read-books.club » Класика » В дорозі, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "В дорозі, Коцюбинський"

175
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "В дорозі" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «В дорозі, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "В дорозі, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:





***



Дe б Ки­ри­ло не був, що б не ро­бив, скрiзь ото­ча­ла йо­го ат­мос­фе­ра, гус­та й своєрiд­на, що зас­ло­ня­ла ба­га­то пред­ме­тiв, на­че їх зов­сiм не бу­ло на свi­тi. Ат­мос­фе­ра га­ря­ча, три­вож­на, вся - не­без­пе­ка i бо­ротьба, вiч­ний упад i пi­дой­ма, розк­вiт на­дiї й роз­пу­ка, по­чут­тя си­ли й зне­сил­ля i без­ко­неч­но дов­га до­ро­га, на якiй стiльки вже по­ляг­ло… До­ро­га, якiй, зда­ва­лось, кiн­ця не вид­ко. Цi­лий ряд жертв, за­гин бла­го­род­них, най­ближ­чих, чад кро­вi i та­нець смер­тi, га­ря­чий во­ро­жий вiд­дих, що при­па­дає до слi­ду, й те вiч­не "му­сиш", що гна­ло зв'язу­вать там, де ро­зiр­ва­ли, роз­жев­рi­ти те, що при­га­са­ло. Ту ат­мос­фе­ру но­сив Ки­ри­ло з со­бою, як квiт­ка за­пах. Во­на одiп­ха­ла од нього ро­ди­ну, у нiй розп­ли­лись ко­лиш­нi звич­ки й пот­ре­би мо­ло­до­го жит­тя, роз­вi­ялось на­вiть прiз­ви­ще влас­не. "Ки­ри­ло", "то­ва­риш Ки­ри­ло" - хi­ба вiн звав­ся ко­ли iнак­ше?


Краса при­ро­ди, при­над­нiсть жiн­ки, ча­ри му­зи­ки i сло­ва - все се ко­ти­лось, як хви­лi в да­ле­ко­му мо­рi, чу­жi й не­ви­ди­мi. При­ро­да - се бу­ли день або нiч, зи­ма чи лi­то - час зруч­ний або нез­руч­ний зад­ля ро­бо­ти; жiн­ка - то­ва­риш чи во­рог, пiс­ня - лиш те, що кли­че до бо­ротьби. I двад­цять три ро­ки, под­воєнi в тi­нях на ху­до­му об­лич­чi, у зморш­цi на чо­лi, не­мов зрек­лись своїх прав, зсу­ши­ли мо­ло­дiсть…


Високий, струн­кий, бi­ля­вий; бла­кит­нi очi, при­том­ле­нi тро­хи; тем­на со­роч­ка, ши­ро­кий по­яс - та­кий приїхав вiн в го­род.


Учинив "явку", ска­зав па­роль. Доб­ре! Тiльки тре­ба за­че­ка­ти лис­та.


А тим ча­сом Ки­ри­ла по­ве­ли аж на край мiс­та, де в пев­но­му за­хис­тi мiг пе­ре­бу­ти.


Йшли дов­го душ­ни­ми ву­ли­ця­ми, пов­ни­ми пи­лу, аж сi­ло сон­це, i на зо­ло­тi не­ба, як на тлi вi­зан­тiй­сько­го об­ра­зу, за­чор­нi­ли сiльве­ти то­поль та да­хiв. То­ва­риш го­во­рив щось нер­во­во, на­че хо­тiв впев­ни­ти не тiльки Ки­ри­ла, але й се­бе, що спра­ва цi­ка­ва, а тим ча­сом в йо­го об­лiз­лiй фi­гу­рi i в по­ру­дi­лiм пальтi чу­лось щось ви­ну­ва­те i без­на­дiй­не.


