Читати книгу - "Марш Радецького, Рот Йозеф"

Роман

Переклад з німецької Євгенії Горевої

Частина перша

І

Тротти були молодим дворянським родом. Його засновник отримав дворянство за битву при Сольферіно. Він був словенець. Сиполє — назва села, звідки він походив, стала йому за родове ім'я. Звершити неабиякий подвиг судила йому доля. Однак він подбав про те, щоб з пам'яті часів пізніших ім'я його було стерто. У битві при Сольферіно він у чині лейтенанта командував піхотним роєм. Уже півгодини тривав бій. За три кроки попереду він бачив білі спини своїх вояків. Перша лава його рою стріляла з коліна, друга — стоячи. Усі були бадьорі й певні своєї перемоги. Вони добре попоїли й випили горілки коштом і на честь цісаря, що відучора був на бойовищі. То тут, то там котрийсь із вояків падав. Тротта миттю кидався в кожну прогалину і стріляв з осиротілої рушниці вбитого чи пораненого. Він то щільніше збивав поріділу лаву, то знов розтягав її, пильнуючи навсібіч стократ загостреним зором, дослухаючись навсібіч напруженим слухом. За тріскотнявою рушниць його недремний слух ловив розрізнені дзвінкі команди капітана. Гострим зором пронизував Тротта синьо-сірий туман перед ворожим військом. Жодного разу не вистрелив лейтенант не цілячись і кожним пострілом влучав у ціль. Люди відчували його руку й погляд, чули його поклик і почувалися впевнено.

Ворог зробив перепочинок. Неозору лінію фронту облетіла команда:

— Припинити вогонь!

То тут, то там ще клацав шомпол, то тут, то там ляскав постріл, запізнілий і самотній. Синьо-сірий туман поміж фронтами ледь розвіявся. Нараз відчулася опівденна теплінь срібного, захмареного, грозяного сонця. Тоді поміж лейтенантом і спинами вояків постав цісар з двома офіцерами генерального штабу. Він саме мав піднести до очей польового бінокля, якого подав йому один із супровідників. Тротта тямив, що це означає. Навіть коли припустити, що ворог налаштувався до відступу, його ар'єргард, звісно, стоїть обличчям до австрійців, і людина, яка підносить до очей бінокля, дає ворогові зрозуміти, що перед ним така мішень, у яку варто влучити. І тією мішенню був цісар. Тротта нараз відчув власне серце десь аж у горлянці. Страх перед нечуваною, безмежною катастрофою, що мала знищити його самого, увесь полк, всю армію, державу, цілий світ, палючим морозом перебіг по лейтенантовому тілі. Його коліна тремтіли. І одвічне обурення підлеглого фронтового офіцера проти високих панів з генштабу, що уявлення не мають про гірку фронтову практику, продиктувало лейтенантові той вчинок, який назавжди вписав його ім'я в історію полку. Обома руками він ухопив цісаря за плечі, пориваючи монарха до землі. Мабуть, Тротта доклав забагато сили. Цісар упав одразу. Офіцери супроводу кинулися до нього. Тієї ж миті постріл пробив ліве плече лейтенантові, той постріл, що призначався цісареві. Лейтенант упав, коли цісар підводився. Усюди, вздовж усього фронту зірвалося метушливе й недоладне ляскання сполоханих і видертих із дрімоти рушниць. Цісар, попри нетерплячі умовляння супроводу покинути небезпечне місце, схилився над непорушним лейтенантом і, вірний своєму монаршому обов'язкові, спитав того, вже не здатного почути, зомлілого, як його ім'я. Полковий лікар, санітарний офіцер і двоє вояків із ношами, зігнувшись і понахилявши голови, учвал прискочили до них. Офіцери генерального штабу спочатку штовхнули додолу цісаря, потім і самі попадали на землю.

— Ось… лейтенанта! — гукнув цісар до засапаного полкового лікаря.

Тим часом стрілянина знову вщухла. Коли підхорунжий, ставши перед вояками рою, дзвінким голосом вигукнув: "Роєм командую я!". Франц Йосиф із супутниками попідводилися, лейтенанта санітари обережненько прив'язали до ношів, і всі рушили назад, у напрямку штабу полку, туди, звідки виглядав сніжно-білий намет найближчого перев'язувального пункту.

Ліва ключиця Тротти була роздроблена. Кулю, що застрягла під лопаткою, витягнено в присутності найвищого військового командування, під несамовитий лемент оперованого, якого біль повернув до притомності.

За чотири тижні Тротта видужав. Коли він повернувся до своєї південноугорської залоги, то був уже капітаном, мав найвищу в імперії нагороду — орден Марії Терезії — і дворянський титул. Відтепер він звався капітан Йозеф Тротта фон Сиполє.

