read-books.club » Дитячі книги » По щучому велінню, російська казка 📚 - Українською

Читати книгу - "По щучому велінню, російська казка"

29
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "По щучому велінню" автора російська казка. Жанр книги: Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «По щучому велінню, російська казка» була написана автором - російська казка, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Дитячі книги".
Поділитися книгою "По щучому велінню, російська казка" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати

Жив собі дід. У нього було троє синів: двоє розумних, третій – дурник Омелько.

Ті брати працюють, а Омелько цілісінький день лежить на печі, знати нічого не хоче.

Якось брати поїхали на базар, а жінки, невістки, давай посилати його:

– Сходи, Омельку, по воду.

Він їм з печі:

– Ліньки…

– Сходи, Омельку, а то брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

– Ну, гаразд.

Зліз Омелько з печі, взувся, одягнувся, узяв відра й сокиру і пішов на річку.

Прорубав лід, зачерпнув відра і поставив їх, а сам дивиться в ополонку. І побачив Омелько в ополонці щуку. Приловчився і вхопив щуку в руку:

– От юшка буде солодка!

Раптом щука каже йому людським голосом:

– Омельку, відпусти мене в воду, я тобі стану в пригоді.

А Омелько сміється:

– На що ти мені згодишся?… Ні, понесу тебе додому, скажу невісткам юшки наварити. Буде юшка солодка.

Щука благає знову:

– Омельку, Омельку, відпусти мене в воду, я тобі зроблю все, що забажаєш.

– Гаразд, тільки покажи спочатку, що не надуриш мене, тоді відпущу.

Щука його питає:

– Омельку, Омельку, скажи – що ти зараз хочеш?

– Хочу, щоб відра самі пішли додому й вода не розхлюпалася…

Щука йому каже:

– Запам’ятай мої слова. Коли тобі чогось захочеться, скажи тільки: «По щучому велінню, по моєму хотінню».

Омелько й каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ідіть, відра, самі додому…

Тільки-но сказав – відра самі й пішли під гору. Омелько пустив щуку в ополонку, а сам пішов за відрами.

Ідуть відра селом, люд дивується, а Омелько йде позаду, підсміюється… Зайшли відра до хати й самі стали на ослін, а Омелько поліз на піч.

Минуло багато чи мало часу – невістки кажуть йому:

– Омельку, чого ти лежиш? Пішов би дров нарубав…

– Ліньки…

– Не нарубаєш дров, брати з базару повернуться, гостинців тобі не привезуть.

Омелькові ліньки злазити з печі. Згадав він про щуку й тихенько каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – іди, сокиро, нарубай дров, а дрова – самі до хати йдіть і в піч складайтесь…

Сокира вискочила з-під лави – і на двір, і почала дрова рубати, а дрова самі до хати йдуть і в піч лізуть…

Багато чи мало часу минуло, невістки знов кажуть:

– Омельку, дров у нас більше немає. Поїдь до лісу, нарубай.

А він їм з печі:

– А ви нащо?

– Як – ми нащо?… Хіба наше діло до лісу по дрова їздити?

– Мені ліньки…

– Ну, не буде тобі подарунків.

Нічого не вдієш. Зліз Омелько з печі, взувся, вдягнувся. Узяв мотузку й сокиру, вийшов на двір і сів у сани:

– Жінки, відчиняйте ворота!

Невістки йому кажуть:

– Що ж ти, дурню, сів у сани, а коня не запряг?

– Не треба мені коня.

Невістки відчинили ворота, а Омелько каже тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – їдьте, сани, до лісу…

Сани самі й поїхали в ворота, та так швидко – верхи не доженеш.

А до лісу довелося їхати через місто, і тут багато він люду пом’яв, подавив. Люди кричать: «Тримай його! Лови його!». А він усе сани підганяє. Приїхав до лісу:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – сокиро, нарубай дровець сухеньких, а ви, дровця, самі падайте в сани, самі в’яжіться…

Сокира почала рубати, колоти сухі дрова, а дровця самі в сани падають і мотузкою в’яжуться. Потім Омелько наказав сокирі вирубати собі ломаку – таку, щоб насилу підняти міг. Сів на сани:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – їдьте, сани, самі додому…

Сани помчали додому. Знову проїжджає Омелько по тому місту, де недавно пом’яв, подавив багато люду, а там уже на нього чекають. Схопили Омелька й тягнуть із саней, лають та б’ють.

Бачить він, що кепські справи, і тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ану, ломако, намни їм боки…

Ломака вискочила – і пішла духопелити. Люди кинулися навтьоки, а Омелько приїхав додому і заліз на піч.

Багато чи мало часу минуло – почув цар про Омелькові вибрики й посилає по нього офіцера – його знайти і привезти до палацу.

Приїжджає офіцер у те село, заходить до хати, де Омелько живе, і питає:

– Ти – дурник Омелько?

А він з печі:

– А тобі навіщо?

– Одягайся хутчіше, я повезу тебе до царя.

– А мені ліньки…

Розсердився офіцер і вдарив його по щоці. А Омелько каже тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ломако, намни йому боки…

Ломака вискочила – і давай частувати офіцера, насилу втік.

