Читати книгу - "Маленький грішник, Коцюбинський"

І

Дмитрик, восьмилітній хлоп­чик, вис­ко­чив з душ­ної ни­зенької ха­ти, що по самі вікна влізла в зем­лю. Над­ворі бу­ло кра­ще, ніж у хаті. Со­неч­ко підби­ло­ся вже ви­со­ченько і пригріва­ло. Сніг так бли­щав, що Дмит­рик не міг на нього ди­ви­тись і кліпав очи­ма. Бу­ла відли­га, з стріх ка­па­ло, з горб­ка збіга­ли, мов вес­ною, стру­моч­ки та­лої во­ди, го­робці ве­се­ло цвірінька­ли, жидівські ко­зи ни­ка­ли по май­дані, чи не ли­ши­лось де на тор­го­виці хоч стеб­ла сіна від учо­рашнього яр­мар­ку. Се теп­ло, ся не­мов вес­ня­на дни­на се­ред зи­ми ва­би­ли Дмит­ри­ка, тяг­ли йо­го в да­лечінь, на во­лю, он в те місто, що здіймається до бла­кит­но­го не­ба шпи­час­ти­ми вер­шеч­ка­ми цер­ков, зе­ле­ни­ми та чер­во­ни­ми да­ха­ми на кам'яни­цях. Але ма­ти йо­го, Яри­на, ви­хо­дя­чи з відра­ми на що­ден­ну ро­бо­ту, звеліла йо­му сидіти вдо­ма. То­му-то Дмит­рик був сум­ний. Він сте­жив очи­ма за матір'ю, що, зігнув­шись під важ­ки­ми відра­ми, пов­ни­ми во­ди, пе­ре­хо­ди­ла ву­ли­цю, ба­чив, як у бруд­них хат­ках уз­довж ву­лиці відчи­ня­лись двері, ви­со­ву­ва­ли­ся звідти жидівки і гу­ка­ли на йо­го ма­му:

- Ярино! а несіть швид­ке во­ди, бо діжка по­рож­ня!

Дмитрикові на хви­лин­ку жаль ста­ло неньки, що сла­ба не сла­ба - увесь день му­сить но­си­ти во­ду, за­роб­ля­ти на хліб. Та не та­ка бу­ла по­го­да, щоб сму­ток зат­ри­мав­ся в йо­го серці. Все навк­ру­ги бу­ло та­ке радісне, ве­се­ле, що з пам'яті Дми­т­ри­ко­вої ви­летіли десь і ма­ти, й на­каз її сидіти вдо­ма, він не помітив як самі но­ги, озуті в здо­рові заш­ка­рублі чо­бо­ти, ви­нес­ли йо­го на ву­ли­цю. Дмит­рик скуб­нув по до­розі за хвіст ко­зу і ве­се­ло засміявсь, по­ба­чив­ши, як ко­за ку­мед­но зак­ру­ти­ла ро­га­тою та бо­ро­да­тою го­ло­вою. Далі, вче­пив­шись зза­ду до панських са­ней, проїхав до мос­ту, а звідти, пошк­ря­бу­ючи здо­ро­ви­ми чобітьми та інко­ли ков­за­ючись, побіг че­рез лід на місто.

На Дмит­ри­кові бу­ла ста­ра ру­да ма­те­ри­на юп­ка з клап­ти­ка­ми ва­ти, що висіли крізь дірки з по­шар­па­ної оде­жи­ни, до­вгі ру­ка­ва теліпа­лись ниж­че рук, за­ва­жа­ли йо­му, Ру­ся­ву го­лов­ку прик­ри­вав ста­ренький кар­ту­зик з одірва­ним ко­зир­ком. Але, нез­ва­жа­ючи на свої не­пишні ша­ти, Дмит­рик ве­се­ло ди­вивсь на світ бо­жий здо­ро­ви­ми си­ви­ми очи­ма, ве­се­ло підстри­бу­вав по люд­них ву­ли­цях.

Враз він зу­пи­нивсь, скри­вив жалібно об­лич­чя і прос­тяг ру­ку до яко­гось па­на, що про­хо­див ули­цею.

- Дайте копійку!.. ма­ти слабі… хліба не­має…

Пан гля­нув на блідий ви­до­чок хлоп­чиків, на йо­го оде­жу пош­ма­то­ва­ну й сяг­нув у ки­ше­ню.

Дмитрик побіг далі, за­тис­ка­ючи в руці мідя­ну мо­не­ту. Се Гав­рил­ко йо­го так нав­чив. О, той Гав­рил­ко ро­зум­ний і си­льний, страх який сильний!.. Але де ж він, той Гав­рил­ко?

- Дмитрику, а сю­ди!..

Дмитрик впізнав знай­омий го­лос і став.

- Ну, що? - привітав­ся Гав­рил­ко, підхо­дя­чи до Дмит­ри­ка.

- А ди­ви, що маю! - пох­ва­лив­ся той де­сят­кою, що вип­ро­хав у па­на.

- Мало! - рішив Гав­рил­ко. - Що за неї ку­пиш? Про­си ще, та не лінуйсь, кри­вись доб­ре, як се­ре­да на п'ятни­цю, та при­ка­зуй жалібно: "Дай­те, ми­лос­ти­вий па­не, дай­те… ма­ти вми­ра­ють… я їсти хо­чу!.." I не відче­пись, за по­ли ха­пай, аж по­ки дасть.

Дмитрик осміхнувсь.

- Хіба я не знаю? Ти ж ме­не вчив… А ти чом не про­сиш? - пос­пи­тав він у то­ва­ри­ша.

