Читати книгу - "Водяничок – частина перша, Олександр Олесь"

Ось і ріка!.. Ще крок, ще мить,І в воду вудку він закине...

Коли ж це дивиться – лежитьВодяничок, мала дитина.

Це хвиля винесла їїЗ води, з зеленої колиски,Поклала ніжно на земліІ залишила тільки бризки.

Лежало довго немовляІ важко дихало з незвички...

Нову колисочку земляЙому зробила із травички.

Розсунулась заслона хмар –Брилянти-зорі засвітились,На зорі ті, на їхній чарМаленькі очі задивились.

І так хотілося йомуНабрать багато їх, багато,А потім кидати в пітьму,Щоб їх ловили мама й тато.

Заплакав хлопчик, хоч без сліз.

Іван на руки взяв дитину,Узяв малого і віднісВ безпечне місце під калину.

Маля, відчувши враз тепло,Немов до матері припало,За шию міцно обнялоІ так поволі задрімало.

– "Ти що їси? Ти що гам-гам?

Кушир чи жаб хапаєш в річці?

Як хочеш – хліба й сала дам,Та страви ці не в вашій звичці.

Я знаю: треба б молочка...

Та де на березі узяти?

Хіба що вдасться на гачкаКорівку водяну піймати".

Водяничок собі дрімав,Його крізь листя сонце гріло,Пташиний хор йому співав,А листя казку шелестіло.

Іван в'язати став вудки,Сховав приладдя все в торбину,Зідхнув... (Сумні були думки)На руки взяв малу дитину.

І знов прокинулось мале,Либонь від голоду скривилось...

Ідуть. Зозуля десь кує.

Мале здивовано дивилось.

ІІ– "Килино! Швидше йди сюди!

Оглухла, що не чуєш?

Та швидше, швидше бо іди!"– "Чого ти репетуєш?

Піймав велике щось?

Знов коропа чи щуку?"– "Ні, краще щось взялось,Піймалось просто в руку".

– "Ану, Іване, покажи!"– "Дивись, яка рибина!

Розкутать поможи!.. "– "Та це ж... та це ж ... дитина!

Де взяв, кажи, її?

Щоб все я зараз знала!"– "Лежала на землі!

Там, де ловлю, лежала".

– "Та це ж потвора, жабеня!

Поглянь на пальці: як у качки...

Та це ж – о, матінько моя! –З води щось вишкрябалось рачки."– "Та це ж малий водяничок!

Хіба відразу не пізнала?"– "Невже піймався на гачок?"– "Кажу ж: на березі лежало!"– "Іди мені і в воду киньЦю погань! Нащо ніс додому?

Ти наче змаливсь... Схаменись!

Тобі й не соромно старому?"– "А я його не віднесу,Не кину в воду: хлопця шкода!

Чи я шукаю в нім краси,Та й чи мені потрібна врода?

Мені сподобалось воно,До серця враз чогось припало –Здається, знав його давно,А, може, серце віщувало?"– "Дурниці! Йди із хати геть,Щоб я його не чула й духу!

У воду кинь чи в очерет –Кажу тобі, і ти послухай!"Багато б ще порад-доганДавала Йванові Килина,Та взяв тоді дитину ЙванІ швидко вийшов із хатини.

ІІІНе знав Іван, куди ітиІ що з дитиною робити:

Або у річку віднести,Або на березі лишити.

О ні, того він не зробив!

Дітей не мав, тому, як сина,Рибалка хлопця полюбив,Дарма, що він і не людина.

Сходив Іван усе село,Не обминув, здається, й хати,Але охочих не булоІ на півдня малого взяти.

"Піду, – подумав, – до вдови,Старенька добра, наче мати .

Вклонюся нижче від травиІ молока вблагаю дати".

Прийшов, почав про се, про те,Що Бог дощу не посилає...

– "А що це, Йване, несете?" –Бабуся з усміхом питає.

Іван показує з плачемІ розповів свою пригоду,Що він, мов пронятий ножем,Несе мале, щоб кинуть в воду...

– "Лишіть мені! Хоч я стара,А ще зумію раду дати.

Бажаю хлопцеві добра,То й стану наче рідна мати.

Мале помалу підростеІ, як не трапиться напасти,Робитиме то се, то те,То біля річки гуси пасти.

Я знаю: витерпить мале,Почнуть над хлопцем насміхатись,Ще "каченям" прозвуть... АлеЦього не слід йому боятись.

Бува, сміються і з калік,А часом виросте з калікиТакий розумний чоловік,Що стихнуть всякі кпини й сміхи."– "Отож, здається і мені,Що з нього вийде щось цікаве...

Не дурно хвилі весняніХлоп'ятко винесли на трави."-"Авжеж, Іване!. Тільки ж цить, –Бабуся каже, – бач, скривилось:

Глянь, як на тебе задивилось!

Та ще й до тебе простяглоСвої маленькі рученята –Воно, здається, прийнялоТебе за маму або тата".

– "Так з Богом! Дякую я вамЗа ваше добре серце й душу!

Як Бог поможе, все віддам –Що б не було, віддати мушу!"Стара до печі відійшла,Іван постояв ще хвилинуІ з серцем, сповненим тепла,Пішов, покинувши дитину.

IVРосте маленьке "Жабеня" –Так хлопці вже його прозвали!

Іван відвідує щодня,Обидва справжні друзі стали.

Вже квітень, радісний прийшов,Земля прибралась килимами...

Іван збирається на влов,Ввесь вечір возиться з вудками.

Ввесь день нав'язує гачки,Приладдя різне оглядає,В мішечку з мохом хробачкиВід сонця, спеки в тінь ховає.

