read-books.club » Класика » Дорога, Василь Стефаник 📚 - Українською

Читати книгу - "Дорога, Василь Стефаник"

98
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Дорога" автора Василь Стефаник. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Дорога, Василь Стефаник» була написана автором - Василь Стефаник, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Дорога, Василь Стефаник" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 20
Перейти на сторінку:






ДОРОГА



- Я йду, йду, мамо.


- Не йди не йди, сину...


Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.


Кожні ворота минав, усі білі вікна.


Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.


Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.


Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.


Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі...



Аж людей спіткав.


Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися.


Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.


Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.


Здоймалися і падали.


А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного.


Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.


Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.



Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.


З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав почування. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.


Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово.


І став сильний і гордий. Вітер нагнув д' нєму всі квіти.


Ступав своєю дорогою дальше.



Вона, як полотно, під ним угиналася. Минав усі ворота, білі вікна помикали.


І знов людей побачив.


Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.


Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.


Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.


Всі в білих сорочках, як на Великдень.


Але снопи пропадали з-над дітей, і вогонь вжерався в їх білі голови.


Вони вгризалися знов у жовті лани.



Читав їх розпуку й їх безсилу.


По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчю.


І пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.


Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі.


Сила його і гордість впала на тверду дорогу.


Строївся.


Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує.



На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами.


Як безсильна дитина, протягнув до неї руки.


- Ходи!


- Не можу, бо ти отрута!


Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну рі­ллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов, як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця.


Дорога темна, як сліпому молоденькому каліці.



Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.


Заридав сухими очима і впав.


Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.


Одно маленьке слово аби сказала!


Довго просив.


Потім поклав голову на хрест і почув від нього мороз.


Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку і поплі­вся, безіменний і самотній.



- Боже, ти подаруй мені решту моєї дороги, бо я не годен вже йти!


І скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе.


Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший його був.


Припав до нього, як давно до маминої пазухи.






СКІН



Як глуха осінь настала, як з ліса все листя опало, як чорні во­рони поле вкрили, та тоді до старого Леся прийшла сме­рть.


Умирати би кожному, смерть не страшна, але довга лежа - ото мука. І Лесь мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим Лесь не міг спертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловився маленького каганця. В'язався очима, держався його і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидіний світ звалиться.


Перед ним на землі сини і доньки покотом поснули, не могли стільки ночей не спати. Він держався каганця всією моцею і не давався смерті. Повіки великим тягарем зайш­ли понад очі.


Він видить на подвір'ю багато малих дівчат, кожна в руці жмінку квіток тримає. Всі глядять ід могилі, смерті виглядають. Потім всі очі повертають на нього. Хмара очей, си­ніх, і сивих, і чорних. Та хмара пливе до його чола, гладить його і простуджує...


Протер очі, ймив жилу на шиї між пальці, бо голову з пліч скидала, і погадав:


«Аді, це ангели перед смертев показуютьси».


А як він так гадав, то каганець утік з-перед очей.


Поле рівне, далеке, під сонцем спечене. Воно води просить, дрожить і всіляке зілля до себе клонить, аби з нього води напитися. Він оре на ниві і руками чепіг не може вде­р­жати, бо палить його спрагнота у горлі. І волів палить, бо ротами вогку землю риють. Руки від чепіг відпадають, він падає на ниву, а вона його на вуголь спалює...


Каганець випровадив його з того світа.


«І не раз та й не два я на полі без води погибав, у бога все записано!»


І знов запався.


По кінець стола сидить його небіжка мама та й пісню спі­ває. Потихо та сумно голос по хаті стелиться і до нього доходить. То та співанка, що мама йому маленькому співала. І він плаче, болить його серце, і долонями сльози ловить. А мама співає просто в його душі, та всі муки там з тим спі­вом ридають. Мама йде до дверей, за нею і спів іде, і муки з душі.


Та й знов каганець показався.


«Мама із того світа має прийти та й над своєв дитинов має заплакати. Таке бог право їм надав».


Ноги пукали від студені, він хотів на них кожушанку накинути, та й серед того очі йому згасли.


Горлаті дзвони над ним дзвонять, крисами голови дото­р­кають. Голова йому розскакується, зуби з рота вилітають. Дзвонові серця відриваються від них, і падають йому на го­лову, і ранять...


Роззявив очі, страшні і безпритомні.


«Я помінив купити дзвін, аби по селу вогонь вістив, але роки були ціпко тісні, та й я все не вітєкав . Прости мені, господи милосердний».

1 2 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дорога, Василь Стефаник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дорога, Василь Стефаник"