Цар здивувався, що його офіцер не зміг упоратися з Омельком, і посилає свого найбільшого вельможу:

– Привези до мого палацу дурника Омелька, а то голову тобі зніму.

Накупив найбільший вельможа родзинок, чорносливу, пряників, приїхав у те село, зайшов до хати й почав питати невісток, що полюбляє Омелько.

– Наш Омелько полюбляє, коли його ласкаво попросять та червоний каптан пообіцяють, – тоді він усе зробить, хоч що попросиш.

Найбільший вельможа дав Омельку родзинок, чорносливу, пряників і каже:

– Омельку, Омельку, що ти лежиш на печі? Їдьмо до царя.

– Мені й тут тепло…

– Омельку, Омельку, в царя будуть добре годувати-поїти, – будь ласка, їдьмо.

– А мені ліньки…

– Омельку, Омельку, цар тобі червоний каптан подарує, шапку й чоботи.

Омелько подумав-подумав:

– Ну, гаразд, іди ти вперед, а я за тобою поїду слідом.

Поїхав вельможа, а Омелько полежав ще й каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – ану, піч, їдь до царя…

Ту т у хаті кутки затріщали, дах заколихався, стіна вилетіла, і піч сама пішла вулицею, дорогою, просто до царя.

Цар дивиться у вікно, дивується:

– Що це за чудо?

Найбільший вельможа йому відповідає:

– А це Омелько на печі до вас їде.

Вийшов цар на ґанок:

– А що це, Омельку, на тебе багато скарг! Ти багато люду подавив.

– А чого вони під сани лізли?

Ти м часом у вікно на нього дивилася царська дочка – Мар’я-царівна. Омелько побачив її у вікні й каже тихенько:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – нехай царська донька мене полюбить…

І сказав ще:

– Їдь, піч, додому…

Піч повернулась і покотила додому, зайшла до хати і стала на своє місце. Омелько лежить-вилежується.

А в царя в палаці крик та сльози. Мар’я-царівна за Омельком сумує, не може жити без нього, просить батька, щоб віддав її за Омелька заміж. Ту т цар заголосив, затужив і каже знову найбільшому вельможі:

– Іди, приведи до мене Омелька живого чи мертвого, а то голову зніму.

Накупував найбільший вельможа вин солодких та різних закусок, поїхав у те село, зайшов до хати й почав Омелька частувати.

Омелько напився, наївся, захмелів і ліг спати. А вельможа поклав його в сани й повіз до царя.

Цар мерщій наказав прикотити велику діжку із залізними обручами. У неї посадили Омелька і Мар’ю-царівну, засмолили і діжку в море кинули.

Скоро чи ні – прокинувся Омелько, бачить – темно, тісно:

– Де ж це я?

А йому відповідають:

– Сумно й нудно, Омелечку! Нас у діжку засмолили, кинули в синє море.

– А ти хто?

– Я – Мар’я-царівна.

Омелько каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – вітри буйні, викотіть діжку на сухий берег, на жовтий пісок…

Вітри буйні подули. Море збурилося, діжку викинуло на сухий берег, на жовтий пісок. Омелько і Мар’я-царівна вийшли з неї.

– Омелечку, де ж ми будемо жити? Збудуй хоч якусь хатину.

– А мені ліньки…

Ту т вона стала його ще більше просити, він і каже:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – збудуйся, кам’яний палац із золотим дахом…

Щойно він сказав – з’явився кам’яний палац із золотим дахом. Навколо зелений сад: квіти цвітуть і птахи співають. Мар’я-царівна з Омельком зайшли до палацу, сіли біля віконця.

– Омелечку, а чи не можна тобі красенем стати?

Омелько недовго думав:

– По щучому велінню, по моєму хотінню – стати мені добрим молодцем, писаним красенем…

І став Омелько таким, що ні в казці сказати, ні пером описати.

А саме тоді їхав цар на полювання й бачить – стоїть палац, де раніше нічого не було.

– Що це за нахаба без мого дозволу на моїй землі палац поставив?

І послав дізнатись-розпитати, хто такі. Посли побігли, стали під вікном, питають.

Омелько їм відповідає:

– Запросіть царя до мене в гості, я сам йому скажу.

Цар приїхав до нього в гості. Омелько його зустрічає, веде до палацу, садить за стіл. Починають вони бенкетувати. Цар їсть, п’є й не надивується:

– Хто ж ти такий, добрий молодче?

– А пам’ятаєте дурника Омелька – як приїжджав до вас на печі, а ви веліли його зі своєю дочкою в діжку засмолити, в море кинути? Я – той самий Омелько. Захочу – все твоє царство спалю і зруйную.

Цар дуже злякався, почав пробачення просити:

– Одружися з моєю дочкою, Омелечку, бери моє царство, тільки не вбивай мене!

Ту т влаштували бенкет пишний. Омелько одружився з Мар’єю-царівною і став правити царством.

От і казці кінець, а хто слухав – молодець.

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По щучому велінню, російська казка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По щучому велінню, російська казка"