read-books.club » Класика » Нюренберзьке яйце, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Нюренберзьке яйце, Коцюбинський"

118
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Нюренберзьке яйце" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Нюренберзьке яйце, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Нюренберзьке яйце, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2
Перейти на сторінку:





(нарис)



Мабуть, всi ви, дi­точ­ки, ба­чи­ли го­дин­ник; мо­же­те дiз­на­тись, гля­нув­ши на нього чи то вдень, чи вно­чi, кот­ра го­ди­на, мо­же­те по­чис­ли­ти кож­ду хви­лин­ку. А бу­ло ко­лись так, що лю­ди не зна­ли, як ра­ху­ва­ти час. Роз­рiз­ня­ли ли­ше вес­ну, лi­то, осiнь та зи­му, а до­бу дi­ли­ли на день та нiч. В лiт­нiй яс­ний день, ко­ли со­неч­ко ве­се­ло сяє на не­бi - пiз­на­ва­ли лю­ди, яка по­ра; але вно­чi або в глу­ху осiнь не вмi­ли да­ти со­бi ра­ди. Не раз i не два ду­ма­ли лю­ди над тим, як за­по­бiг­ти ли­хо­вi. Та якось нi­чо­го путнього не ви­га­ду­ва­ли. Один анг­лiй­ський ко­роль зве­лiв на­ро­би­ти оди­на­ко­вих ка­ган­цiв, роз­чис­ли­ти, скiльки їх мо­же зго­рi­ти в до­бу, i вiд­так, зас­вi­чу­ючи один за дру­гим, ра­ху­ва­ти час. Але на та­кий до­ро­гий го­дин­ник мог­ли спро­мог­тись ли­шень ко­роль та ба­га­ти­рi. Тре­ба бу­ло, щоб ка­ган­цi го­рi­ли не­ви­вод­но, щоб i вдень i вно­чi чо­ло­вiк дог­ля­дав їх та зас­вi­чу­вав но­вий, ско­ро до­го­рить один. Ба­га­то бу­ло кло­по­ту з тою ви­гад­кою. Опiс­ля ви­ду­ма­ли лю­ди пi­ща­ний го­дин­ник. Бра­ли двi скля­нi пля­шеч­ки з ву­зеньки­ми ший­ка­ми, на­си­па­ли од­ну дрiб­не­нь­ким пiс­ком i злу­ча­ли їх ший­ка­ми до­ку­пи так, що­би пi­сок мiг пе­ре­си­па­ти­ся з од­ної пля­шеч­ки до дру­гої. Ско­ро лиш пi­сок з го­рiшньої пля­шеч­ки пе­ре­сип­леться в до­лiш­ню - пе­ре­вер­та­ють її до­го­ри ден­цем, i пi­сок знов сип­леться, як до­сi. Не­до­ро­гий i ду­же прос­тий та­кий го­дин­ник, але i з ним чи­ма­ло за­мо­ро­ки,- раз у раз тре­ба на­зи­ра­ти за ним. На­пос­лi­док ви­най­шли дзи­га­рi ве­жо­вi. Хто й як пер­ший ви­га­дав се ди­во - нез­вiс­но. Ка­жуть, на­чеб­то ара­би пер­шi вмi­ли ро­би­ти дзи­га­рi i що арабський ка­лiф Га­рун-аль-Ра­шид в р. 807 прис­лав дзи­га­рi в да­ру­нок фран­цузько­му ко­ро­ле­вi Ка­ро­лю Ве­ли­ко­му.


Тодiшнi дзи­га­рi не дзво­ни­ли i не ма­ли ва­гад­ла. Ва­гад­ло при­ро­би­ли аж в XVII вi­цi. То­дi та­кож по­дi­ли­ли го­ди­ну на 60 хвиль, а хви­лю на 60 хви­ли­нок. У ве­ли­кiй при­го­дi ста­ли лю­дям дзи­га­рi. Але їх мож­на бу­ло по­ба­чи­ти лиш на баш­тах ко­ро­лiвських та кня­зiвських зам­кiв. Ванд­рiв­ник не мiг ко­рис­та­ти з них, бо бу­ди ду­же здо­ро­вi i тяж­кi. Про бiд­них лю­дей го­дi i ка­за­ти: во­ни му­си­ли вдо­вольни­ти­ся по­мiч­чю сон­ця, кот­ре од­на­ко­во свi­тить i ба­га­тим i бiд­ним.