Бере з собою й Жабеня(Само просилося узяти),Воно слухняне, як ягня,Не буде вловам заважати.

І рано вранці, за пітьмиІдуть вони удвох на річку,Збивають роси чобітьми,Толочуть нехотя травичку.

Прийшли, ох, захопило дух!

Один до другого моргають,Беруть вудки свої до рукІ разом мовчки закидають.

Ось десь почувсь пташиний крик –То темна ніч уже тікає ...

Цей крик збудив співців-музик,І ранок очі розкриває.

Він спершу глянув на хмарки –І зайнялись хмарки, палають,Згоріли в полум'ї зірки,В блакиті жайворонки грають.

Свій погляд ранок перевівНа луг, туманом сірим вкритийІ скинув луг рядно й зацвів,Розою всипаний, облитий.

Ячать десь білі лебеді,Качки знялися з криком, з шумом,Рибки виплескують, в воді –Світ будиться із сну-задуми.

Сидять рибалки край ріки,Ніхто і слова не промовить,Ось-ось короткий рух руки,Хтось підсікне і рибку вловить.

І враз хтось буйний очеретНаправо й ліво розгортає,Пускає бульби напередІ сам нарешті випливає.

Зелений, в рясці, в куширі,З волоссям, наче осокою,З очима, наче ліхтарі,По самий пояс з бородою -Поволі вирнув ВодяникІ на рибалок пильно глянув.

Іван уже до всього звик,Та тут і він із ляку зв'янув.

Лише маленьке ЖабеняСпокійно з вудкою сиділо,Неначе бачило щодняВодяника, коли вудило.

– "Так ти живий, правнучку мій!

А я кісток твоїх шукаюНа дні ріки, в траві густій,Сомам і ракам дорікаю.

А ти на березі сидиш –Та ще й з людиною! – і вудиш.

Ану, вставай та в річку – киш,І так, здається, битий будеш.

Чому раніше не прийшов,Як тільки ти навчивсь ходити?

Хіба тебе не звала кровЗ ріднею разом в річці жити?"Дивилось мовчки ЖабеняЧи, може, що сказать, не знало,Украй схвильоване із пняВставало враз і знов сідало.

З нещастя визволив Іван,Він вже отямився доволіІ, гордо випроставши стан,Спитав поважно і поволі:

– "А хто ви будете такий?

І чом до хлопця ви пристали?

Дивіться, пане, щоб бокиУ вас, бува, не затріщали!"– "Я ж матері його казав: –Промимрив Водяник похмуро, –Привісь колиску до купав,Щоб не зірвали хвилі в бурю."Віддай! Дитина не твоя!

Вона в селі у вас загине..."– "Я не віддам! Сказав же я,Та і хлоп'я мене не кине!

До кого хочеш ти іти?" –Спитав Іван у Жабеняти.

Не завагалось простягтиВоно до Йвана рученята.

Розлютувався Водяник,Аж налилися кров'ю очі...

Щось буркнув він і нагло зник,Вода по ньому лиш булькоче.

VПовіяв вітер. Хвилі вразОб берег річки битись стали.

Неждано буря піднялась,І чорні хмари позвисали.

– "Додому йдем!" – сказав ІванІ наспіх став вудки в'язати. –– "Це певно мститься дідуган,Що не хотів тебе віддати.

Усе, здається, узяли?

То поспішаймо – буде злива!"– "Неначе все,– сказав малий.

За руку Йвана взяв квапливо.

Аж зирк – ворушиться трава,І мов її тумани вкрили.

Коли як залящить: ква-ква,І жаби стежку заступили.

Іван на руки хлопця взяв,Та жаби так скакати стали,Що понад голову з-між трав,Немов м'ячі, перелітали.

– "На човен! їдем на той бік!"Та стільки жаб в човні сиділо(А човен ще до того й тік),Що за хвилину вже втопило.

Іван подумав: "Вбрід іти?

Та Водяник пійма за ноги!

В очеретах сидять чорти,А в них і пазурі і роги ...

Вперед на жаб!" – рішає він,Знімає швидко капелюхаІ ним, мов роблячи уклін,Лупцює жаби та ропухи.

Укрилась трупами трава...

Зробив Іван з них справжню січку.

Злякались жаби: ква-ква-ква!

І геть шубовснули у річку.

"Тепер тікай, тепер біжи!" –Подумав і побіг щосили,Та звідкись виповзли вужіІ знов дорогу заступили.

Тут капелюх вже не поміг,Вужі накинулись на Йвана,Пообліплялись коло ніг –Він бачить – справа тут погана.

Рибалка став. Страшна вагаВ колоди обернула ноги.

Він ледве встоїть на ногах,Втекти тепер немає змоги.

Аж бачить – хмиз сухий лежить,Гілля сухого добрі купи...

Чом він туди не побіжить?

Та ж заважають ноги-ступи.

Він ледве-ледь туди дійшовІ тільки перевів дихання,Поліз в кишеню і знайшов,На щастя, сірничок останній.

Виймає, світить сірника –І хмиз зайнявся, загорівся.

До вогняного язикаІван ногами притулився.

– "Ану, язиче, полижиЯк слід мої колоди-ноги!" –Сказав Іван. Шкварчать вужі,А інших дим жене з дороги.

Як стало тіло вже вогнемПекти Іванові самому,Іван сказав: – "Тепер ідем!"І рученята стис малому.

Що сталось потім, розповім,Бо ось тепер стомивсь неначе...

Іван – стрічавсь я вчора з ним,Та Жабеняти ще не бачив.

Кінець першої частини!

Перейти до другої частини →