read-books.club » Класика » Тіні забутих предків, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Тіні забутих предків, Коцюбинський"

169
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Тіні забутих предків" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Тіні забутих предків, Коцюбинський» була написана автором - Коцюбинський, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Тіні забутих предків, Коцюбинський" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 17
Перейти на сторінку:




***


Іван був дев'ятнад­ця­тою ди­ти­ною в гу­цульській ро­дині Палійчуків. Двадцятою і ос­танньою бу­ла Ан­нич­ка. Не зна­ти, чи то вічний шум Черемошу і скар­ги гірських по­токів, що спов­ня­ли са­мот­ню ха­ту на ви­сокій ки­чері, чи сум чор­них сме­ре­ко­вих лісів ля­кав ди­ти­ну, тільки Іван все пла­кав, кри­чав по но­чах, по­га­но ріс і ди­вив­ся на не­ню та­ким гли­бо­ким, ста­ре­че ро­зум­ним зо­ром, що ма­ти в три­возі од­вер­та­ла од нього очі. Не раз во­на з ля­ком ду­ма­ла навіть, що то не від неї ди­ти­на.


Не «со­ко­ти­ла­ся» ба­ба при зло­гах, не об­ку­ри­ла десь ха­ти, не засвіти­ла свічки - і хит­ра біси­ця встиг­ла обміня­ти її ди­ти­ну на своє бісе­ня. Ту­го рос­ла ди­ти­на, а все ж підрос­та­ла, і не стя­ми­лись навіть, як до­ве­ло­ся шить їй шта­ни. Але так са­мо бу­ла чуд­на. Ди­виться пе­ред се­бе, а ба­чить якесь да­ле­ке і не відо­ме ніко­му або без при­чи­ни кри­чить. Гачі на йо­му спа­да­ють, а во­но стоїть се­ред ха­ти, зап­лю­щи­ло очі, роз­зя­ви­ло ро­та і ве­ре­щить.


Тоді ма­ти вий­ма­ла люльку з зубів і, за­мах­нув­шись на нього, лю­то гу­ка­ла:


- Ігі на те­бе! Ти, обмінінни­ку. Щез би у озе­ро та в тріски!..


І він ще­зав.


Котивсь зе­ле­ни­ми ца­рин­ка­ми, ма­ленький і білий, на­че банька кульба­би, безст­раш­но за­би­рав­ся у тем­ний ліс, де гад­жу­ги ки­ва­ли над ним га­луз­ка­ми, як ведмідь ла­ба­ми.


Звідси ди­вив­ся на го­ри, близькі й да­лекі вер­хи, що го­лубіли на небі, на сме­ре­кові чорні ліси з їх синім ди­хан­ням, на яс­ну зе­лень ца­ри­нок, що, мов дзер­ка­ла, бли­ща­ли в ра­мах де­рев. Під ним, в до­лині, кипів хо­лод­ний Че­ре­мош. По да­ле­ких гор­бах дріма­ли на сонці са­мотні оселі. Бу­ло так ти­хо і сум­но, чорні сме­ре­ки без­пе­рес­тан­ку спус­ка­ли сум свій в Че­ре­мош, а він ніс йо­го до­лом й оповідав.


- Іва!.. Мо-ой! - гу­ка­ли на Іва­на од ха­ти, але він то­го не слу­хав, зби­рав ма­ли­ни, пу­кав з лис­точків, ро­бив свистілку або пи­щав у тра­вин­ку, на­ма­га­ючись вда­ва­ти го­ло­си птахів та всі ті згу­ки, що чув у лісі. Лед­ве помітний в лісовім зелі, зби­рав квітки і ко­си­чив ни­ми свою кре­са­ню (бриль), а уто­ми­в­шись, ля­гав десь під сіном, що сох­ло на ост­ри­вах, і спі­ва­ли йо­му до сну та й бу­ди­ли йо­го своїм дзво­ном гірські по­то­ки.


Коли Іва­нові ми­ну­ло сім літ, він вже ди­вив­ся на світ іна­к­ше. Він знав вже ба­га­то. Умів зна­хо­ди­ти помічне зілля - ода­лен, мат­ри­ган і підой­му, ро­зумів, про що канькає ка­ня, з чо­го повс­та­ла зо­зу­ля, і ко­ли оповідав про все те вдо­ма, ма­ти не­пев­но по­зи­ра­ла на нього: мо­же, во­но до нього го­во­рить? Знав, що на світі па­нує не­чис­та си­ла, що арідник (злий дух) пра­вить усім; що в лісах пов­но лісо­виків, які па­суть там свою мар­жин­ку: оленів, зайців і серн; що там блу­кає ве­се­лий чу­гай­стир, який за­раз про­сить стрічно­го в та­нець та роз­ди­рає няв­ки; що жи­ве в лісі го­лос со­ки­ри. Ви­ще, по без­вод­них да­ле­ких не­де­ях няв­ки роз­во­дять свої без­ко­нечні тан­ки, а по ске­лях хо­вається щез­ник.


Міг би роз­ка­за­ти і про ру­са­лок, що гар­ної дни­ни ви­хо­дять з во­ди на бе­рег, щоб співа­ти пісень, ви­га­ду­ють бай­ки і мо­лит­ви, про по­то­пельників, які по за­ході сон­ця су­шать бліде тіло своє на ка­ме­нях в річці. Всякі злі ду­хи за­пов­ню­ють скелі, ліси, про­вал­ля, ха­ти й за­го­ро­ди та чи­га­ють на хрис­ти­яни­на або на мар­жи­ну, щоб зро­би­ти їм шко­ду. Не раз, про­ки­нув­шись уночі, се­ред во­ро­жої тиші, він тремтів, спов­не­ний жа­хом.


