точно — під ліжком. Звук був майже невагомий. Наче то шкряботіло по підлозі кігтиками мишеня. Я зазирнув туди. І побачив личко своєї дитини, яка солодко спала на старому паркеті серед пилюки, звернувшись маленьким живим калачиком. І коли витягував те маленьке тіло з-під ліжка, я його розбудив.
— Уммм, — простогнав Віктор невдоволено. — Я спати хочу. Тату, не буди мене.
— Чому ти не в ліжку? — строго запитав я.
Син розплющив очі й серйозно так мені сказав:
— Я в ліжку. Тільки ти більше не приходь. Мені й так тепло. Маму пускай, мамі ще трохи залишилось.
А потім одразу ж заснув у мене на руках. Я поклав дитину на простирадло, дбайливо накрив ковдрою і списав усе почуте на марення.
Ми з дружиною більше не спали.
Ранок.
Мені на роботу. Їй на роботу. Сидіти з малечею прийшла бабуся.
А надворі відбувалося щось незрозуміле. Біля нашого будинку був дитячий садочок. І сьогодні минулий час слова бути підходив до ситуації якнайкраще. Двоповерхову будівлю із червоної цегли, ніби корова язиком злизала, зате тепер те місце вздовж периметра оточило близько двох сотень цікавих людей. Вони пильно вдивлялися кудись униз. Задні ставали навшпиньки, щоби побачити бодай щось, крихту з того, що бачили передні.
Я забув про роботу. Дружина забула про роботу. До вікон навколишніх будинків поприлипали цікаві обличчя.
На місці садочка тепер зяяла прірва. Вона мала неймовірно чіткі межі, ніби хтось велетенським і дуже гострим ножем вирізав шмат планети, як серцевину яблука. З прірви тхнуло сіркою і ще чимось гидотним. Я дістав із кишені хустинку і притулив до носа й рота, щоб не задихнутись. Так само вчинила й моя половина. Тут усі так стояли — з носовичками біля облич, інакше було просто неможливо дихати. Дві сотні пар очей вдивлялися в прірву, але годі було там що-небудь побачити, такою вона була глибокою. За п’ять хвилин такого споглядання мені то набридло. Я повернувся до дружини і сказав:
— Ходімо звідси, нам пора. Тебе й мене чекають.
Та її погляд ніби хтось приклеїв до тієї глибинної темряви. Вона вочевидь мене не чула. Я взяв її за руку й легенько трусонув.
— Що? Що сталося? — пробубніла жінка.
Я тицьнув їй перед очі годинника. І ми пішли звідти.
День минув у турботах про хліб насущний, зрештою, як і завжди.
Наступного дня прірва зрослася, затягнулася так само, як рани на тілі людини, навіть натяку на неї не залишилось. Дивина та й годі. Але дитячий садочок назад так і не повернувся. Коли я прийшов після роботи додому, то сказав про це дружині. Вона тільки сіпнула плечем і обізвала мене дурнем, бо, за її словами, його там ніколи не було.
Маячня якась.
Минув тиждень, дні пересунулися порівняно спокійно. Але тут у наші двері постукала циганка. Ну от що тут такого? Проста брудна циганка прийшла просити на хліб.
— Ей, золотий, дай пару гривень. Не хочеш так — я тобі погадаю, всю правду розкажу, не зійти мені з цього місця! — протараторила вона, щойно я відчинив двері і… застигла намертво. Як статуя.
— Агов! — поклацав я пальцями перед її очима. — З вами все добре? — жодного поруху в м’язах обличчя.
Ну не залишу я її отак на сходовій клітці! Доклавши крихту зусиль, бо жінка була трохи важкою, затягнув заклякле тіло в коридор власної квартири. Мабуть, у неї стовбняк. Зателефонував на 103. Пообіцяли приїхати. Дружина була на роботі. Віктор — у бабусі. Сів на таборик біля циганки й почав чекати медиків. Задумався. Поки думав, куточками очей помітив якийсь підозрілий рух із боку брудної ворожки. Відійшла сама? Та ні. Стоїть, як і стояла. Але щось було не так у її вигляді… Хустка! — осяяло мене. Раніше цей шмат бордової тканини звисав двома вільними кінцями вздовж обважнілих грудей, а тепер він оперізував худі стегна. Закралася думка, що ця брудна сучка прикидається, тому я її ущипнув якнайболісніше. Проте це нічого не дало, смаглявка навіть погляду в мій бік не повела.
