Читати книгу - "Горобчик, Олег Буценя"

Маринка вбігла в кімнату весела, задихана і прямо з порога закричала:

– Дивіться! Горобчик!

Люда, що сиділа за столом і малювала, відштовхнула стілець і мерщій побігла до сестри.

– Де?

– Ось, – показала Маринка сіреньку пташку, розтуляючи долоні.

– Напевне, з дерева впала й забилась, – сказала мама.

– А вона видужає?

– Не знаю, треба допомогти їй.

– Видужає! Видужає! – закричали дівчатка. – Ми будемо добре доглядати її.

Того ж дня мама дістала в сусідів стару клітку і посадила в неї горобчика. Маринка і Люда поставили йому блюдечко з водою, накришили хліба, насипали круп.

Перший день горобчик сидів у куточку зажурений. Він підібгав під себе лапки і нічого не їв. Але наступного дня вже почав потроху їсти. А ще через кілька днів весело стрибав по жердинках.

Надворі була весна. Дерева стояли зелені, тепло світило сонце.

Якось підійшла Люда до клітки, що висіла на вікні, дивиться: знову зажурився горобчик, забився в куток. Пролетить повз клітку пташка – він весь стрепенеться, зиркне очком і знову замре. Напевне, схотілось і йому політати в синьому небі. Жаль стало Люді горобчика. Відчинила вона дверцята клітки і… випустила його на волю.

Саме тут прибігла до кімнати Маринка. Побачила порожню клітку, питає:

– А де горобчик?

– Випустила, – відповіла Люда.

– Ех ти, – накинулась на неї Маринка, – а ще хвалилась, що пташок любиш. Не хочеш ти їх доглядати – от і випустила!

– А от і ні! – засперечалась з нею Люда. – Я більше за тебе їх люблю.

Так чи не так?