read-books.club » Класика » Дорогою ціною, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорогою ціною, Коцюбинський"

107
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дорогою ціною" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Дорогою ціною, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Дорогою ціною, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 18
Перейти на сторінку:





I



Дiялось се в трид­ця­тих ро­ках ми­ну­ло­го сто­лiт­тя. Ук­раїн­ське пос­пiльство, по­бо­ре­не у кла­со­вiй бо­ротьбi, з яр­мом пан­щиз­ня­ної не­во­лi на шиї, тяг­ло свою до­лю з глу­хим ремст­вом. То не вiл був у яр­мi, зви­чай­ний гос­по­дарський вiл, яко­го па­ша й спо­чи­нок мог­ли зро­би­ти щас­ли­вим: яр­мо бу­ло нак­ла­де­не на шию ди­ко­му ту­ро­вi, заг­на­но­му, зне­си­ле­но­му, але овi­яно­му ще сте­по­вим вiт­ром, iз не втра­че­ним iще сма­ком во­лi, ши­ро­ких прос­то­рiв. Вiн йшов у яр­мi, ско­рив­шись си­лi, хоч ча­сом iз гнi­ву очi йо­му на­ли­ва­лись кров'ю, i то­дi вiн хви­цав но­га­ми i нас­тав­ляв ро­ги…


Вiльний дух на­ро­ду ще тлiв пiд по­пе­лом не­во­лi. Свi­жi тра­ди­цiї во­лi, та­кi свi­жi, що ча­сом труд­но бу­ло вiд­рiз­ни­ти сьогод­нi од вчо­ра, пiдт­ри­му­ва­ли жев­рi­ючу пiд по­пе­лом iск­ру. Стар­ше по­ко­лiн­ня, свi­док iн­шо­го жит­тя, по­ка­зу­ва­ло ще на до­ло­нях мо­зо­лi вiд шаб­лi, пiд­ня­тої в обо­ро­ну на­род­них i людських прав. Пiс­ня во­лi, спо­ети­зо­ва­ної, мо­же, в днi ли­хо­лiт­тя, ча­ру­ючим акор­дом лу­на­ла в сер­цях мо­ло­дi, по­ри­ва­ла її ту­ди, де ще не чуть кай­да­нiв, ско­ва­них на лю­дей людьми. На ши­ро­кi бес­са­рабськi сте­пи, вiльнi, без па­на й пан­щи­ни, рва­лась га­ря­ча уява й тяг­ла за со­бою сот­ки й ти­ся­чi…


От хоч би там, за Ду­наєм, гей, там, за Ду­наєм!.. Не­до­бит­ки сi­чо­вої руїни, хо­роб­рi­шi, зав­зя­тi­шi, зви­ли со­бi гнiз­до в Ту­реч­чи­нi i во­зи­ли звiд­ти на Вкраїну, мов конт­ра­бан­ду, пал­кi зак­ли­ки у кiш на во­лю, до сi­чо­во­го бра­терст­ва.


Ярами, ко­ри­та­ми висх­лих рi­чок, лi­со­ви­ми нет­ря­ми, при­к­ри­ва­ючись нiч­ною тем­ря­вою, хо­ва­ючись, мов од ди­ко­го звi­ра, тi­ка­ло од па­на i пан­щи­ни все, що не зап­лiс­нi­ло в не­во­лi, не втра­ти­ло ще жи­вої ду­шi, тi­ка­ло, щоб здо­бу­ти со­бi те, за що пред­ки вий­ма­ли шаб­лi з пi­хов або ста­ва­ли до бою з кiл­ля­ми та ви­ла­ми…


А тим ча­сом во­рог не дрi­мав.