Чекаю далі.
Знову занурився в тривожні думки. Чомусь не давало спокою, як там Віктор вдома в моєї матері. Вона завжди ідеально доглядала онука, але щось незрозуміле, якесь внутрішнє відчуття безперервно муляло в районі сонячного сплетіння, настирливо шкрябало й кусало легким мандражем.
Знову рух. Тільки цього разу в районі дверей, котрі вели до дитячої. Ніби прошмигнуло щось таке, схоже на мишу чи невеликого щура. Ну от, ще цього бракувало! Просив же я сусідів не тримати в коморі між поверхами зерно. Хай би одразу його в село відвозили, а то зробили міні тік із двох квадратів комунальної площі. Підійшов до дверей, зазирнув до кімнати, уважно розглядаючи її нутрощі. Нічого. Завтра куплю на базарі мишоловку, а то ще сина покусає.
Зателенькав дверний дзвінок.
— Тааак! У хто тут остовпів? — у дебелого лікаря був доволі тонкий голос, що зовсім не в’язалося з його кремезною, вгодованою статурою. Білохалатник помацав циганку в різних місцях, обдивився з усіх боків, прицмокнув і витяг із білої кишені чорний мобільний телефон. — Петре, бери Мирона й ходіть-но сюди на шостий поверх. Треба тіло забрати, я сам його не двигну. Так, так. Шостий. Шостий, я сказав!
— Що з нею, лікарю? — поцікавився я.
— А чорт її знає, — знизав лікар плечима. — А ви маєте бажання оплатити лікування цієї пані?
— Та ви що? — показушно обурився я. — Я її навіть не знаю, — Зрештою, мені було глибоко начхати, що буде із цією незваною гостею. 
Медик криво посміхнувся.
І коли за лікарями зі «швидкої» зачинилися двері, я твердо вирішив, що на сьогодні з мене досить.
Увечері з роботи додому прийшла дружина. Стомлена. Помилася і одразу ж пішла спати. Бабуся привела онука. Ми з Віктором ще повечеряли вареною картоплею з відбивними із курячого м’яса, подивилися мультфільми про котиків і песиків, помилися.
Син міцно заснув. А мені не спалося зовсім. Захотілося пересолодженого чаю. Дружина мирно сопіла в ліжку. Я пішов на кухню.
Поки блакитне полум’я конфорки гріло воду в металевому чайнику, я автоматично підійшов до вікна. Що хотів роздивитися в порожній темряві нічних вулиць? Не знаю. А таки дещо побачив. Якесь незрозуміле світіння плило попід чорним шатром беззіркового неба. Воно було схоже на дим, на льодовий смог, на рідкісну модифікацію північного сяйва. Мене всього огорнула цікавість. Не щодня побачиш таке незрозуміле явище.
Надворі, як і годиться в такий пізній час, було абсолютно безлюдно. Навіть бродячі пси не шастали вулицями. Світіння розпливалося над моєю головою, переливалося перламутром, сяяло дрібними часточками, через що скидалося на чарівний порошок фей із мультфільмів. Я підняв руку і встромив пальці в ту плинну туманність. Шкіра доторкалася до білуватих дрібок, і від них у руки просочувалися невеликої сили заряди струму. Дивина та й годі. Захотілося повністю опинитися в цьому туманному сяєві. І хмара опустилась, обвилася кругом тіла невагомим серпанком, мовби хтось прочитав мої думки. І від цього за кілька хвилин я відчув неймовірне збудження, стало тісно в одязі, тканина просто врізалася в шкіру, особливо в паху. Такого бажання я не відчував ще із часів юності, коли в нас із дружиною тільки розпочинався довготривалий роман, який у наслідку привів до олтаря.
