read-books.club » Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

125
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Fata morgana, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Fata morgana, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 30
Перейти на сторінку:





(З сільських настроїв)





ЧАСТИНА ПЕРША



Коли Анд­рiй Во­лик про­хо­див повз го­лов­ний бу­ди­нок по­го­рi­лої са­хар­нi, з стiн руїни з га­ла­сом зня­лось во­рон­ня, а все­ре­ди­ну з лос­ко­том по­си­па­лись тиньк i цег­ла. Хоч са­хар­ня дав­но вже за­ки­не­на, роз­си­па­ла­ся i за­рос­ла тра­вою, в по­рож­нiх бу­дин­ках її раз у раз вчу­вав­ся шум, не­мов го­мiн ма­шин i ро­бiт­ни­кiв ли­шив­ся на ста­ро­му жит­лi. Ми­на­ючи ку­пи би­тої цег­ли, бi­лi пля­ми вап­на, напівприк­ри­тi мо­ло­ди­ми бур'яна­ми, гни­лi трух­ля­вi жо­ло­би i чор­нi дi­ри-вiк­на, з яких не­мов щось виг­ля­да­ло, Анд­рiй зга­ду­вав ко­лишнє. Яка-не­будь ши­на, що бли­ща­ла з тра­ви, мов пла­зу­юча га­дю­ка, або ча­вун­не ко­ле­со, до по­ло­ви­ни заг­руз­ле в зем­лю, вик­ли­ка­ли пе­ред йо­го очi кар­ти­ну шум­ли­во­го жит­тя фаб­ри­ки, i вiн ба­чив се­бе ко­ло ва­го­не­ток з цук­ром або бi­ля апа­ра­ту. То­дi вiн брав три­над­цять кар­бо­ван­цiв на мi­сяць!..


- То бу­ли ча­си, па­не доб­род­зею! - ка­зав вiн уго­лос до се­бе i гла­див бi­ло­го ву­са.


Андрiй пря­му­вав до ста­ро­го в'яза, що рiс на вер­шеч­ку гор­ба. Звiд­ти зла­зи­ли з горб­ка униз фаб­рич­нi бу­дин­ки.


Вправо од нього грав на сон­цi срiб­ни­ми бри­жа­ми ста­вок, не­мов ри­би ку­па­лись в ньому, а за став­ком, на дру­го­му гор­бi, хо­ва­ла­ся в де­ре­вах церк­ва..Зза­ду, за в'язом, ле­жа­ла до­лi ши­ро­ка й зе­ле­на лу­ка, по­рi­за­на зак­ру­та­ми рiч­ки. Вер­би й вер­бо­ло­зи сi­ро­зе­ле­ним ту­ма­ном ко­ти­ли­ся по лу­цi i зак­ри­ва­ли по­де­ку­ди во­ду. На вид­нок­ру­зi, в да­ле­ких око­лиш­нiх се­лах, бi­лi­ли дзвi­ни­цi.


Був со­няч­ний ра­нок про­вiд­ної не­дi­лi. По церк­вах дзво­ни­ли. Да­ле­кi дзво­ни гу­ча­ли в яс­но­му по­вiт­рi, ти­хо i ме­ло­дiй­но, i зда­ва­ло­ся, що то дзве­нить зо­ло­то сон­ця.


Андрiй пог­ля­дав на роз­ва­ле­нi кам'яни­цi i ра­дiс­но хи­тав го­ло­вою.


- Га! вже во­но так дов­го не бу­де!.. во­ни як вiзьмуть у свої ру­ки, то швид­ко пус­тять па­ру!


"Вони" - бу­ли нiм­цi чи че­хи, а мо­же й євреї, що пе­ред шi­сть­ма ро­ка­ми приїзди­ли ог­ля­да­ти зго­рi­лу са­хар­ню. Хоч по­то­му нiх­то вже не цi­ка­вив­ся руїна­ми, Анд­рiй не по­ки­дав на­дiї, що ось-ось не вид­ко як наїдуть па­ни, усе по­ла­го­дять i пус­тять фаб­ри­ку.


