Читати книгу - "Музичний атавiзм, Василь Павлович Бережний"

Случай, произошедший в рассказе Василия Бережного «Музыкальный атавизм» (Музичній атавізм, 1971) произошел в один из дней 2966 года. С плоской крыши одного из зданий вдруг донеслись звуки… песни, исполняемой человеком! После того, как были изобретены «Элком» (электронный композитор) и «Элфон» (электронный певец), люди постепенно перестали сами сочинять музыку и петь сами также перестали. А тут случился такой редкий случай атавизма, в такой просвещенный век…

Бережной Василий Павлович
Музичний атавiзм (на украинском языке)

БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ

Музичний атавiзм

Це трапилось одного дня 2966 року.

Хто перший почув отi дивовижнi звуки, що линули з плаского даху, сказати важко. Та не минуло й кiлькох хвилин, як навпроти будинку зiбрався натовп. А невтомна стрiчка тротуару пiдвозила й пiдвозила людей - молодих i старих, жiнок i чоловiкiв, хлопцiв i дiвчат. Усi вони мовчки пливли вздовж будинку, потiм кожен переступав на другу стрiчку, i ця несла їх вже назад. Люди нiби потрапили в якесь зачароване коло - воно обертало їх перед оцим пластмасовим кубом, звiдки лунала пiсня.

Спiвало двоє - отi, що на даху, певне, щось там робили, може, встановлювали енергетичний контур, упоралися i... заспiвали!

Мiсяць на не-е-бi, зiроньки ся-а-ють,

Тихо по мо-о-рю човен пливе-е...

В човнi-i дiвчи-и-на пiсню-у спiва-а-є,

А козак ч-у-ує, серденько мре-е...

Вони спiвали, а людське юрмище кружляло й кружляло. Заслухались люди, принишкли житла, а прозорий пластиковий купол нiби здiймається над мiстом усе вище й вище. Звуки пiснi - живi, мрiйливi - то стелилися, то шугали угору, наче бажаючи вирватися з-пiд купола й попливти аж до отого гiрського хребта, що громадився на обрiї. Щось було в цьому iррацiональне, алогiчне, але воно притягувало, як магнiт, проймало серце струмами, виповнювало все єство дивною силою. Люди мимовiльно ворушили губами, i це в якiйсь мiрi передавало той емоцiйний хаос, який охопив тут кожного. Спiвати вони нiколи не вмiли, це їм навiть не снилося, але послухати цих двох... Щось надзвичайне!

Нарештi хтось здогадався вимкнути сектор тротуару, i стрiчки зупинилися. Натовп одразу закляк, заворожений, загiпнотизований. А пiснi тiсно пiд пласким склепiнням, що оберiгає мiсто вiд вiтру та дощу.

Оце ж та пi-i-iсня, оце ж та га-а-рна

Все про коха-ання, все про лю-у-бов...

Як ми лю-у-би-и-лись та й розiйшли-и-ся,

Тепер навi-iки-и зiйшлися зно-о-в...

Деякi слова були натовпу незрозумiлi, деякi здавалися деформованими, i все ж мелодiя була напрочуд близькою, рiдною! Може, тому, що вона пройнята вогнем щирого почуття?

I справдi, хоча електроннi автомати iмпровiзують на яку завгодно тему, все-таки їхня музика... Хiба порiвняєш їхнiй спiв з оцим! Легенди, зафiксованi на магнiтних волосках, розповiдають, що колись, в давнину, люди любили спiвати, що вони, власне, i поклали початок спiву та музицi: Поступово спiв зробився професiєю, монополiєю небагатьох, хто досягнув надзвичайної витонченостi виконання. Але минав час, на допомогу спiвакам прийшла електронiка. Вона спочатку полегшила композиторську i виконавську дiяльнiсть, а потiм i зовсiм звiльнила їх вiд цього тягаря. Тепер, майже через тисячу рокiв пiсля винайдення першого "Елкома" i першого "Елфона"*, люди майже зовсiм втратили здатнiсть спiвати. Зараз навiть розмовляють напiвголосом - мiнiатюрнi пiдсилювачi полегшують роботу голосових зв'язок. I ось раптом оцi двоє...

______________ * "Елком"- електронний композитор; "Елфон"- електронний спiвець.

Ой очi, о-о-чi, очi дiво-о-чi,

Темнi, як нiчка-а, яснi, як де-е-нь!

Ви ж мене, о-о-очi, плака-а-ать навчи-и-ли,

Де ж ви навчи-и-лись зводить людей?..

Звуки линуть i линуть, наче хвилi. Незвичнi, зовсiм незвичнi i водночас нiби й знайомi. Наче колись... десь... Як увi снi...

Вас i нема-а-є, а ви мов ту-у-та

Свi-i-тите в ду-у-шу, як двi зорi,

Чи в вас ули-и-та якась отру-у-та,

Чи, може, спра-а-вдi ви зна-а-харi-i?..

I коли останнiй промiнь сонця зблиснув на куполi мiста, а внизу спалахнули свiтильники, пiсня обiрвалася. Тi двоє, так i не оглянувшись на запруджену людьми артерiю, спустилися до свого житла. Рушила стрiчка тротуару, а на нiй рушили i люди.

Раптом звiдкись почулося:

Мiсяць на не-е-бi, зiроньки ся-а-ють,

Тихо по мо-о-рю човен пливе-е...

Хтось увiмкнув свого мiнiатюрного магнiтофона! Знову полилася стародавня пiсня. Запис досконалий, але... вже не було чогось такого, що виповнює серце теплом i трепетом. Пiсня озивалася тут i там, пливла по артерiях мiста, стiкаючи з одних магнiтних котушок i осiдаючи на iнших, пiсня множилась, розросталася, нiби ланцюгова реакцiя. I зрештою стала машинною, синтетичною... Хоча...

Один, одягнений у блакитне, чоловiк iз натовпу, що зiбрався коло будинку, вилущив зi свого магнiтофончика малесеньку котушечку з пiснею i викинув.

- Навiщо? - спитав сусiда. - По-перше, кидати на мiськi артерiї будь-що заборонено, а по-друге, це ж рiдкiсне явище...

- Рiдкiсне?

- Так. За останнi столiття наука не знала жодного випадку отакого вiдхилення вiд психiчних норм. Це - музичний атавiзм. Унiкальний випадок!

- Атавiзм? Ну, то я зiзнаюсь: у мене вiн теж проклюнувся. Я йду до них, до тих двох! Ми будемо спiвати, як нашi предки колись спiвали!

Пружною, легкою ходою вiн рушив до будинку.

"Якi ще недосконалi утвори, оцi люди! - подумав робот, дивлячись услiд спiврозмовниковi. - Як часто не вистачає їм послiдовностi".