— Ти так квартиру спалиш! — прокричала мені назустріч моя мила, лиш тільки я переступив поріг.
Та мені було байдуже до її зойків, що я забув виключити газ під чайником. Я горів ізсередини, а тому вхопив жінку за руку й потягнув, незважаючи на здивований погляд і спроби вирватись, до спальні.
Таке враження, що я наївся віагри чи амфетаміну. Під ранок дружина вмовляла нарешті відпустити її, а мені було мало й мало. Я ніби заново відкривав для себе всі принади моєї тендітної половинки, її округлості, запах шкіри й секрецій, смак губ і лона… Я залюбив її до того, що вона, бідна, відключилася піді мною, як жарівка від мережі. Згасла. Заснула. А що робити мені? Спати не хотілося, енергія хлюпала через край. Це було незвично й дивно.
За годину прокинувся Віктор. До того часу я встиг прибрати на кухні, помити підлогу, віддраяти плитку у ванній кімнаті. Відвів малюка до матері й пішов на роботу. Десь близько шостої вечора мій заряд закінчився і я потух.
Після цього випадку майже щоночі виглядав те магічне сяєво, та знову воно так і не з’явилося.
А за місяць моя дружина повідомила, що вагітна вдруге. Я не знайшовся, що і сказати.
Дні потекли далі. Усе, ніби так, як і мало бути, і місто й далі жило своїми матеріально-духовними проблемами. Перші місяці переймався питанням, чи ще хтось бачив те сяєво, що і я. А потім у дружини почав стрімко рости живіт, стало не до постподійних марень і жалів за минулим. А наприкінці сьомого місяця вагітності почалися проблеми.
— Мірик, щось дитина в животі сьогодні дуже дивно себе поводить, — очі моєї половинки були достатньо заклопотаними для того, щоб не сприйняти її слова, як домисли чи просте перебільшення вагітної жінки. — То не рухається годинами, то борсається так, що запирає дух від ударів по печінці й підшлунковій. Напевно, щось не те. Може, до лікаря? І матка в тонусі, спазмує. Боляче. Спини не відчуваю.
Пологовий будинок по-ґаздівськи розчахнув перед нами свої металопластиково-бетонно-скляні обійми. Діану поклали на каталку, накрили коцом, приєднали до руки систему, через яку вливали в розпухлі вени якийсь спазмолітик. Вона важко дихала, періодично закочуючи очі. Було помітно, як їй непросто, та жодної сльозинки, жодного скриву уст, жодного стогону…
— Куди ви її.? — поцікавився в лікаря, котрий пританцьовував біля ліжка на колесах, періодично перевіряючи частоту пульсу новоприбулої породіллі.
— Як куди, чоловіче? В операційну. У вашої жінки проблеми. Треба кесарити, інакше ніяк. І я не впевнений, що все мине вдало. Одним словом — готуйте гроші. Треба ж таке, переносити на два місяці… Як вона ще жива? — останні слова були пробурмочені під ніс медиком так тихо, що я їх заледве розібрав.
Мені схололо в грудях. Які два місяці? Що робиться? Для чого гроші?
Я вперше за останні десять років молився, як умів, стоячи перед холодним склом дверей, котрі відділяли загальний хірургічне відділення від операційного блоку лікарні.
Раптом мені хтось на плече поклав руку.
— Ви — Мирослав? — запитала приємна на вигляд дівчина.
— Ну я. А ви хто?
— Це не так важливо. Ваша дружина зараз народжує, так? — це не було звичне запитання, швидше ствердження, позаяк відповідь на нього була відома й мені, і моїй співрозмовниці. — Вам треба підписати документи, що ви не матимете жодних претензій у разі непередбачуваних ускладнень. Це проста формальність. Ось, — вона простягла мені стос паперів із надрукованим страшно мілким шрифтом текстом. — Ручка потрібна?