Ну, а те­пер вiн пев­ний, бо панський пас­тух Хо­ма Гудзь ше­п­нув йо­му то­ту но­ви­ну. Хо­ма хоч хо­дить бi­ля то­ва­ру, та все ж ближ­че до па­нiв, бо треться ко­ло них. Бу­де фаб­ри­ка, бу­де!..


Бо то, па­не доб­род­зею, чис­та за­ги­бель те­пе­реньки чо­ло­вi­ко­вi: за­ро­би­ти не­ма де, зем­лi зро­ду не бу­ло, ко­мiр­не пла­ти, кру­гом злид­нi, а їсти му­сиш! Та! ве­ли­ке щас­тя - ла­точ­ка зем­лi!.. Кру­титься оден з од­ним на своїй скиб­цi, а сам хо­дить чор­ний, як зем­ля… а їсть не кра­ще за то­го, що нi­чо­го не має… Ха­зяї!..


Андрiй з пре­зирст­вом чвирк­нув крiзь зу­би. От фаб­ри­ка, то вже щось iн­ше. Не страш­на то­бi анi по­су­ха, анi до­щi. Ро­бо­та чис­та, рiв­на. Прий­де тер­мiн - бе­ри гро­шi…


I вiн то­дi пив пи­во… На го­то­вi. Чис­те, зо­ло­те, хо­лод­не пи­во… Тьфу! сли­на ко­титься… Дум­ка бу­ла: пiд­рос­те Га­фiй­ка, най­меться на фаб­ри­ку. Де б во­на за­ро­би­ла стiльки?!. I шви­д­ше вiд­да­ла б ся. Ав­жеж… Та­же то гурт, знай­шов­ся б та­кий, що б пос­ва­тав. Апа­рат­чик або й слю­сар… Не­хай ста­ра не ду­рить го­ло­ви нi со­бi, ані дiв­цi: ха­зяй­ський син не вiзьме убо­гої, - не та­кий свiт те­пер. Ав­жеж…


Його дум­ки плив­ли да­лi. Та­кi лег­кi, та­кi про­зо­рi, мов вес­ня­не по­вiт­ря. Не­ма руїн. Скрiзь но­вi бу­дин­ки. Гук ма­шин, си­чан­ня па­ри, тиск лю­дей, цi­ле пек­ло ро­бо­ти. Все ру­ша­є­ть­ся, жи­ве, все та­ке при­над­не. I вiн чує си­лу у своїх ру­ках, а в ро­тi має смак хо­лод­но­го пи­ва…


Останнi дзво­ни зав­мер­ли в по­вiт­рi. З церк­ви ви­хо­дять. З го­ри аж до греб­лi су­не по­во­лi хма­ра на­ро­ду. Гу­па­ють сiль­сь­кi чо­бо­ти, ло­по­тять пiд­тич­ки i трi­по­тять на вiт­рi стрiч­ки дiв­чат.


Он йде Ма­лан­ка. Ма­ла, су­ха, чор­на, у чис­тiй со­роч­цi, в ста­ренькiй свит­цi. Анд­рiй не ба­чить її об­лич­чя, але знає, що у неї спу­ще­нi до­до­лу очi й за­тис­не­нi гу­би. Ми хоч бiд­нi, але чес­нi. Хоч жи­ве­мо з пу­чок, про­те й для нас є мiс­це в це­рк­вi. Ко­ло неї Га­фiй­ка. На­че мо­ло­да ще­па з пансько­го са­ду. У Анд­рiя пiд ву­сом блу­кає ус­мiш­ка. Вiн знає, що в се­лi не­має кра­щої дiв­чи­ни. Сiм­над­ця­тий рiк пi­шов з пи­ли­пiв­ки.


- Га-га-га! Ось де вiн пра­вить служ­бу бо­жу. Здо­ров!


