Читати книгу - "Наука віслючка, Олена Ішеєва"

Жив-був на світі віслючок Копитце. Дуже добрий, але трішки впертий. Із віконця своєї домівки бачив вранішнє сонечко. Як замріяно дивися він на його жовтогаряче сяйво. Дивився та уявляв, що він сам сонце, світило, таке гордовите, таке величаве, що має змогу і лагідно зігріти або ж нещадно спопелити. Стояв, мріяв, а потім йому одягали упряж і він цілий день возив воду. Якось одного ранку ніхто до нього не прийшов, Копитце відчув себе непотрібним, вийшов за поріг домівки без упряжі, пооглядався навкруги та й пішов мандрувати світом. Ішов, підскакував, весело махав пензликом-хвостиком, гордовито випинав груди і вдихав повітря на повні ніздрі, здається навіть підспівував.

- Я копитцем на доріжці розрівняю куряву,

Як побачу ситну травку, то зі смаком пожую!

Привітаюся із вітром, хмаркам гривою трухну

Поспішу до мрії – світла, як люблю його скажу!

Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! Як люблю його скажу!

Так пройшов день, а надвечір він зустрів на своєму шляху зграю горобців, що купалися в пісочку. Вони навперебій цвірінькали і здійняли такий галас, що віслючок аж примружився :

- Чого ви так розшумілись. Яка користь від вашого дзвінкого цвірінь-цвірінь-цвірінь! Ось від сонечка користь є, а від вас яка?

Горобці у відповідь:

- А ми сьогодні врятували цілий яблуневий сад від ненажерливої гусені і тепер святкуємо перемогу цвірінькаючи, бо раді допомагати людям!

Та й гайнули далі.

В дорозі мандрівника застала ніч. Знайшовши зручний закуток у найближчому гаю Копитце заснув, а зранку на безкрайньому, голубому небі сонце виглядало ще прекраснішим, ніж з віконця. Від споглядання-любування віслючка відволікло дзижчання. Нашорошивши вух він пішов на звук. « Ой, яка ж гарненька смугаста летючка, вона має маленьке відерце, може воду носить, а чого дзижчить, яка від цього користь? Ось від сонечка користь є, а від неї яка? Піду запитаю.»

- Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! Вітаю летючку смугасту! Чого дзижчиш, мріяти мені заважаєш?

А смугаста й каже:

- Дзижчу, дзижчу медком тебе пригощу! Я медоносна бджола. Літаю з квітки на квітку. У відерці не воду, а мед ношу, а дзижчу бо рада допомагати людям!

Полетіла комаха.

Весело так ідеться. Горобці цвірінькають, бджоли дзижчать, яблуневий сад цвіте, сонечко світить і віслючок тупотить за мрією. Так замріявся, що ледь не затоптав якусь билину.

- Зупинись, Копитце, не тупоти. Я тут росту!

- Ти ж билина, така маленька, така тоненька, яка з тебе користь? Ось від сонечка користь є, а від тебе яка?

А билина промовила:

- Це зараз я маленька і тоненька, а коли виросту стану колосом пшеничним, наллюся зерном золотавим, подивись, нас таких ціле поле, як ми виростем то і буде користь людям!

«Тру-ту-тууу, - зажурився віслючок, - мені так соромно, я був таким упертим. Не хочу бути більше сонечком, хочу знову возити воду. Якщо кожна пташина у світі, кожна комаха у світі, кожна билина у світі потрібні, потрібен і я! Допомагати людям – велика радість, а я возив воду і тим допомагав та не розумів, а все мріяв, мріяв. Мріяти – добре, а робити корисні справи – краще! Тру-ту-ту! Тру-ту-ту! Засмутив сім»ю свою!»

Аж тут на допомогу йому прийшло сонечко. Воно було на небі та все бачило, повернуло час назад і ніхто не дізнався про втечу Копитця. Так віслючок і сонечко стали друзями. Він кожен ранок дивиться на сонечко крізь віконечко, а сонечко дивиться на нього згори і підмругує, бо тепер у них є спільний секрет, а секрети друзів не видаються!

Тру-ту-ту! Тру-та-та! Вийшла казочка така!

Тру-ту-ту! Тру-та-та! То наука віслючка!