Саме словосполучення «непередбачувані ускладнення» ще тоді мали мене насторожити. Так, десь щось трохи замуляло й не більше. Не до того якось, щоб роздумувати над правомірністю й доречністю ситуації, коли в горлі пересихає від постійного благання, щоб усе обійшлося і ми з дружиною та новонародженим повернулися додому живі й здорові. Я, не думаючи й не вдивляючись у ті чорні значки на білому тлі паперу, намалював підпис на останній сторінці. Дівчина усміхнулася і без тіні вагання увійшла до забороненого іншим відвідувачам простору. Навіть те, що вона так легко попрямувала до тих дверей, за якими розпанахували живіт і матку моїй Діані, без халату, маски й бахіл, не відлунило в мені жодними емоціями. Це я потім уже зрозумів, що маю справу із чимось підозрілим, можливо, навіть таким, чого мені не треба знати, з якимись внутрішніми структурами суспільства, про які інформація не афішується, чи ще якоїсь містичної, мало відомої та абсолютно незрозумілої пересічним людям речі.
Я не маю права стверджувати, що прихід незнайомки повпливав на перебіг подальших подій у моєму житті. Та дружина під час оперативного втручання втратила багато крові й ще тиждень лежала в комі. А потім тихо, не прийшовши до пам’яті, померла в лікарняній реанімації. Народжене маля прожило ще менше — три години. Лікарі, ніби вибачаючись, запевняли, що зробили все можливе й неможливе в тих умовах, яке їм дозволяв рівень їхнього досвіду. Почергво живописали, як намагалися під’єднати дитину до апарату штучної вентиляції легень, але все марно. Лікар із превеликим жалем і здивуванням констатував абсолютну відсутність у немовляти спроможності дихати. «Таке враження, що у вашого сина неправильно розвинуті легені, ми не могли пропхати трубки в гортань, її просто не було, — оповідав реаніматолог у стані легкого шоку. — Такого ще не бачили в цій лікарні. Дитина навіть не розплющила оченят, її повіки нагло зрослися докупи».
Я захотів побачити свого хлопчика, забрати його тільце й поховати, як належить. Та мені категорично відмовили, посилаючись на підписаний мною документ. Сам винен. Треба було бодай переглянути. Але що би я там вичитав, у тих їхніх юридичних тонкощах?
Тепер я маю особисте місце паломництва на міському цвинтарі. А найважче тоді виявился пояснити Віктору, що мама додому більше не прийде.
— І ти знаєш, моя Діано, — я механічно поправив жовті квіти на глиняному горбику, — учора туди, де був колись той дитячий садочок, за згадку про який ти мене вилаяла, — ти ж пам’ятаєш, — приїхала дивакувата делегація, а я якраз мусив повернутися додому, бо забув деякі робочі документи. Так я на них і натрапив. Ці люди в біло-блакитних костюмах і з масками на обличчях про щось жваво сперечалися. Мені стало цікаво і я підійшов, та ніхто на це не звернув жодної уваги, ніби мене там просто не було. Я спробував вслухатися в їхні розмови, котрі лунали на незнайомій мені мові. Вони активно жестикулювали, і тільки так я зрозумів: вони вирішують, як зробити правильно, щоб нічого вартісного не пошкодити. А за кілька хвилин приїхав екскаватор і став розкопувати землю. Методично так, нікуди не кваплячись, під пильним поглядом з десятка пар очей. Яма щоразу глибшала і глибшала, поки звідти не почувся вже знайомий запах сірки й ще чогось гидотного, і я мусив прикрити ніс і рот рукавами. Нарешті метал заскреготав об щось тверде, і делегати заметушилися. Невдовзі підтягнулися кран і кілька вантажівок, а двоє сміливців спустилися вглиб виритого простору й зачепили стропи до чогось доволі великого. Водій крану запустив піднімальний механізм, троси напружились. За першим разом невдало, та вдруге грубі металічні нитки тросів напнулися ще сильніше, ґрунт під ногами заворушився. Усі присутні, та і я також, відійшли на безпечну відстань. Ще одна спроба — і вона увінчалась успіхом. З ями вгору поповз великий чорний предмет, що страшенно смердів і скидався на каменюку. Діано, це