Грубий го­лос йде зни­зу, й ста­рий без­ву­сий вид пансько­го пас­ту­ха Хо­ми Гуд­зя виг­ля­дає з-за по­хи­ло­го бар­ка­ну.


- А ви ж ду­ма­ли - де? Дай, бо­же…


- На дiдька б ли­со­го си­дiв я тут - вже кра­ще у Мен­де­ля… Су­чий син при­вiз свi­же пи­во, ко­ли не бре­ше… Я та­ки ка­зав йо­му - бо­дай то­бi, ка­жу, та­ка бо­ляч­ка у пе­чiн­ки, i твоїй Су­рi, i всьому код­лу тво­му…


- От ку­пiть, то­дi й роз­ку­таємо, яке во­но…


- Бодай ви всi по­виз­ди­ха­ли по та­кiй прав­дi, як дер­жи­те свi­же пи­во… А що, ду­маєте, не куп­лю? Хо­дiм, вип'ємо, бий йо­го тряс­ця…


- Але ку­пи­те? А з во­ла­ми ж - як? сам пан дог­ля­не?


- Хай во­ни виз­ди­ха­ють йо­му до но­чi… Вiн ду­має, сто сот крот йо­го ма, що я й у про­во­ди по­же­ну то­вар на па­шу? Лус­неш, а не дiж­деш… Щось маю ка­за­ти вам…


- Ну? ну?


- Приходьте з по­луд­ня до Мен­де­ля, то­дi ска­жу…


- Ну, ну!


- Побалакаємо, нап'ємось пи­ва, сто­над­цять… - Кінець фра­зи зги­нув за ти­ном.



***



Андрiй пос­пi­шавсь до­до­му. Пе­ред ним ле­жав шлях, кур­ний уже, хоч бу­ла ран­ня вес­на. Сi­ро­зе­ле­нi по­ля ля­га­ли з обох бо­кiв. Над шля­хом бi­лi­ла йо­го ха­луп­ка, мов йшла ку­дись з се­ла i зу­пи­ни­лась спо­чи­ти. По до­ро­зi тяг­лись лю­ди з цiп­ка­ми, з клун­ка­ми. Ось Га­фiй­ка ви­нес­ла од­но­му во­ди. Ста­ли й роз­мов­ля­ють. Знов над­хо­дить куп­ка… Ще ря­док… Про­хо­дять та й про­хо­дять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цi­лий ключ жу­рав­ли­ний. Iдуть та й iдуть. Десь у Тав­рiю, або на Ку­бань. От то­бi й ха­зяй­ськi си­ни, хлi­бо­ро­би… Своя зем­ля про­сить рук, а вiн зняв­ся та й… А що ж ро­би­ти­ме один з дру­гим на своїй ла­точ­цi? Нам­но­жи­ло­ся їх. Не­ма на вас вiй­ни або хо­ле­ри. Од­нi з се­ла, а дру­гi в се­ло, як отой Мар­ко Гу­ща, що не­дав­но при­ве­ли в се­ло, як реш­тан­та… Брав, па­не доб­род­зею, в Аде­сi на фаб­ри­цi сiм­над­цять кар­бо­ван­цiв у мi­сяць i по­чав бун­ту­ва­ти. Ма­ла, ка­же, пла­та, ба­га­то ро­бо­ти, не хо­че­мо, ка­же, своїми мо­зо­ля­ми пу­за­нiв зба­га­ча­ти. На­чальство йо­му од­но, а вiн йо­му дру­ге… Ну, не хо­чеш, то маєш: по­па­ри­ли на­га­ями та й гай­да до­до­му пiд ка­ла­ву­ром… Та я б та­ко­му бун­та­ре­вi…


А той стоїть… З ким це во­на за­ба­ла­ка­лась? Ли­бонь Про­кiп Канд­зю­ба? Та­ки вiн. Он вий­шла на по­рiг Ма­лан­ка та й схо­ва­лась на­зад…

1 2 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"