Читати книгу - "Старий вовчище, Народні"

Такий був старий вовчище. Докіль міг, докіль був молодий, ходив він собі в кумпанії, то і жилося яко-тако. На старість — звичайне: зачав знемагати. Старі кости слава що ся купи тримають; де йому вже за худобов утіпати?! Так іде він собі, гадає, дивиться: пасеться кінь на толоці. А то який був вовк, такий му був і кінь.

Іде той до коня та й каже: «Ставай, коню, обернися, буду тьи їсти!» Кінь глипнув на него очима та й каже: «А як же ж ти мене будеш їсти? Дивися: я маю підкови дзелізні на ногах; не пролигнеш, удавишся».— «Я ти відкушу підкови; настав копито!»

Наставив кінь копито. Вовчище гризе, глодає, а той як трасне го поза вуха (щастя, що вовк багато зубів не мав, бо всі були би ся висипали), а сам гальопа в село! Вовк остовпів, витріщив очі та й міркує собі: «Ци я коваль, ци я слюсар? Нащо мені було підкови відривати? Не ліпше було відразу з'їсти?! Та що робити, пропало!»

Потікся вовчище далі, зайшов, вибачте, межи свині та й каже: «Я прийшов, буду вас їсти!» — «Чекай,— кажуть свині,— погоди, ще тьи не хапає, ми ся нарадимо, ми то виберемо, що ліпше, що тлустіше, що м'якше». Узяли свині радити: гу-гу, гу-гу, а далі зірвалися та й утікли — дмухнули в село. Вовк став, загадався та й знов собі міркує: «Ци я радний, ци я війт, ци я присяжний, ци я десятник, ци я польовий? Нащо мені ся було питати, нащо радити? Ци не з'їсти лиш було?»

Іде ж він, іде; зайшов межи гуси та й до них: «Ходіть сюди, гусоньки, ставайте си тутки, буду вас їсти».— «Е-гє-гє-гє! Ми ще не сповідані, ми ще молитви не мовили — як ти нас, грішних, будеш їсти?» — «То помоліться,— каже той,— красно, я не бороню, ще вам почекаю». Узяли гуси молити та й межи собов: гє-гє-гє, гє-гє-гє, а далі здіймилися та й у село! Вовк здурів; стоїть, дивиться та й знов собі міркує: «Ци я ксьондз, ци я дяк, ци я паламар? Нащо ся мені молитви питати та й не з'їсти, коли було що?»

Погадав, пожурився та й іде далі. Дивиться — чоловік стоїть. «Уже ся не буду питати»,— гадає си вовк. Приступився та й каже: «Чоловіче, я тьи буду їсти».— «А дивися,— каже той,— я не вмиваний, такий чорний! Як же ти ми будеш їсти, га?! Най ся хоть умию ще перед смертев». Пішов чоловік до потока, вирізав си грубого бучка, умився, приходить до вовка та й: «Не знав,— каже,— у що би ся тут годі утерти? От, ти маєш хвіст кудлатий та дай ми, ней ся обітру».

Узяв чоловік хвіст, ніби то ся обтирати; як же хопить за кудли, як озьме вовка бучком окладати, як стане його лупити! Що то?! Вовчище скавулить, в'ється, пнеться, а далі як лусне! Цілий хвіст лишився в руках чоловікові, а куций вовчище, як опарений, полетів в ліс без хвоста. Там десь вже межи свої вовки попався та й став їм свій припадок розповідати. Тут сам звивається, як пискир насолений: що то — хвоста нема!

Веде ж він тепер своїх камратів на того чоловіка. Як чоловік увидів, що ся діє, та й гайд на дерево! Вовки обступили дерево та й радяться, що би ту йому зробити, як би його звідтам дістати. Радяться, радять, а далі каже якийсь старий лисий вовк, ніби проводир: «Лягаймо ми під дерево, усе єден на другого, єден на другого, а ти, куций, на самий верх полізеш, та й так ми ся до чоловіка доберемо». Але куций каже: «Волію я уже на самім споді лежати, ніж на верху до того ворога добиратися; ще би ми знов яку біду урвав».

Положив він сьи під дерево; на него ліг другий, третій, десятий,— уже недалеко чоловіка, а той як не скричить: «А кацьобов куцого, кацьобов!» Як тото зачув вовчище, такий на него ляк упав, що цуд цудений! Хотів утікати, іно сі що порушив під сподом, а тоти зверху лу-лу-лу! Таки на землю попадали, порозкачувалися, як бульба, а чоловік ся регоче на дереві. Такі вовки люті, кождий аж зубами скрегоче. Як ся кинули на куцого, так го відразу розідерли.