був уламок справжнього астероїда, оце я знав напевно, дав би за це руку на відріз! Діано, Діано, мені бракує тебе… Та найдивовижнішю виявилася зовсім не знахідка космічного пришельця посеред нашого міста. Ні. я помітив, що поки то все відбувалось, перехожі йшли собі кожен у власному напрямку, кожен у своїх задумах і проблемах, здається, я один тільки бачив тих людей і ту техніку, і ту яму посеред нашого двору, я один відчував нудотний запах космічних екскрементів. Я один з усього натовпу. І я підійшов до одного із чудернацьких (я думаю, що це були науковці чи ще якісь спеціально втаємничені люди) делегатів у біло-блакитному одязі й звернувся до нього з проханням пояснити, що тут, в біса, відбувається. І він мене помітив, дідько, він мене помітив й одразу ж покликав ще двох, котрі взяли мене попід руки й завантажили в невеликий мікроавтобус, що стояв самотою неподалік. Вони всю дорогу не залишали мене ні на коротку мить, а невдовзі ми прибули в їхній офіс. Найперше мене сфотографували в анфас і в профіль, наче злочинця, а потім завели в кабінет до якогось чоловіка, якийсь сидів за довгим столом при краватці і в строгому костюмі. Він запропонував мені сісти, налив у склянку мінеральної води і дбайливо подав, а я випив (може, не треба було її пити). Він заговорив до мене й узявся розпитувати, що я там робив, а я чесно відповідав, що спізнююсь на роботу. 
— Ваша робота нікуди не дінеться, а те, що ви там опинилися, може нашкодити людству, бо це справа державної таємниці, і вас не повинно було там бути. Ми не можемо відпустити вас, — говорив він мені, зовсім, як директор учневі, якого зловили на шкоді, — хай як би ми хотіли, просто так відпустити не можемо. Ви підпишете документи, які дадуть змогу вас контролювати, і щодо цього у нас немає жодних сумнівів…
— У кого, у нас? — узявся протестувати я. — Знову якісь документи… Я вже одного разу поставив підпис, де не треба, а тепер моя Діана на цвинтарі. 
Але кабінетний чоловік мене, схоже, навіть не почув. Він крок за кроком витягував із мене все, що я знав, а я чомусь став найбільше бідкатися щодо дитячого садочка, якого нагло проковтнула земля і ніхто того не помітив.
— Туди ходив наш Віктор, і з часом міг ходити молодший син, який.. — я осікся, а в його очах загорілася цікавість. 
— Розкажіть, як все почалося, — наполіг він, і я розповів йому, з якогсь дива червоніючи від сорому та спогадів, про наш шалений секс після контакту із незрозумілим сяєвом. А він лише виструнчився і нашорошив вуха ще пильніше. А коли мене охопив такий жаль, що я заплакав за тобою і нашим загиблим малям, то на його обличчі розповзлася така задоволена усмішка, що, попри бурю туги і скорботи всередині, мені захотілося скочити і затопити йому в пику. І я б так і вчинив, але тут до кабінету впливла вона, та дівчина з лікарні, з текою під пахвою, поблажливо усміхаючись. Вона підійшла, співчутливо поплескала по плечі й усілася на кутик стола просто перед моїм носом, а я вже й не знав, що думати. Мене став охоплювати жах. І я закляк. Не міг навіть слова вимовити чи поворушитися. Водночас мені хотілося скочити на ноги і втекти звідси якнайдалі або ж вхопити її за барки й затрусити нею, як плодовим деревом, хотілося кричати, що то все через її папірчики, з котрими вона пристала до мене біля операційної, хотілося звинуватити її у твоїй смерті, Діано. Хоча б когось у цьому звинуватити. Подумки я репетував і проклинав її й усіх тих людей, які викопали той шматок метеорита біля мого дому. Та крізь мої щільно зчіплені зуби пррвалось тільки незрозуміле мугикання й скигління. Дівчина раптом доторкнулася до моєї руки, й усі мої емоції розвіялися, як туман. Я втомлено підвівся з крісла і, навіть не дивлячись в бік дівчини та чоловіка в краватці, посунув до дверей, ледве переставляючи ноги. Мені хотілося лише одного — дістатися додому, лягти в ліжко і про все забути. Або й навіть померти.
