Читати книгу - "Помилка Олексія Алексєєва, Олександр Лазаревич Полещук"

Малював Анатолій Паливода

Події розгорнулися несподівано. Наприкінці березня я одержав листа від Алексєєва. Він писав, що йому вдалося здійснити дуже цікаве відкриття, яке “буквально висадило в повітря”, як він висловився, багато наших уявлень у галузі фізики вакууму. Алексєєв пропонував мені приїхати до нього й самому переконатися, що він має рацію.

“Не знаю чому, — писав Алексєєв, — але, згадуючи минуле, я дедалі частіше думаю про тебе і про наше з тобою спільне життя. Те, що було важке, здається тепер яскравим, якимось дуже й дуже потрібним. Саме тоді, в ті роки, як ми жили разом, у суперечках з тобою, завдяки, здавалося б, випадковим розмовам з випадковими людьми, незалежно від мене самого відбувся якийсь головний процес у моїй свідомості… Приїзди, я певен, ти будеш задоволений з успіхів нашої невеликої лабораторії”.

Я виїхав п’ять днів по тому, але було вже пізно: лабораторія Алексєєва більше не існувала… Я дізнався про це в поїзді з повідомлення Академії наук. Повідомлення приголомшило мене. Текст його всі знають, і всі пам’ятають його гіркий і тривожний зміст:

“…Несподівана катастрофа, яка сталася в лабораторії Алексєєва, свідчить про те, що природа, далебі, ще не розкрила своїх найглибших таємниць… До славного списку сміливих дослідників, що віддали своє життя задля науки, прилучилися імена Олексія Олексійовича Алексєєва та його найближчих співробітників… Надалі, аж поки буде остаточно з’ясовано причини катастрофи, Академія наук пропонує всім дослідникам, які вивчають властивості вакууму, утриматися від особливо небезпечних експериментів і старанно погодити план дослідних робіт… Академія прохає всіх, хто був причетний до робіт лабораторії чи знав Олексія Алексєєва особисто і вважає, що міг би бути корисним під час розслідування катастрофи, прибути до Південноукраїнської філії Інституту зірок… Світла пам’ять тим, хто загинув на тяжкому і славному шляху пізнання й підкорення могутніх сил природи!..”

Другого дня мене прийняли члени комісії, яку було створено, щоб з’ясувати причини катастрофи. Становище виявилось надзвичайно складне. Стало відомо, що в день катастрофи керівник лабораторії мав намір подати звіт про роботу за останні шість місяців, однак матеріали звіту і всі лабораторні щоденники загинули разом з лабораторією. З’ясувалося, що Алексєєв не відправив у безпечне місце жодного рядка своїх записів; він не вів дублюючих журналів, отже не вбачав небезпеки у своїх експериментах. Далі стало відомо, що в день катастрофи Алексєєв надіслав у Секцію космогонії телеграму. За змістом її виходило, ніби перший етап дослідів пройшов успішно, і що в проведенні другого етапу бажана якнайдійовіша участь фахівців у галузі космогонії.

“Розпочинаючи другий етап наших робіт, — зазначалося в телеграмі, — вважаю за необхідне встановити тісніший контакт з представниками космогонічної науки, оскільки зовсім несподівано, роботи починають становити прямий інтерес для тих, хто вивчає походження і розвиток зірок”.

Мені дозволили оглянути місце, де ще так недавно працювали люди.

Сила вибуху перетворила триповерхову будівлю лабораторії на гору зігнутих залізних стрижнів і велетенських шматків бетону, які ніби випадково простромила арматура. Інститутська будівля навколо лабораторії майже не потерпіла, якщо не брати до уваги вибитих повітряною хвилею шибок. Тепер робітники склили вікна. “Дивна річ, — ненароком кинув один із них, коли ми підійшли до головного корпусу Інституту зірок, — ніколи не повірив би. Всі шибки повилітали назовні, до єдиної скалки, наче хто їх видув зсередини”.

Моноліти лабораторного фундаменту було частково викинуто на землю, частково покришено. Я не уявляв, що лабораторія Алексєєва така велика. Ще недавно в цій будівлі могла б працювати принаймні сотня чоловік; я з подивом дізнався, що Алексєєв мав лише тридцять чотири співробітники.

— Там хтось уже був? — спитав я, показуючи на руїни.

— Ні, завелика радіоактивність. З такою ще ніхто з нас не стикався, — відповіли мені. — На щастя, період напіврозпаду невеликий, щось близько двох днів. Так що скоро ми зможемо дістатися в центральні приміщення. Проте не думаю, що це нам багато допоможе…

— А я гадаю, що зараз усе має допомагати, — сказав літній чоловік з глибоко запалими очима, — все, кожна дрібниця… І потім, як щодо зовнішніх матеріалів? Ви не в курсі справи?

— Зовнішні матеріали? — спитав я. — Що ви маєте на увазі?

— Всі зовнішні зв’язки лабораторії, список речовин, що їх було одержано протягом останнього часу, її замовлення допоміжним підприємствам, усе, що єднало Алексєєва з зовнішнім світом… Хіба щось могло зберегтися в оцих стінах? Ех, Олексію Олексійовичу… — він одвернувся від нас і, спираючись на ціпок, швидко рушив до свого автомобіля.

— Хто це? — запитав я.

— Розхвилювався старий, — мовив мій супутник. — Ще б пак, він близько знав Алексєєва… Це Топанов, не чули?

— Він, здається, філософ?

— Авжеж, саме так, опублікував дві чи три роботи, а потім замовк. Кажуть, знову пішов на партійну роботу у відділ науки.

Того ж дня мене ввели до складу комісії. День по дню перед нами проходили найрізноманітніші документи, які в копіях було надіслано нам з тих закладів, що мали ділові стосунки з лабораторією Алексєєва. Незліченні накладні, креслення останніх зразків, списки журналів і книжок, окремі списки іноземних статей, перекладених з мало знаних у нас мов на вимогу Алексєєва та його співробітників…

Нарешті, коли радіоактивність трохи спала, перша рятувальна команда, набрана з добровольців, у спеціальних комбінезонах, на взірець тих, якими користуються, чистячи ядерні реактори, взялася до своєї нелегкої роботи. Від потужних механізмів, що їх доправили на вантажних вертольотах, простяглися на всі боки стальні канати завтовшки з руку людини. Зігнувшись під вагою сталевих