Весь світ був як каз­ка, пов­на чу­дес, таємни­ча, ціка­ва й страш­на.


Тепер він вже мав обов'язки - йо­го по­си­ла­ли пас­ти ко­ро­ви. Гнав в ліс своїх жов­та­ню та го­лу­ба­ню, і ко­ли во­ни по­то­па­ли в хви­лях лісо­вих трав та мо­ло­дих сме­ре­чок і вже звідти об­зи­ва­лись до нього, як з-під во­ди, туж­ли­вим дзво­ном своїх дзвінків, він сідав десь на узбіччі го­ри, вий­мав денцівку (сопілку) і виг­ра­вав не­мудрі пісні, яких нав­чив­ся од стар­ших. Од­нак та му­зи­ка не вдо­вольня­ла йо­го. З до­са­дою ки­дав денцівку і слу­хав інших ме­лодій, що жи­ли в ньому, не­ясні і нев­ло­вимі.


Знизу підіймавсь до Іва­на і за­топ­лю­вав го­ри глу­хий гомін ріки, а в нього ка­пав од ча­су до ча­су про­зо­рий дзвін ко­локільця. З-за га­луз­ки сме­ре­ки виг­ля­да­ли за­жу­рені го­ри, на­поєні су­мом тіней од хмар, що все сти­ра­ли бліду ус­мі­шку ца­ри­нок. Го­ри щох­ви­ли­ни міня­ли свій настрій: ко­ли сміялась ца­рин­ка, хму­рив­ся ліс. І як труд­но бу­ло вди­ви­тись в те рух­ли­ве об­лич­чя гір, так труд­но бу­ло ди­тині спі­й­ма­ти хи­мер­ну ме­лодію пісні, що ви­лась, тріпа­ла крильця­ми ко­ло са­мо­го ву­ха і не да­ва­лась.


Одного ра­зу він по­ки­нув свої ко­ро­ви і под­ря­павсь на са­мий грунь (верх). Лед­ве помітною стеж­кою підіймавсь ви­ще і ви­ще, поміж густі за­рослі блідої па­по­роті, ко­лю­чої ожи­ни й ма­ли­ни. Лег­ко пе­рес­ка­ку­вав з камінця на ка­мін­чик, пе­ре­ла­зив че­рез по­ва­лені де­ре­ва, про­ди­рав­ся крізь гілляч­ки кущів. За ним підіймав­ся з до­ли­ни вічний шум річки, рос­ли го­ри, і вже вста­вав на край­небі бла­кит­ний при­вид Чор­но­го­ри.


Довгі пла­кучі тра­ви кри­ли те­пер бо­ки го­ри, дзвінки ко­рів об­зи­ва­лись, як да­ле­ке зітхан­ня, все частіше по­па­да­лось ве­ли­ке каміння, що далі, на самім верш­ку, тво­ри­ло ха­ос по­ла­ма­них скель, спи­са­них ли­ша­ями, зду­ше­них у га­дю­чих обіймах корінням сме­рек. Під но­га­ми в Іва­на кож­дий ка­мінь вкри­ва­ли ру­даві мхи, грубі, м'які, шов­кові. Теплі і ні­ж­ні, во­ни хо­ва­ли у собі по­зо­ло­че­ну сон­цем во­ду літніх до­щів, м'яко вги­на­лись і обійма­ли но­гу, як пу­хо­ва по­душ­ка. Ку­че­ря­ва зе­лень го­гозів і афин за­пус­ти­ла своє коріння у глибінь мо­ху, а звер­ху сип­ну­ла ро­сою чер­во­них та синіх ягід.


Тут Іван сів од­по­чи­ти.


Ніжно дзвеніла над ним хвоя сме­рек, змішав­шись з шу­мом ріки, сон­це нал­ля­ло зло­том гли­бо­ку до­ли­ну, за­зе­ле­ни­ло тра­ви, десь ку­рив­ся синій ди­мок од ват­ри, з-за Ігри­ця ок­са­ми­то­вим гу­лом ко­тив­ся грім.


Іван сидів і слу­хав, за­був­ши зовсім, що має дог­ля­да­ти ко­ро­ви.


І ось рап­том в сій дзвінкій тиші по­чув він ти­ху му­зи­ку, яка так дов­го і нев­ло­ви­ме ви­лась круг йо­го ву­ха, що навіть справ­ля­ла му­ку!


Застиглий і не­ру­хо­мий, ви­тяг­нув шию і з радісним нап­ру­жен­ням ло­вив див­ну ме­лодію пісні. Так лю­ди не гра­ли, він при­най­мні ніко­ли не чув. Але хто грав? Навк­ру­ги бу­ла пуст­ка, са­мотній ліс і не вид­но бу­ло жи­вої душі. Іван озир­нув­ся на­зад, на скелі,- і ска­менів. На ка­мені, вер­хи, сидів «той», щез­ник, скри­вив гост­ру борідку, наг­нув ріжки і, зап­лю­щив­ши очі, дув у фло­яру. «Не­ма моїх кіз… Не­ма моїх кіз…» - роз­ли­ва­лась жа­лем фло­яра. Та ось ріжки підня­лись вго­ру, що­ки на­ду­лись і розп­лю­щи­лись очі. «Є мої ко­зи… Є мої ко­зи…» - зас­ка­ка­ли радісно згу­ки, і Іван

1 2 ... 17
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тіні забутих предків, Коцюбинський», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Тіні забутих предків, Коцюбинський» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Тіні забутих предків, Коцюбинський"