— Вам треба дбати про сина, — мовила дівчина мені в спину так, ніби відчула мій кепський настрій, якимось чином проникла в мої думки і налякалася, що я собі щось таки прироблю з горя. 
Я повернувся і втупився уважним і важким поглядом їй в лице. Що їй до мене і Віктора? 
Коротку мить напруженої мовчанки перервав її навдивовижу спокійний голос:
— Так, ви підете і житимете заради хлопчика. Це наказ, якщо вже так хочете. Але спочатку я маю вам дещо показати, раз усе-таки зуміли нас розгледіти. А ви натомість розповісте нам про власні відчуття більше подробиць, щоб допомогти нам. Ви маєте прийняти все, що побачите, без будь-яких пояснень, вони вам ні до чого, та й навряд чи ви повірите. І просто майте постійно перед собою те, що своєю історією ви порятуєте багато інших людей. Раз так вже сталося, що в нашу систему захисту десь закралася помилка, то з цим треба щось робити, виправляти, для того якраз і потрібні ваші свідчення і деякі результати тестування. Та це згодом, а зараз запрошую вас на екскурсію.
Такого велетенського приміщення я ще зроду не бачив. Так, я бував у великих супермаркетах, де попри ряди високих стелажів з усякою всячиною можна бродити годинами, але то були будівлі-карлики супроти цього. Ми йшли попри столи, за якими перед комп’ютерами сиділи й працювали люди, потім минули тоненьку стіну й опинилися в лабораторії. Нам одразу ж видали халати, маски, бахіли й рукавиці. Реторти, колби, пробірки, пальники, мірні стакани, дистилятори з гумовими трубками, ректифікаційні та випарні установки, реагенти в пляшечках, титрувальні піпетки для ацидиметрії та алкаліметрії, фенолфталеїнові й метилові помаранчеві індикатори, тиглі, чашки Петрі, тигельні шафи, центрифуги, хроматографи. І білі лаборанти, у яких колір шкіри мало чим відрізнявся від спеціального робочого вбрання, а на очах — захисні окуляри, на руках — чорні рукавиці. Вони сновигали від столу до столу, від шафи до шафи, доливали, змішували, запалювали, збирали, нагрівали, записували результати в журнали, обчислювали, вираховували, досліджували, совалися цим простором, як сновиди чи роботи із мізками, запрограмованими на автоматичні рухи. Після лабораторії мене провели ще в одне приміщення, де було багато залізних патологоанатомічних столів, на яких лежали рештки тіл, розчленовані колись живі організми різних видів, мені абсолютно невідомих, розпанахані людські трупи, у нутрощах їхніх по лікоть рилися якісь люди, запаковані в скафандри, крізь скельця яких прозирали порожні погляди. Мені стало направду моторошно, коли я спочатку побачив тільця малюків із вивернутими назовні грудинами, а коло них на сірій металевій холодній поверхні, густо забризканій кров’ю, розляглися в педантичному порядку серця, нирки, шлунки, легені, сечові міхури, дрібні статеві органи з явними ознаками патології розвитку, а горло мені вже давно перекрив сніданок, не даючи вдихнути достатню кількість повітря з легким душком тліні. Здавалося, що цим покладам мертвечини не буде кінця і краю, стільки їх тут було. А після малих ішли великі. І раптом мої очі вихопили з усього розмаїття відпрацьованого біологічного матеріалу знайомий предмет — кінчик бордової хустки, який невимушено звисав зі стегон того, що ще недавно було жінкою. Мені закортіло подивитися на її обличчя, і краще б я цього не робив: на мене зиркали своїм скляним блиском пара нажаханих очей тої брудної циганки, котра ще, здавалось, зовсім недавно пропонувала свої оракульські послуги.