Довго, ду­же ще дов­го тре­ба бу­ло пра­цю­ва­ти, щоб ви­мис­ли­ти го­дин­ник, ви­гiд­нi­ший та де­шев­ший, щоб всi лю­ди мог­ли ко­рис­та­ти з нього.


На по­чат­ку XVI вi­ку в го­ро­дi Ню­рен­бер­зi про­жи­вав один мiд­ник - Пет­ро Гельє. Ста­рiсть бi­лим во­ло­сом при­по­ро­ши­ла йо­го го­ло­ву, але вiн не згор­тав рук, не ки­дав пра­цi. Всi ма­ли йо­го за чес­но­го чо­ло­вi­ка та доб­ро­го ро­бiт­ни­ка. Оп­рiч сво­го ре­мес­ла, Пет­ро Гельє ко­хав­ся в ме­ха­нi­цi. Раз якось на­вi­дав­ся до нього один iта­лi­янець, з кот­рим Гельє, ванд­ру­ючи, за­пiз­нав­ся в Фло­рен­цiї. Вiд то­го ча­су ста­рий мiд­ник ки­нув своє ре­мес­ло, по цi­лим дням чи­тав книж­ки, ри­су­вав i ви­рi­зу­вав всi­ля­кi шру­би та ко­лi­щат­ка.


Жiнка Гельє та двоє до­рос­лих си­нiв йо­го не мог­ли взя­ти втям­ки, чо­му та­кий працьови­тий чо­ло­вiк ки­нув ро­бо­ту, i вiд свi­тан­ня до смер­кан­ня ко­ри­ли та ла­яли йо­го. Не вит­ри­мав ста­рий Гельє i, ки­нув­ши влас­ну осе­лю, пе­реб­рав­ся до своєї за­мiжньої доч­ки. Доб­ра донька ду­же ко­ха­ла сво­го батька, за­хис­ти­ла йо­го i, хоч са­ма бу­ла вбо­га, все ро­би­ла, щоб зас­по­коїти йо­го ста­рiсть. На ли­хо, чо­ло­вiк її, кра­вець, був стра­шен­но цi­ка­вий i вiд­то­дi, як ста­рий тесть осе­ливсь в йо­го ха­тi, на хви­лин­ку не мав спо­кою. Цi­ка­вий кра­вець не знав ме­ха­нi­ки, i вся­кi ко­лi­щат­ка, шру­би, з кот­ри­ми раз у раз по­рав­ся Пет­ро Гельє, ви­да­ва­лись йо­му чимсь нез­ви­чай­ним, ди­во­виж­ним. Вiн слi­див очи­ма за кож­дим кро­ком тес­тя.


Одної дни­ни ста­рий мiд­ник пi­шов до мiс­та, за­був­ши за­чи­ни­ти свою ха­ту. Кра­вець по­дав­ся до тестьової кiм­на­ти, ра­дий, що мо­же зас­по­коїти свою цi­ка­вiсть. Зди­во­ва­ний, ма­й­же з ост­ра­хом роз­див­ляв­ся вiн по кiм­на­тi, ог­ля­дав кож­дий ку­сок дро­ту, мi­дi, за­лi­за… Все ви­да­ва­лось йо­му нез­ви­чай­ним. Аж ось ме­жи всi­ля­ки­ми стру­мен­та­ми вгля­дiв вiн круг­леньку, не­ве­ли­ку штуч­ку, кот­ра якось див­но сту­ко­тi­ла i си­ча­ла. Спер­шу по­ду­мав вiн, що то йо­му по­чу­ло­ся. Вхо­пив ма­шин­ку в ру­ки, прик­лав до од­но­го ву­ха - сту­ко­тить; прик­лав до дру­го­го - не вга­ває. Хо­лод­ний пiт обi­л­ляв бiд­но­го крав­ця. Йо­му ви­да­лось, що в тiй круг­ле­нь­кiй штуч­цi си­дить не­чис­та си­ла, i, не дов­го ду­мав­ши, зо всiєї си­ли ки­нув нею об стi­ну, а сам, не ози­ра­ючись, ви­бiг з кiм­на­ти, хрес­тя­чись та чи­та­ючи мо­лит­ву.