На квар­ти­рi їх стрi­ла ха­зяй­ка i по­ка­за­ла кiм­на­ту. Ну, те­пер на доб­ра­нiч. Як тiльки на­дiй­де лист, за­раз мож­на по­ча­ти ро­бо­ту. Ки­ри­ло ли­шив­ся сам i бай­дуж­но ди­вив­ся, як нiч об­гор­та­ла са­док - чор­на, гус­та i теп­ла. Сiв на по­ро­зi i за­ку­рив. Бу­ло так ти­хо, спо­кiй­но. Чер­во­ний вог­ник цвiв се­ред но­чi, як квiт­ка щас­тя, в пiтьмi ду­ма­лось яс­но, як нi­ко­ли при свiт­лi. Вiн ду­мав про те, зад­ля чо­го приїхав, що має зро­би­ти, i чор­ний па­вук-тур­бо­та по­чав уже ткать свої сi­тi.


Несподiвано, рап­том у чор­ну ти­шу щось впа­ло. Жи­ве, ве­се­ле i без­тур­бот­не. Зас­ка­ка­ло по лис­тi, збу­ди­ло по­вiт­ря, штовх­ну­ло зем­лю i вог­ко дих­ну­ло прос­то в ли­це. Про­нес­лось шу­мом, об­ми­ло зем­лю i щез­ло. А то­дi вип­лив на не­бо мi­сяць. Ки­ри­ло вий­шов у сад i якось ра­зом уб­рав у се­бе важ­кi де­ре­ва, пов­нi, як губ­ка, во­дою, срiб­ляс­тий ре­гiт мок­рих лис­точ­кiв, шеп­тан­ня кра­пель по­мiж га­лу­зок, обiй­ми тi­ней з зе­ле­ним свiт­лом i синє гли­бо­ке не­бо, прос­те, спо­кiй­не. При­ро­да зiтх­ну­ла пов­ни­ми грудьми, зiтх­нув i Ки­ри­ло.


Невже вiн сього нi­ко­ли не ба­чив?


Було якось чуд­но i по-но­во­му приємно, що лос­ко­та­ли чо­ло хо­лод­нi крап­лi, що спли­ва­ло на нього зе­ле­не свiт­ло, що в сер­цi ста­ло так са­мо спо­кiй­но, як i на не­бi…


Довго не мiг зас­ну­ти.


На дру­гий день про­ки­нувсь пiз­но - i пер­ша дум­ка бу­ла про лист. По­бiг до ха­зяй­ки i од­чи­нив две­рi.


- Добридень! Нiх­то не при­но­сив до ме­не лис­та?


- Ай!


Високе, чис­то жi­но­че i рiз­ко-дзвiн­ке, во­но в блис­кав­ку зли­лось з ро­же­вим тi­лом та з ло­по­том нiг. Ляс­ну­ли две­рi i - ста­ло пус­то.


Знадвору в сi­ни всту­па­ла ха­зяй­ка. Нi, лист не при­ход­на.


Се бу­ло див­но, що ту од­по­вiдь прий­няв так бай­дуж­но.


Взяв шап­ку.


День був блис­ку­чий, лiт­нiй. У пра­ву ру­ку їживсь да­ха­ми та ко­ми­на­ми фаб­рик за­дим­ле­ний го­род, на­лi­во сте­ли­лись зе­ле­нi лу­ки i ви­ги­на­лись фес­то­ни лi­су. Нап­ра­во? Чи влi­во? Ва­гав­ся хви­ли­ну - i по­дав­ся на лу­ку.


