Читати книгу - "Золота яблунька, білоруська казка"

Жили собі дід та баба. І були в них дві дочки – дідова дочка і бабина дочка. Дідову дочку звали Галя, а бабину – Юля.

Баба свою рідну дочку пестила, доглядала, а дідову в чорному тілі тримала й усе чекала причіпки, щоб зі світу її звести.

Пішов якось дід на базар, купив бичка-третячка.

Прийшли додому та й каже дочкам:

– Пастимете його по черзі – одна день і друга день.

Погнала першого дня на пашу дідова дочка. Зла мачуха

дала їй веретено й мішок куделі.

– Дивися,– каже,– щоб за день усю куделю спряла, кросни виткала, полотно вибілила й увечері додому принесла. А коли не зробиш – не жити тобі.

Вивела Галя бичка з хліва, погладила по шиї й погнала на пасовисько. Жене, а сама гіркими сльозами заливається.

Бичок питає:

– Дівчино-дівице, руса косице, чого плачеш?

– Як же мені не плакати, бичечку? Наказала мені мачуха оцей мішок куделі спрясти, кросни виткати, полотно вибілити й увечері додому принести... Чи ж зроблю я за день отаку роботу?

– Не плач,– каже бичок,– жени мене на шовкову травицю, на свіжу росицю, там щось ми придумаємо.

Пригнала Галя бичка на шовкову травицю, на свіжу росицю. Наївся бичок, напасся, а потім і каже:

– Тепер поклади мені в праве вухо куделю й веретено. А сама хукни в ліве вухо й дивися, що буде.

Поклала Галя бичкові у праве вухо куделю й веретено, хукнула в ліве вухо й дивиться. Аж там куделя прядеться, кросни тчуться, полотно білиться й у сувій скочується...

Як усе було зроблене, дістала Галя готовий сувій полотна й весела погнала бичка додому.

Зла мачуха зустріла її на подвір’ї:

– Ну що, спряла куделю?

– Спряла,– каже Галя й подає їй готовий сувій полотна.

Мачуха аж за голову схопилася: таку роботу зробила її пасербиця!.. Прийшла черга гнати бичка бабиній дочці Юлі.

Узяла Юля дубець, жене та все стьобає бичка дубцем. Той побіжить сюди, побіжить туди. А Юля женеться за ним та кляне на чім світ стоїть. Бігала отак і веретено загубила. Пригнала бичка сяк-так на голий вигін. Поклала куделю, а сама спать лягла.

Прокинулася надвечір Юля, дивиться куделя в багно втоптана... Схопила дубець та заходилася бичка бити.

Дома мати питає:

– Ну, доню, зробила роботу!

– Та ні,– каже дочка.– Бичок винен. Через нього я веретено загубила, а потім ще він куделю мою в багно затоптав...

Розлютилася мачуха на бичка. Пішла до діда й каже:

– Заріж, діду, бичка!

– Чи не здуріла ти, бабо? – здивувався дід.– Нащо нам його різати?

Тут баба як затупотить ногами, як кинеться на діда з кулаками.

– Коли не заріжеш, то я тебе геть прожену з твоєю дочкою!

Почула це Галя, побігла у хлів до бичка й слізьми залилася.

– Дівчино-дівице, руса косице, чого ти плачеш? – пита бичок.

Розказала йому Галя, що надумала зла мачуха.

– Не плач, дівчинко,– каже бичок.– Краще послухай, що я тобі пораю. Як заріжуть мене, візьми мою печінку й там золоте зернятко знайдеш. Посади те зернятко коло хати...

Галя так і зробила, як сказав бичок. Виросла із зернятка яблунька із золотими яблуками. Хто йде чи їде повз хату – усі не надивуються з тієї яблуньки.

їхав одного разу з війни молодий пригожий гусар. Побачив яблуньку й зупинився. Простяг руку до неї, щоб зірвати золоте яблуко. А яблунька – дзінь, дзінь, дзінь! і піднялась угору.

Побачила це у вікно Галя й каже мачусі:

Піду я зірву цьому пригожому гусарові яблучко...

А мачуха як затупотить на неї, як закричить. Схопила Галю та й посадила під корито, а в садок послала Юлю... Підійшла Юля до яблуньки, а та – дзінь, дзінь, дзінь! – і піднялась угору.

А тут якраз на подвір’ї півник ходив. Скочив на пліт і кукурікає:

– Ку-ку-рі-ку! Дідова дочка під коритом схована, а бабина хоче яблуко зірвати та за пана заміж вийти...

Почув це гусар, зліз із коня й пішов до хати. Знайшов там під коритом дідову дочку. Як глянув на неї, та й очей не

може відвести: так вона йому до серця припала.

– Дівчино-дівице,– вклонився їй гусар,– нарви мені на пам’ять золотих яблук із своєї яблуньки.

Підійшла Галя до яблуньки – і всі яблука впали до її ніг. Зібрала вона їх у поділ, принесла гусарові. Підхопив гусар її, посадив на коня поперед себе та й повіз до свого дому.

А тим часом зла мачуха не могла спати від заздрощів, що гусар не її дочку взяв, а дідову. І все думала, як її зі світу звести. Якось каже вона своїй дочці:

– Сходи, доню, до сестри в гості. Поклич її купатися та й утопи...

Послухала Юля матері, пішла в гості до сестри. Підмовила її купатися. А на річці й каже їй:

– Сядь ти, сестричко, на кладці, я тобі плечі помию.

Сіла Галя на кладці, а Юля пхнула її у воду й побігла.

Чекають Галю додому – немає. Малий син плаче, ніхто

втішити не може. Узяла його нянька на руки, йде понад річкою, гукає:

– Галю, Галюсю, твоя дитина плаче, їсти хоче. Кури сплять, гуси сплять, один він не засне, матінку рідненьку жде...

І чує голос вона з води:

– Ой важко мені вийти до сина, камінь ноги підбиває, вода очі заливає...

Почув малий синок мамин голос та ще дужче заплакав.

– Ой іду, синочку, ой біжу,– озивається мати,– слухати плач твій, синочку, несила.

Вийшла мати з води, нагодувала сина, він і заснув. А сама назад пішла.

А назавтра сам батько взяв золоте яблуко й сина та й пішов до річки. Прийшов на берег і гукає.

– Галю, Галюсю, твоя дитина плаче їсти хоче. Кури сплять, гуси сплять, один син не засне, матінку рідненьку жде...

Почула мати синів голос і озивається:

– Ой іду, синочку, ой біжу, слухати плач твій, синочку, несила.

Вийшла на берег, нагодувала сина, він і заснув. Тоді чоловік дістав з кишені золоте яблуко й дав жінці. Як тільки вона надкусила те яблуко – то й опритомніла.

Зрадів чоловік, привів її додому. Стали вони знову жити добре й щасливо. А злу мачуху з її дочкою більше й на поріг не пускали.