"От во­но що! - ду­мав вiн, - от чо­го ко­ха­ний тесть за­чи­ня­є­ться в ха­тi, хо­вається вiд лю­дей! Не­дар­мо ж жiн­ка та дi­ти вит­ру­ти­ли те­бе з ха­ти! Спiз­нав­ся з чор­том i за­чи­нив йо­го в ма­шин­цi! Го­дi! Не хо­чу жи­ти пiд од­ним да­хом з чор­тя­кою! Ще, бо­ро­ни бо­же, на суд по­тяг­нуть!.."


Вернувшись до­до­му i по­ба­чив­ши, що йо­го пра­ця поп­со­ва­на, ста­рий Пет­ро аж за го­ло­ву взяв­ся з ту­ги. Стiльки пра­цi, стiльки ча­су про­па­ло мар­не! А тут ще дур­ний зять кри­чить, що не хо­че жи­ти в од­нiй ха­тi з чор­том. Не­щас­ний Ге­льє зв'язав в вуз­лик своє май­но i ви­бiг з ха­ти на ву­ли­цю.


Тяжко йо­му бу­ло. Вiн ду­мав:


"Я ста­рий, не­мощ­ний… Прий­де не­за­ба­ром смерть i ра­зом зо мною пок­ла­де в до­мо­ви­ну i мою дум­ку… I я не зроб­лю лю­дям то­го доб­ра, яке мо­жу зро­би­ти. А тут ще нiх­то не йме вi­ри, всi цу­ра­ються ме­не, мов бо­же­вiльно­го. Що ме­нi ро­би­ти бiд­но­му на свi­тi? Ось що зроб­лю: пi­ду до суд­дi, поп­ро­шу йо­го, щоб замк­нув ме­не в тюр­му. Там вже нiх­то не пе­реш­код­жа­ти­ме ме­нi". Так по­ду­мав та й пi­шов до суд­дi.


Суддя тiльки що скiн­чив свою ро­бо­ту i хтiв йти обi­да­ти. По­ба­чив­ши но­во­го про­ха­ча, вiн ду­же зди­ву­вав­ся.


- Добродiю! - ска­зав Гельє, - зро­бiть ме­нi ве­ли­ку лас­ку: зве­­лiть ме­не ув'язни­ти.


Почувши та­ке див­не про­хан­ня, суд­дя зди­ву­вав­ся ще бi­ль­ше: вiн по­ду­мав, що ста­рий збо­же­во­лiв, i пильно гля­нув на нього.


- Чого ж то­бi так за­ба­жа­лось тюр­ми? - спи­тав вiн.


- Я, бач­те, му­шу скiн­чи­ти од­ну ду­же важ­ну ро­бо­ту, та, на ли­хо, не мо­жу знай­ти за­тиш­но­го ку­точ­ка, щоб ме­нi не пе­ре­ш­код­жа­ли. В тюр­мi вже на­пев­не нiх­то не пе­реш­код­жа­ти­ме ме­нi.


Надаремне си­лу­вав­ся суд­дя упев­ни­ти ста­ро­го ме­ха­нi­ка, що в тюр­мi не так-то вже доб­ре, щоб ту­ди про­си­тись. Гельє так бла­гав йо­го, що суд­дя зве­лiв ув'язни­ти йо­го. Ду­же за­цi­ка­вив суд­дю ста­рий Пет­ро. Щоб дiз­на­тись про нього що бi­ль­ше, суд­дя пi­шов до йо­го жiн­ки й по­чав роз­пи­ту­ва­ти її про чо­ло­вi­ка.


- Мiй чо­ло­вiк бо­же­вiльний, - вiд­ка­за­ла жiн­ка, - вiн за­ки­нув ро­бо­ту, цi­ли­ми дня­ми по­рається з книж­ка­ми та вся­кою дур­ни­цею.


I си­ни не бо­ро­ни­ли батька. То­дi суд­дя звер­нув­ся до доч­ки та зя­тя.

1 2
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нюренберзьке яйце, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Нюренберзьке яйце, Коцюбинський"