Наче нi­чо­го не од­мi­ни­лось за сей ко­рот­кий час, а чо­гось очi не так ди­ви­лись i дум­ки бу­ли не тi. Щось на­че згу­бив i не хо­че пiд­ня­ти" щось на­че змив з нього вчо­раш­нiй до­щик - че­рез те, мо­же, бу­ло так лег­ко. Приємно бу­ло сту­па­ти по твер­дiй стеж­цi, вiд­чу­ва­ти ро­бо­ту ту­гих мус­ку­лiв нiг. Раз-два!.. Пiдс­тав­ля­ти ли­це пiд сон­це i вi­тер i йти ку­дись без цi­лi, без дум­ки про обов'язки, лю­дей, ро­бо­ту. Йти се­ред по­ля, ку­па­ти тi­ло в зо­ло­тих хви­лях, а очi в бла­ки­тi. Як ди­кий звiр. В тiм бу­ло но­ве щось i га­неб­но со­лод­ке. Над­ве­чiр тiльки по­вер­нув втом­ле­ний, чор­ний од сон­ця, як ци­ган, з ру­ка­ми, пов­ни­ми квi­тiв.


Вечерю по­да­ла ха­зяй­ська доч­ка. Се бу­ло те "ай!", спо­ло­ха­не вран­цi, мо­ло­деньке, бi­ля­ве, з нiж­ною лi­нiєю тi­ла, кур­но­се i синьооке.


Кирило прос­тяг­нув ру­ку.


- Я на­ля­кав вас уран­цi?


Воно пирс­ну­ло смi­хом й на­ду­ло ро­же­вi губ­ки, пов­нi i вог­кi.


I знов Ки­ри­ло по­чув у со­бi чуд­не щось: йо­го на­ди­ла лi­нiя губ i їх ро­же­ва вог­кiсть.


Ну, звiс­но, во­на на­ля­ка­лась; при­би­ра­ла, бу­ла не­одяг­не­на i не спо­дi­ва­лась, що хтось од­чи­нить две­рi. Вiн про­сить ви­ба­чи­ти, бо не мiг зна­ти, що в сьому до­мi є та­ка… "Яка та­ка?" - "Ну, та­ка, та­ка… пан­на Оле­на…" - "Оле­на?" - "Хi­ба не вга­дав, що її зва­ти Оле­на?" - "Ха-ха! А мо­же, i не Оле­на?" - "Ну, то На­та­ля". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще не вга­дав? Те­пер вже на­пев­но: Вар­ва­ра, Нас­тя, Ок­са­на, Ма­рiя…" - "Нi й нi, нi­ко­ли вiн не вга­дає, а от во­на знає, що вiн Пет­ро". - "Ба нi, не так…" - "Пет­ро, Пет­ро, Пет­ро…"


З дру­гої ха­ти гу­ка­ла ха­зяй­ка:


- Усте, де ти там щез­ла!


Ага, ось во­но й ви­лiз­ло ши­ло з мiш­ка. Для пер­шої стрi­чi з пан­ною Ус­тею вiн їй да­рує от­сi квiт­ки. "Отсей бур'ян?" Ну, ко­ли се бур'ян, то вiн за­би­рає на­зад.


Але Ус­тя уже вхо­пи­ла квi­ти й по­бiг­ла з кiм­на­ти.


Й на дру­гий день лис­та не бу­ло. Ки­ри­ло обу­ривсь. Свинст­во, мер­зо­та! Вiн мар­нує до­ро­гий час, а во­ни там си­дять со­бi згор­нув­ши ру­ки. I се пар­тiй­на ро­бо­та! Чорт знає що за по­ряд­ки! Хо­див по ха­тi ве­ли­ким та лег­ким кро­ком, на­че злiсть од­ри­ва­ла йо­го од зем­лi, i дув на по­лу­мiнь злос­тi, щоб роз­ду­ти в по­же­жу. А ра­зом з тим, десь з гли­би­ни, со­чи­лись пiд­зем­нi дже­ре­ла i га­си­ли во­гонь. Ло­вив не­щи­рiсть i чув зне­охо­ту, що блу­ка­ла у ньому, як тiнь бист­роп­лин­ної хмар­ки. I се вик­ли­ка­ло у ньому гнiв. Тре­ба пi­ти у го­род i роз­пи­та­тись. Швид­ко зiб­рав­ся, вий­шов на ву­ли­цю i… по­вер­нув

1 2 3 4 5
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В дорозі, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "В дорозі, Коцюбинський"