Власники душ, по­вер­не­них у ро­бу­че бид­ло, за­пи­са­них у гос­по­дарський iн­вен­тар дi­ди­ча ра­зом iз во­ла­ми й кiньми, най­бiльш бо­ялись то­го нес­по­кiй­но­го, вiльно­люб­но­го ду­ху на­род­но­го, бо йо­го нi­як не мож­на бу­ло при-па­су­ва­ти до пан­ських iн­те­ре­сiв, по­го­ди­ти з нез­мiр­ни­ми скар­ба­ми; якi да­ва­ла па­но­вi об­роб­ле­на хло­пом ук­раїнська зем­ля, вi­ко­вi­ч­на бо­ротьба двох ста­нiв - пансько­го й му­жи­чо­го, бо­роть­ба хро­нiч­на, що ча­сом прий­ма­ла гост­рi фор­ми i бу­рею про­но­си­лась над не­щас­ним краєм,- нi­ко­ли не кiн­ча­лась, ба й не мог­ла скiн­чи­ти­ся, хоч пан пе­ре­мiг. Ще не­дав­но, вмив­шись в Ума­нi влас­ною кров'ю i на­ки­дав­ши в Код­нi стi­жок гай­да­мацьких го­лiв, пан сма­ку­вав пе­ре­мо­гу, пильно обо­ро­ня­ючи свої пра­ва на жи­вий ро­бо­чий iн­вен­тар - хло­па. Хлоп про­тес­ту­вав, хлоп тi­кав на вiльнi зем­лi, ря­ту­ючись, як мiг, од пан­щи­ни, ли­ша­ючи на рiд­нiй зем­лi все до­ро­ге, все ми­ле йо­го сер­цю." Але й там, да­ле­ко вiд рiд­них осель, нас­ти­га­ла йо­го панська ру­ка. На вiльних зем­лях зор­га­нi­зо­ва­нi бу­ли на втi­ка­чiв ло­ви, справж­нi об­ла­ви, як на вов­ка або вед­ме­дя. По всiй Бес­са­ра­бiї га­ня­ли до­зор­цi, вис­те­жу­ючи скрiзь по ро­вах, сто­гах сi­на, ко­ми­шах бо­ло­тя­них рi­чок збiд­же­них, змор­до­ва­них лю­дей. На пiвд­нi Бес­са­ра­бiї, од би­ст­ро­го Пру­ту, по лi­вiм бо­цi Ду­наю, аж ген до мо­ря сто­яло на ча­тах вiй­сько i зас­ло­ня­ло во­лю, що там, за ши­ро­ким Ду­наєм, за зе­ле­ни­ми при­бе­реж­ни­ми вер­ба­ми, си­нi­ла десь у чу­жiй країнi…


Голову втi­ка­ча оцi­не­но. За кож­но­го спiй­ма­но­го при­бе­реж­нi ко­за­ки дiс­та­ва­ли пла­ту. Сот­ки, ти­ся­чi не­щас­них по­па­да­ли­ся до рук ко­за­кам - i му­си­ли ви­пи­ти гiр­ку до краю. Ли­ха до­ля че­ка­ла втi­ка­ча: йо­го од­да­ва­но в нек­ру­ти, за­си­ла­но на Си­бiр, ка­то­ва­но кан­чу­ка­ми, тав­ро­ва­но, мов ху­до­бу, або з ого­ле­ною на­пiв­го­ло­вою, зби­то­го, зба­са­ма­не­но­го, од­си­ла­но в кай­да­нах на­зад до па­на, знов у не­во­лю, на пан­щи­ну...


Чого вiн мiг спо­дi­ва­ти­ся вдо­ма дiд па­на? А про­те, мов та­лiї во­ди пiд теп­лим по­ди­хом вес­ни, рiч­кою тек­ло вкра­їн­сь­ке се­лянст­во ту­ди, де хоч до­ро­гою цi­ною мож­на здо­бу­ти ба­жа­ну во­лю, а нi - то по­ляг­ти кiст­ка­ми на вiч­ний спо­чи­нок…


- То ти, Ос­та­пе?


- Я, Со­ло­мiє…


- Що ж во­но бу­де?


- А що ж бу­де?.. Хай во­но за­го­риться без вог­ню й ди­му… Вте­чу… Пi­ду за Ду­най, мо­же, ще там лю­ди не по­со­ба­чи­лись… От ба­чиш - сак­ви… Бу­вай здо­ро­ва, Со­ло­мiє…


- Тiкаєш… по­ки­даєш ме­не… I отеє я л­ишу­ся са­ма з тим осо­руж­ним чо­ло­вi­ком… Нi, тi­кай, тi­кай, Ос­та­пе… Ко­ли б ти знав, що ро­биться у гор­ни­цях: пан бi­га по ха­тi, мов ска­же­ний. "Бун­тар, кри­чить, гай­да­ма­ка! Вiн ме­нi лю­дей ба­ла­му­тить!.." Пок­ли­кав оса­ву­лу: "Ве­ди ме­нi за­раз Ос­та­па Манд­ри­ку…"