— Її ж… — я запнувся на половині речення.
— Ні, то були наші працівники, — спокійно відказала дівчина. — Ми стежили за вами, деколи мусили тривожити ваш приватний простір. Вибачте, що трохи вас поклопотали, але ж ви розумієте, що бачили занадто багато, навіть наші примари. А вона й так була під списанням, рано чи пізно… Те, що ця особа потрапила до вашої оселі, — повна випадковість, та ми мусили щось робити.
У голову несподівано впала думка, що серед тих розкурочених крихіток може бути й наш із Діаною молодший син, і від того прозріння мене аж розвернуло на пів корпуса.
— Його вже там нема. Це був добрий матеріал для дослідів. Та, зрештою, усі тіла переводяться в стан реактивів і сировини. Звичайнісінька хімія.
Дуже спокійно й рівноважно сказано, наче буденність процитовано… Мене пересіпнуло. Та це вже не відмотаєш, як плівку. Тому я намагався зберігати спокій.
Ми йшли далі й далі, не знаю, скільки минуло часу, поки дісталися до основної (!) зали, де посеред неї на металевих підпорах велично покоївся видобутий нещодавно із надр Калуша уламок астероїда, і кругом цієї смердючої чорної каменюки метушилися люди (?) у спецівках і протигазах. Нам із дівчиню теж дали протигази, і я з вдячністю надягнув його на голову. Практично одразу до нас підійшов один із дослідників космічного об’єкта й повів кудись вглиб зали. Там на столах стояли мікроскопи. Індивід у спецівці поклав скельце на предметний столик, навів збільшувач і запросив мене подивитися.
На прозорому тлі, яке від сильного збільшення видавалося сірувато-білим, рухалося ціле військо дивних мікроскопічних істот, схожих будовою на сперматозоїди, чорні сперматозоїди з трьома хвостами.
— Що це? — поцікавився я.
— Це те, із чого постали всі ви. Панспермія — це реальний факт і ваші вчені це вже майже довели, а ми їм активно допомагаємо.
— Хто — ми? — я вже нічого не розумів. — Що це все означає? — ставало дедалі страшніше.
— Це означає, що Дарвін і всі ваші біолого-археологи помиляються. Ця планета була заселена випадково, коли перший астероїд врізався в біосферу. Тут взагалі не повинно було зародитися життя, бо Земля до цього не пристосована. Ми так гадали, що не придатна, та щось пішло не за планом. І весь наш науковий світ був дуже сильно здивований, коли одного разу випадково поглянули сюди, а тут уже первісні люди мугикають примітивною мовою і намагаються видобути вогонь, щоб спекти на ньому упійману руками рибу. Пізнувато придивилися, уже неможливо було щось змінити, а тому залишалося тільки спостерігати.
— Спостерігати?.. — мені в голову аж ніяк не вкладалася думка, що уфологи таки мають рацію, коли твердять про неустанний контроль інших істот над нами. Захотілося прокинутись і побачити тебе, Діано, живою. А дівчина тим часом вела далі:
— Дивні ви істоти. І нібито розуму й розвитку вам не бракує, природа якимось чудесним винятком наділила людину здатністю мислити і творити, а вона все використовує переважно на власну загибель. Цей природний дар обернувся для вас і найбільшою катастрофою. Ну невже заздрість і ненависть приносить вам стільки радості? Ви бачили трупи на металічних столах? Це ще не все, у наступному залі розташовується велетенський медичний дослідний центр, де ми вже протягом кількох тисячоліть за допомогою наших найновіших методів вивчаємо ваші куці мізки й тіла в надії знайти той клаптик живої тканини, котрий відповідає за негативні емоції, щоб відімкнути його, щоб ви бодай дітей своїх не зневажали. Та все безрезультатно. Наші провідні спеціалісти і вчені наштовхнулися на глуху стіну, — її очі випромінювали повну безнадію і розпач, які світилися навіть крізь скельця протигазу.