Так наче його власне життя підмінили на чуже, нове, злаштоване на якійсь фабриці, він щовечора перед сном і щоранку, прокинувшись, повторював своє нове звання й свій титул, підходив до дзеркала, щоб пересвідчитися, що в нього те саме, колишнє обличчя. Між незграбним панібратством, з допомогою якого його товариші силкувалися здолати відстань, що її так несподівано поклала поміж ними незбагненна доля, й своїм власним марним намаганням невимушено, як завжди, простувати світом свіжоспечений дворянин і капітан Тротта, здавалося, втрачав рівновагу й почувався як людина, котрій судилося віднині й довіку гуляти в чужих чоботях по слизькій землі, вловлюючи за спиною притишені балачки й перехоплюючи полохливі погляди. Його дід був нікому не відомим дрібним сільським господарем, батько — військовим писарем, а згодом — жандармським вахмістром у південній прикордонній області імперії. Відколи ж у сутичці з босняцькими контрабандистами позбувся ока, то жив як інвалід війни й парковий сторож при Лаксенбурзькому замку, годував лебедів, підрізував живоплоти, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від нетруджених рук злодіїв і вимітав лагідними ночами бездомні закохані пари з благодатних, затінених паркових лав. Звання звичайного собі піхотного лейтенанта здавалося природним і доречним синові унтер-офіцера. Ушляхетненому ж і орденоносному капітанові, що ніби в золотій хмарі плавав у доти незнайомому, аж наче моторошному сяйві цісаревої ласки, рідний батько раптом став далеким, і помірна любов, яку син відчував до старого, мовби стала вимагати якихось нових способів вияву, нової форми стосунків батька з сином. Уже п'ять років не бачив капітан свого старого, зате щодругого тижня, повернувшись після вічно незмінного обходу до вартівні, він писав батькові короткого листа при скупому й нерівному світлі казенної свічки, — по тому, як перевірив вартові пости, записав час їхньої зміни й у графі "Надзвичайні випадки" проставив таке виразне й енергійне "Не було", що воно самою манерою написання заперечувало найменшу можливість будь-яких надзвичайних випадків. Як посвідки про відпустку чи як службові записки були схожі між собою ці листи, написані кожен на чвертці аркуша жовтавого шорсткого паперу, зі звертанням "Любий батьку!" на початку, зліва на відстані в чотири пальці від горішнього краю і в два — від бічних, з незмінним повідомленням про добробут автора листа й висловленням надії на гаразди адресата і з підписом наприкінці — з нового рядка, праворуч, по діагоналі до звертання: "З повагою. Ваш відданий і вдячний син Йозеф Тротта, лейтенант". Але як він мав тепер, коли, завдяки своєму новому становищу, скинув із себе тягар звичних обов'язків, змінити усталену, розраховану на ціле солдатське життя форму листа, вставляючи між узвичаєними реченнями незвичні повідомлення про незвичні з якогось часу обставини, яких ще й сам до пуття не розумів? Того тихого вечора, коли капітан Тротта вперше після свого одужання сів за рясно пописаний і покарбований грайливими солдатськими ножиками стіл, щоб написати листа, він раптом збагнув, що неспроможний просунутися вперед далі від звертання "Любий батьку!". І він вийняв безплідне перо з чорнильниці й зняв нагар з ґноту блимливої свічки, наче сподівався знайти в її лагідному полум'ї щасливу думку й добрий вислів, і незчувся, як поринув у спомини про дитинство, матір і кадетський корпус. Він розглядав велетенські тіні навіть від найдрібніших предметів, відбиті на голих, пофарбованих у синій колір стінах, і злегка загнутий, мерехкий обрис шаблі на гачку біля дверей з протягненим крізь її піхви шарфом. Він дослухався до невтомного дощу за вікном, до барабанного вибивання краплин по бляшаному підвіконню. Врешті він підвівся з наміром перевідати батька після належної подячної аудієнції в цісаря, на яку його мали відрядити за декілька днів.

За тиждень він просто після аудієнції, що тривала рівно десять хвилин, всього лише десять хвилин цісарської ласки, і складалася з зачитаних із протоколу десяти-дванадцяти запитань, на які треба було, витягнувшись у струнку, неголосно, але чітко вистрілювати: "Так, величносте!", поїхав фіакром до батька в Лаксенбурґ. Він застав старого в кухні його службового помешкання, без уніформи, біля гладенько виструганого незастеленого столу, на якому лежав темно-синій, з червоними берегами носовик, перед огорнутим парою чималим кухлем запашної кави. Сучкуватий червоно-брунатний черешньовий ціпок висів, зачеплений своїм закрутом за край столу, і стиха погойдувався. Побрижений шкіряний кисет, добре напханий грубо нарізаним тютюном, лежав напіврозкритий обіч білої, з брунатно-жовтавим відтінком люльки. Барвою вона пасувала до розкішних, білих батькових вусів. Капітан Йозеф Тротта фон Сиполє стояв серед цього вбогого казенного хатнього затишку неначе бог війни — з блискучими аксельбантами, в лакованім шоломі, що сяяв, немов якесь лискуче чорне сонце, до блиску начищених чоботях з ряхтливими острогами, з двома рядами сліпучих ґудзиків уніформи, наділений неземною потугою ордена Марії Терезії. Отож син стояв перед батьком, який повагом підводився з-за столу, наче хотів неквапливістю вітання відтінити синів блиск. Капітан Тротта поцілував батька в руку, трохи нахилив голову й дістав поцілунок у чоло і ще один — у щоку.

— Сідай! — сказав старий.

Капітан відстебнув деякі складники свого блиску й сів.

— Вітаю тебе, — мовив батько своїм звичним голосом, твердою німецькою мовою військовиків-слов'ян. Голосні в нього гриміли громом, а на закінчення він ніби клав невеличкі важки.

Ще п'ять років тому він звертався до сина словенською, хоча хлопець розумів із його мови яких кілька слів і сам ніколи не вимовив жодного. Та сьогодні розмовляти материнською мовою сина, з ласки долі й цісаря відсунутого так далеко, було б, на думку старого, ризикованою інтимністю, дарма що капітан стежив за батьковими губами, аби привітати вже перший словенський звук як щось таке давно знайоме і втрачено рідне.

— Вітаю, вітаю! — знов загримотів вахмістр. — За моїх часів ніщо так хутко не робилося.