- Так…


- "З жи­во­го шку­ру зде­ру, чис­то об­бi­лую… Я ж йо­му при­га­даю, гай­да­ма­цi, Код­ню…"


- Так…


- "В нек­ру­ти, ка­же, од­дам…" А па­ня бi­ла, бi­ла, тряс­ця тря­се її, а во­на ру­ки за­ло­ми­ла та: "Ром­цю, ка­же, тi­кай­мо звiд­си, бо тi хло­пи заб'ють нас, як мо­го дi­ду­ся в Ума­нi…" Тi­кай, Ос­та­пе, тi­кай, сер­це… Спiй­ма­ють - ка­ту­ва­ти­муть не­лю­ди, жи­во­го не пус­тять…


- Враг йо­го бе­ри… Не так ме­нi страш­но ля­ха, як злiсть бе­ре на на­ших лю­дей: заст­ро­мив вiл шию в яр­мо та й бай­ду­же йо­му, тяг­не, хоч ти що… Ех, пi­ду, де во­ля, де iн­шi лю­ди… Бу­вай здо­ро­ва, Со­ло­мiє…


- Перелазь, хоч поп­ро­щаємо­ся.


Остап пе­ре­кинув че­рез тин, за яким сто­яла Со­ло­мiя, сак­ви i сп'явся на тин. На нiч­но­му зо­ря­но­му не­бi витк­ну­лась став­на па­ру­бо­ча пос­тать й зник­ла по хви­лi в гус­тих бу­р'я­нах по той бiк ти­ну.


- Ну, та й кро­пи­ва ж тут, чис­то по­пiк­ся. Де ти, Со­ло­мiє? По­но­чi й не вид­ко.


- Ось я…- i пе­ред Ос­та­пом за­чор­нi­ла ве­ли­ка, як на доб­ро­го му­жи­ка, пос­тать. Хо­дiм до став­ка, по­си­ди­мо пiд вер­ба­ми.


Плутаючись у ви­со­ких бур'янах, про­ла­зя­чи по­пiд ку­ща­ми, що тiс­но посп­лi­та­лись у сiй за­нед­ба­нiй час­ти­нi пансь­ко­го гаю, во­ни до­лiз­ли вреш­тi до во­ди. Тут бу­ло пар­ко. При пов­нiй ти­шi в по­вiт­рi гус­тий гай лег­ко зат­ри­мав зiб­ра­не за день теп­ло, i те­пер звiд­ти па­шi­ло, як iз пе­чi. По скля­но­му по­вер­ху став­ка, в гли­би­ни яко­го ви­зи­ра­ло тем­не зо­ря­не не­бо, ти­хо плив бi­лою хма­рою ту­ман i, мов на­мiт­кою, за­гор­тав бли­ма­ючi в таємнiй гли­би­нi зо­рi. Нiч­на за­ду­ха на­си­че­на бу­ла сильни­ми па­хо­ща­ми та­тарсько­го зiл­ля, ку­ши­ру, зог­рi­тої во­ди. Край чов­на, в не­ве­лич­ко­му пле­сi, ото­че­но­му осо­кою й ла­па­ти­ми ло­пу­ха­ми, жа­би ля­ща­ли так зав­зя­то, що заг­лу­ша­ли вся­кий згук у да­ле­кiй око­ли­цi, Ос­тап iз Со­ло­мiєю сi­ли пiд вер­бою, але їм не го­во­ри­лось. По­дiї, що нес­по­дi­ва­но при­ве­ли їх до роз­лу­ки, ба й не­вi­до­ма бу­ду­щи­на, яка ки­ну­ла вже свою тiнь на ду­шу, збiг­лись у цей мент до­ку­пи i мов за­му­ли­ли гли­би­ну сер­деч­ну. Го­во­ри­ти ма­ло - що ска­жеш кiлько­ма сло­ва­ми?.. Го­во­ри­ти шир­ше - на­вi­що? Не по­лег­ша на сер­цi, не од­мi­ниться до­ля… Та й нi­ко­ли вже… по­ра ру­ша­ти.


- Ти ж ку­дою по­да­си­ся, Ос­та­пе?


- Та ме­нi аби на чор­ний шлях, а там уже якось во­но бу­де… там на­пу­тять уже…

1 2 ... 18
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорогою ціною, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорогою ціною, Коцюбинський"