- Оце ви­га­дав! Ска­за­но ма­ле - дур­не! Мені ніхто не дасть, бо я вже ве­ли­кий, мені вже де­сять літ, та й сви­та на мені ці­ла, не та­ка, як твоя юп­ка… Гав не ло­ви! - рап­том штурх­нув Гав­рил­ко під бік Дмит­ри­ка.

Дмитрик зро­зумів і побіг за якимсь па­ном, прос­тя­га­ючи ру­ку.

- Дайте, па­не, ми­лос­ти­вий… хоч копійку дай­те… ма­ти вми­ра­ють… два дні без хліба си­ди­мо.

- Проси все! - ка­зав Гав­рил­ко, од­би­ра­ючи вип­ро­хані гро­ші. - Біжи он за тією па­нею, що на го­лові пір'ячко телі­па­є­ть­ся.

Дмитрик побіг і ще щось приніс.

- А де ж Марійка? - пос­пи­тав він.

- А там десь на ву­лиці з жи­де­ня­та­ми ба­виться… Марійко! Агов!

За хви­ли­ну надбігла Марійка, так за­мо­та­на здо­ро­вою ху­ст­­кою, що са­мий гост­рий чер­во­ний но­сик ви­зи­рав на світ бо­­жий, мов роз­ню­ху­ючи, чи не­ма де чо­го ціка­во­го.

- Знаєте що? - зібрав ра­ду Гав­рил­ко. - Маємо тро­хи гро­шей... А я нині вранці такі ба­чив медівни­ки в пе­карні… ну, такі, що ніко­ли не ба­чив… Оце тобі кор­жик, а на кор­жи­кові на­че сме­та­на со­лод­ка-со­лод­ка… звер­ху по­ма­ще­но чер­во­ним та прит­ру­ше­но ма­ком…- Гав­рил­ко сплю­нув, бо йо­му на­бігло по­вен рот сли­ни. - А на са­мо­му вер­шеч­ку, маєте со­бі… виш­ня! Мов тільки її з де­ре­ва зірвав.

- Еге?! - скрик­ну­ли враз Марійка з Дмит­ри­ком.

- Їй-богу!.. ходім ку­пи­мо!

- Ходімо!

- А на шос­та­ка візьме­мо ци­га­рок, - до­дав Гав­рил­ко.

- I сірників!

Ї діти, мов зграя го­робців, зня­лись з місця і по­ко­потіли ву­ли­цею.

- Стережись! - гук­ну­ло щось ізза­ду і бас­ки­ми кіньми прос­ко­чи­ло повз дітей.

- Лови!.. ло­ви йо­го! - скрик­нув Гав­рил­ко, і всі троє що­си­ли побігли навз­догінці за саньми.

Дмитрик в Гав­рил­ком вче­пи­ли­ся зза­ду за са­ни і при­ча­ї­лись. Але, озир­нув­шись за Марійкою, во­ни так і за­ре­го­та­лись на­го­лос. А де ж Марійка, наз­до­га­ня­ючи са­ни, пос­ковз­ну­лась і шу­бовс­ну­ла прос­то в ка­лю­жу. Бруд­на во­да стікає з мок­рої спідниці, а Марійка стоїть, ще й пальці роз­гор­ну­ла, за­ва­ляні в бо­лоті. На ли­хо, по­чув той регіт візник і шмаг­нув на­зад се­бе ба­то­гом. Дмит­рик з Гав­рил­ком по­па­да­ли з га­ла­сом на зем­лю. Хлопці підбігли до Марійки.

- Маріє, звідкіль вітер віє? - за­че­пив її Гав­рил­ко, смик­ну­в­­ши за кінець хуст­ки.

- Маріє, звідкіль вітер віє? - смик­нув з дру­го­го бо­ку Дми­т­­рик.

- Не зай-май, бо, їй-бо мамі ска­жу! - зап­хи­ка­ла Марійка, ся­ка­ючи чер­во­но­го но­са.

Хлопці по­пус­ту­ва­ли тро­хи, а далі з зас­по­коєною Марійкою май­ну­ли на ба­зар.

Гаврилко на­ку­пив медівників, ци­га­рок і сірників. Всі троє при­мос­ти­лись десь під бар­ка­ном і поділи­лись ла­со­ща­­ми. Гав­рил­кові, зви­чай­но, при­да­ло найбільш. По­ла­су­ва­в­­ши, він до­був з ки­шені ци­га­рок і дав од­ну Дмит­ри­кові.

- Дай і мені! - обізва­лась Марійка.

- На, ко­ли хо­чеш!

Дмитрик за­тяг­нувсь ци­гар­кою і по­чер­вонів увесь од їдко­­го ди­му, аж очі слізьми забігли. Од­нак він не ки­нув ци­га­р­­ки, бо­ячись глу­зу­ван­ня Гав­рил­ко­во­го.

Марійка за­каш­ля­лась.

- Тю на них! Та­ке гірке та не­доб­ре ку­рять, - ска­за­ла во­на, ки­да­ючи ци­гар­ку.

- Ет, ба­ба! - з по­гор­дою сплю­нув Гав­рил­ко, хоч йо­го й са­мо­го ну­ди­ло від ци­гар­ки.

- А те­пер гай­да би­ти то­го жид­ка, що нас зай­мав учо­ра! - за­га­дав Гав­рил­ко.

Всі зня­лись і по­да­лись поміж жидівські ву­лиці.

Жидка не знай­шли, а так про­веш­та­лись на місті до ве­чо­ра.

- Гляди ж, Дмит­ри­ку, ви­ходь завт­ра! - на­ка­зу­вав Гав­рил­ко.

- А як мам­ка не пус­тять?

- То вте­чи!

Дмитрик біг че­рез лід, пошк­ря­бу­ючи здо­ро­ви­ми чобі­ть­ми­, і з жа­хом ду­мав, що то ска­же йо­му мам­ка за нес­лух­ня­ність.

А мам­ка