Читати книгу - "Два з торби, Народні"

Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. От чоловік пішов і роздобув десь мішок зерна та й каже жінці:

— Оце піду у млин молоти.

Та й пішов. Поніс у млин те зерно та й оставив там. Аж ось розходився великий вітер. Поламав ступи і млин розвалив, і розвіяв все борошно. Прийшов дід за борошном, побачив, що таке лихо, та й вернувся до жінки за порадою, що його робити. Вирішили позивати Вітра.

Пішов дід позивати Вітра, знайшов його та й каже:

— Коли ти мос борошно розсипав, то тепер скажи, що його робити, що тепер я сиджу голодний.

Вітер і каже:

— Не журися, діду! Ось на тобі барило, та тільки як вийдеш у поле, так не кажи «барило, барило, розсипся», бо буде тобі велике горе. А як прийдеш додому, тоді й скажи, буде в тебе все тоді.

Вийшов дід од Вітру та й думає: «Нащо він дав мені це барило? Що ж мені з його за толк? А давай скажу «барило, барило, розсипся». Сказав. Барило взяло та й розсипалося. Розсипалося барило, і дід перелякався: утворилася перед дідом хороша хатка з усадьбою й ставком. Дід зрадів та й швидче: «Барило, барило, зсипся». Барило зсипалося. Він узяв його на плечі та й пішов далі.

Іде та й іде, надворі вже поночіє, а додому ще далеко. Дивиться, коли стоїть хата маленька, заходить туди, коли там живе сама баба. Він упросивсь до неї переночувати. Баба його пустила. Лягать стали. От пін і каже:

— Оце ж, бабусю, я кладу барило, так ви ж не кажіть «барило, барило, розсипся», а то буде вам багато горя.

— Та нащо б я його займала?! Кладіть.

Ліг той чоловік та й заснув. Баба підслухала, що він снить, нишком підійшла до барила та й каже:

— Барило, барило, розсипся!

Барило розсипалось, і перед нею зробилась та сама усадьба, що і перед дідом.

— Ага,— каже баба,— підожди ж, я тебе обдурю.

Звеліла вона тому барилові зсипатись, взяла та й заховала його у свою скриню, а замість його поклала своє барило.

От вранці встав той чоловік, взяв своє барило та й пішов додому. Приходить додому та й каже:

— Ану лиш, жінко, іди скликай сусідів дивитись на диво.

— Та яке ж там диво? — жінка каже.— Може, там ще нічого й не буде, а ти скликати.

— Та кажу ж тобі — скликай, бо я ходив Вітра позивати, так Вітер мені дав таке барило, що як звелю я йому розсипатись, то ми будемо иайбагатші.

Пішла жінка поскликала сусідів. Насходилось повна хата. От чоловік тоді і каже:

— Барило, барило, розсипся! Барило не розсипається. Він знову:

— Барило, барило, розсипся!

Не розсипається. Він втретє — і знов нічого. Здивувався чоловік: «Що за оказія! Одурив мене Вітер. Піду знову позивати Вітра».

Пішов, найшов Вітра та й каже:

— Що ж ти мене одурив: дав таке барило, що з його нічого не вийшло. Давай мені що-небудь таке, щоб було мені з чого жити.

Вітер і каже:

— Та й дурний же ти, діду. Я ж тобі казав, як вийдеш у поле, то не кажи: «Барило, барило, розсипся». Ну, добре,— каже Вітер,— на тобі шматок полотна, тільки знову, як вийдеш у поле, не кажи: «Шматок, шматок, розкотися». А скажеш тоді, як прийдеш додому.

— Та ні,— каже дід,— цей раз вже не скажу.

Взяв той шматок та й пішов додому. Вийшов у поле та й думає: «А дай лишень скажу «шматок, шматок, розкотися»,— що воно тут буде?»

Сказав «шматок, шматок, розкотися». Як тільки він це сказав, перед ним стали всякі лавки з усякою всячиною. Дід зрадів:

— Аж оце буде диво сусідам! Як прийду додому, так ще більше наскликаю, чим учора.

Звелів він тому шматкові скотитися, взяв під плече та й пішов додому.

Іде та й іде, вже стало над вечір хилитися, а додому ще далеко. «Що це,— дума дід,— за оказія така. Не хотілось мені заходити ночувати з шматком полотна, а прийдеться».

Мусив дід знову заходити до тії баби ночувати. Увійшов у хату та й каже:

— Оце, бабусю, як я ляжу спати, то ви не кажіть «шматок, шматок, розкотися».

— Та нащо б я його казала.

Тільки той чоловік заснув, а баба до шматка та й каже тихенько:

— Шматок, шматок, розкотися!

Тільки та баба сказала, як перед нею стали багаті лавки з усякою всячиною. Каже баба:

— Знов я тебе одурю, чоловіче!

Звеліла тому шматкові скотитися, заховала його мерщій в скриню, а натомість поклала свій.

От уранці встав той чоловік, взяв свій шматок та й спішить додому. Прийшов, а баба вже й не радіє тому, що приніс од Вітру шматок полотна, думає, що вп'ять буде таке, як з барилом. А чоловік їй велить іти скликати сусідів знову. Баба довго не хотіла, а потім таки пішла, наскликала сусідів, посходились люди в хату і ждуть, що буде. А чоловік виніс шматок полотна та й каже:

— Ану, дивіться, що воно буде, як скажу «шматок, шматок, розкотися».

Сказав він раз — лежить шматок, сказав удруге — лежить шматок.

— Тьфу,— каже дід,— і що воно за оказія, що Вітер мене дурить та й дурить. Піду ще раз Вітра позивати.

Пішов у поле, знайшов Вітра та й каже:

— Дав ти мені барило, дав ти мені шматок полотна, а нічого й досі в мене немає, який був бідний, такий і єсть. Тільки жінка ще дужче лає, що пропав наш клунок борошна.

— Ну, нічого,— каже Вітер,— я твоєму горю поможу. На тобі цю корову, тільки як ітимеш додому, то не кажи «корово, корово, розложися», а потім не заходь до тії баби ночувати, що ті рази заходив.

— Е, ні,— каже дід.— Далебі не зайду за цим разом ночувати до баби, поведу корову прямо додому.

Вивів ту корову у поле та й каже;

— Що він мені дав цю корову?! Годувати в мене нічим, що я з нею буду робити? А дай лишень скажу «корово, корово, розложися».

Не встиг він те сказати, як перед ним утворився панський двір з розкішними хоромами.

— Аж оце,— каже дід,— зроблюся я паном. Таки Вітер не збрехав!

Звелів він тій корові зложитись, налигав її та й іде далі.

Іде та й іде, іде та й іде, а надворі вже й ніч наступає, а хати того чоловіка ще й не видно. Думає: «Що ж його робити? Зайти до баби ночувати, так коли б ще не одурила. Іти ж