Читати книгу - "Старі ворони, кубинська казка"
- Жанр: Дитячі книги
- Автор: кубинська казка
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жила собі вороняча пара – чоловік і жінка. Вони крали в сільських хатах котушки, шпильки, поворозки та всілякий інший дріб’язок, без угаву каркали «карр, карр!» і не помітили, як і старість прийшла, а з нею й чорні дні.
Сидять якось вони на гілці хагуея, і чоловік каже жінці:
– Як же ми тепер житимемо, старі й немічні? Та ще ця страшна посуха – ніде й пальмового горішка не знайдеш, не те що гусені. Гірка наша доля!
– Не журись,– відказує стара ворона.– Хоч ми з тобою вже старі та немічні, зате досвід маємо чималий, і він нам на старість усе замінить. Поглянь-но на верхні гілки – бачиш, там вороняче гніздо з маленькими пташками? Батьки в них молоді, зелені. Що, як ми з тобою повискубуємо в себе пір’я, викинемо з гнізда воронят, а с; мі сядемо на їхнє місце? Тоді в нас досхочу буде їжі, і ми з тобою не повмираємо з голоду. В цих молодят, сам знаєш, вітер у голові, вони не помітять підміни.
Чоловікові ця думка сподобалася, і вони почали одне в одного пір’я вискубувати. Геть голі лишилися – аж дивитися бридко. Вискочили вони на верхню гілку, повикидали з гнізда маленьких вороняток і самі всілися на їхнє місце. Сидять, чекають, що буде далі. Незабаром прилетіли молоді батьки, проте нічого не помітили. А наші хитруни роззявили дзьоби, наїлися досхочу гусені та іншої поживи – сито й без клопоту! Коли знову залишилися самі, стара ворона й каже:
– Ну що я тобі казала? Яструб хитрий не від природи, а тому, що довго живе на світі. Заживемо ми з тобою, горя не знаючи...
А чоловік на радощах тільки «карр» та «карр!»
Та якось стара ворона помітила, що в неї і в чоловіка почало пробиватися пір’ячко.
– Пробі! – каркнула вона. – Треба його мерщій вискубти! Ми до кінця своїх днів повинні залишитися пташатами.
І старі знов заходилися вискубувати одне в одного пір’я. Потім, задоволені, повсідалися на гілці, яку тихенько гойдав вітерець, а довкола щебетали та виспівували пташки.
– Яка краса! Живи й радій! – примовляє ворона.
– Карр, карр! – уторує їй чоловік.
Так минув тиждень, потім другий. Молоді батьки занепокоїлися, що їхні малята не вбиваються в пір’ячко.
– Обростайте, діточки, пір’ячком, обростайте! Бачте, яка стоїть посуха – поживи ніде й зі свічкою не знайдеш. Пора вже вам у колодочки вбиватися. Не лінуйтесь, діточки!
А стара ворона їм відказує:
– Не журіться, любі наші мамо й татку, поживи для нас іще вистачить. Летіть до пальмового гаю Амаро, що за садибою Флорентіно – весь час прямо, вздовж межі, аж до самої річки. Там ви й побачите пальмовий гай Амаро. У ньому ніколи не буває посухи й усякої поживи завжди доволі.
Вирушили молоді ворони в далеку дорогу. Відшукали вони і пальмовий гай Амаро, і поживу – все, як їм сказали дітки. Це й справді була чудова місцина – пальмових горішків тьма-тьменна, вся земля ними встелена, і ніхто їх не їсть. Справжнісінький тобі рай!
І здивувалися молоді ворони:
– Ти ба, які мудрі наші дітки! Ще зовсім маленькі, а вже знають, де шукати поживу. Диво та й годі!
І старі ворони й далі ніякої біди не знали, погладшали, жирком обросли. Щодня одержували від молодят ситий харч і верещали від задоволення. А обмануті батьки весь час їм казали:
– Не лінуйтеся, діточки, обростайте пір’ячком! Ви вже не маленькі! Погляньте: воронята з сусіднього хукаро давно літають і самі собі поживу добувають. Тож час і вам, діточки, дбати самим про себе!
Але «діточки» й гадки не мали слухатися їхньої поради – навпаки, для них не було приємнішої розваги, як вискубувати на собі пір’ячко.
Та настав день, коли хагуей, у кроні якого було їхнє гніздечко, почав усихати через сильну спеку. Його довгі батоги зробилися тонкими, легкими – ледь повіє вітерець, і здається, вони от-от обламаються. А гвінейська трава, яка росла довкола дерева, вигоріла, побуріла.
Дивляться старі ворони згори на цю сумну картину й радіють:
– Ну й пощастило ж нам на старість! Щоправда, ми зовсім розучилися літати, зате живемо, як пани!
Але настав і для них час розплати за їхній підлий злочин. По випаленому степу проїздив верхи веселий парубок у хвацько заломленому капелюсі й кинув на землю незагашений недопалок. Спалахнула суха трава, запалало все навколо. Звився вгору стовп густого диму, застрибали-затанцювали іскри. Незабаром вогонь перекинувся й на великі дерева – загорілися дикі сливи, сосни, берести. Старі ворони ще здалеку помітили пожежу.
– Глянь, горить! – захвилювалася жінка. – Ой, лишенько! Що ж нам робити?
З переляку вони спробували злетіти вгору, але на крилах у них зовсім не було пір’я, й вони знову попадали в гніздо. Тоді чоловік вирішив злізти додолу по сухих ліанах.
– Куди ти, не треба! – закричала жінка. – Впадеш!
Вони почали сперечатися та сваритися, а тим часом полум’я підступало все ближче й ближче й нарешті охопило хагуей. Затріщали гілки, усе дерево повив дим, язики полум’я в одну мить доповзли аж до самісінького вершечка. І в цьому пеклі ще довго лунав голос старої ворони. Вона до останньої хвилини бідкалася та каркала:
– Пррропали ми! Прррорррахувалися! Пррробі!
* Хагуей – різновид кубинської ліани.
* Хукаро – дерево.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Старі ворони, кубинська казка», після закриття браузера.