read-books.club » Інше » Заповiт Шевченка 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповiт Шевченка"

154
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заповiт Шевченка" автора Дмитро Іванович Донцов. Жанр книги: Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Заповiт Шевченка» була написана автором - Дмитро Іванович Донцов, яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Інше".
Поділитися книгою "Заповiт Шевченка" в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4
Перейти на сторінку:

ЗАПОВІТ ШЕВЧЕНКА

До чого ж кличе його Заповіт? Що ненавидів він і що любив? Що ненавидіти вчив і що любити?

Про Шевченка треба нині не на святах промовляти, а кричати на вуличних перехрестях. Щоб як дзвін тривоги калатало його слово!

Ніколи бо не був він такий актуальний, як у наш час. Ніколи не було між нами стільки оглухлих, стільки сліпих. Тарасова муза, – писав Костомаров, – "роздерла завісу народного життя… роздерла підземний склеп, уже від років замкнутий багатьма замками, запечатаний багатьма печатями. І страшно, і боляче, і чарівно було заглянути туди". Багатьом сучасникам страшно було глянути в обличчя – воскрешеної Шевченком – героїчної України, наче тим дядькам, які слухали оповідання Шевченкового діда про Ґонту й Залізняка: "сусіди од страху, од жалю німіли; страшний був дух предків поколінню, скарловатілому в рабстві. Страшно було (писав П.Куліш) їх "юнацькому серцю, блаженному у своїм спокої", захопленому "загальноросійською наукою й поезією", – слухати "парадоксів", вихованого на "Історії Русів", Тараса, який "робив з них людей, що ненавиділи москалів"… Він "ранив їх серця"! Порушував їх "блаженний спокій"! Поривав до того великого, перед яким здригалося їх чуле серце! Кликав вернути до патріотизму, який був для них уже "парадоксом", "дивацтвом"… Але од того, від чого ставало сумно і страшно його сучасникам, – до того "усміхалося серце" поета.

Білий царат вирвав йому язик, замучив, щоб перестав говорити, картати і кликати. Царат червоний каструє й паплюжить його морально, намагаючись накласти на нього маску одного зі "своїх", – паплюжить сам і руками наших перевертнів. Та як тоді, так і тепер, стоїть він перед нами – над нами! – невгнутий і неприступний, як Єремія на розпуттях велелюдних. Сам один з Заповітом своєї великої ненависті і своєї великої любові.

Диявольську силу Півночі, брутальну, облудну, цинічну, забріхану, протягом вісьмох століть незмінну в усіх своїх огидних барвах хамелеона, – ненавидів він усім серцем своїм, усією душею своєю і всіма помислами своїми. Ненавидів, як ненавидить людина вільна того, хто плює їй у душу, хто топче ногами її людську гідність, хто трупами народів устелював свій історичний шлях. Ця ненависть полум'ям бухає з кожного рядка, написаного ним.

Та не тільки чужій деспотії належала його ненависть.

Він твердо тямив, що, "коли б не похилилися раби, то не стояло б над Невою отих осквернених палат" деспотів. Коли б не похилилися раби… Цих рабів, слуг чужинця, він бачив вдосталь в Україні. Була це численна порода рідних по крові земляків, які "помагали москалеві господарювати" та "з матері останню свитину здирати". Не тільки Петрові-катові й "Петровим собакам", не тільки Катерині – "голодній вовчиці" слав він прокляття, але Ґалаґанам і Кочубеям, сучасникам – "шашлям". До них звертався: "погибнеш, згинеш, Україно, не стане й знаку на землі! Сама розіпнешся у злобі, сини твої тебе уб'ють!" Цих синів-виродків проклинав Шевченко. Він бачив брата в кожнім землякові, та не тоді, коли цей земляк ставав Каїном. Не тоді, коли "рідні" Каїни продавали своїх як "лакеї в золотій оздобі" чужого пана. Не тоді, коли пишалися московською "кокардою на лобі", витертім з усякого почуття сорому й честі.

Таких земляків напевно не любив! Їм не прощав зради спільної матері; ненавидів тих, перевертнів, "дядьків отечества чужого", які совість продавали "за шмат гнилої ковбаси"; ненавидів тих, що їх вимітала історія залізною мітлою з кону життя як "варшавське сміття"; що їх своїми чобітьми місив завойовник як "грязь Москви". Ненавидів плюгаву породу "донощиків і фарисеїв"; отих рідних "людоморів", які запльовували всю нашу славу історичну, які лицарство запорозьке прозивали "розбійниками, ворами, п'ятном у нашій історії".

Ненавидів облудних "гуманістів з чулим серцем, які здригалися від вчинків Трясила й Остряниці, але не вагалися власних синів "продати у різницю москалеві". Ненавидів шашлів, які гризли і тлили тіло народу з середини; ненавидів не лише росіян, оту "орду, скитів і варварів", – а й ту погань людську з рідних "землячків", які помагали розпинати його Україну.

"Паскудою" був йому кожний з них, і він дивувався – "чому ж його не так зовуть? Чому на нього не плюють? Чому не топчуть?"

Оту Україну перекинчиків, яничарів чужого пана й володаря, ненавидів Шевченко за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились", що своїм існуванням поганили його прекрасну, героїчну країну. Любити цю "рідну" погань він не міг. Певно, він прагнув усім своїм, сповненим любов'ю, великим серцем "любить людей", та коли стрічав "недолюдків", – благав Бога дати йому силу "проклинать і світ запалити", щоб у тім очищаючім вогні на попіл згоріло все плюгаве, все плебейське, продажне і гниле. Знав бо, що "застарілі недуги лікуються героїчними засобами". Де не поможе лік, поможе залізо; не поможе залізо, – поможе вогонь. Хотів, щоб з вогненної купелі встала його вічно юна, сильна духом і горда Україна; та, яку бачив у столітніх очах діда-козака, що "як зорі сіяли"; Україна, яка з степових могил вставала перед ним привидами велетнів; яка "туго начиняла землю своїм і ворожим трупом, своєї свободи на поталу не давала, ворога-деспота під ноги топтала, і свобідна й нерозтлінна вмирала".

Спитаєте: невже ж його велика душа вміла тільки ненавидіти? Невже він був здібний лише "вити совою", своє трудне серце лише "ядом гоїти", або як голодний ворон край дороги за часами жалувати, коли кров'ю спливали голубі річки України? Коли пожари її освічували, коли "мерк за димом Божий світ"? Невже міг тільки закликати, в шалі пророчім, щоб сонце стало, щоб осквернену землю спалити?

А де ж була його любов? Бо з чого ж зродилася у ньому й ненависть, як не з любові?

Любив він, безперечно, пишну природу України; це ж був "рай та й годі". Наче сам Бог витав над тим раєм. Але від нього відвертав очі поет, глянути не хотів, бо пекло розвели люди в тім раю, бо стільки гаддя у той рай напустили. Осоружна й гидка тоді стає йому краса його країни, як урода зганьбленої красуні.

Скажете: він же любив свій "окрадений люд"? Любив… Та чи це була ота палка, всепалаюча любов, яка бухає гарячим полум'ям із його поезії? Він співчував своєму окраденому народові, плакав над його недолею, жалував його, жалував тих "рабів незрячих гречкосіїв". Ці "вбогодухі" вміли тільки "стогнати та, стогнучи, долю проклинати", "жито панам сіять". Це були "темнії люди", які лише "журились", що нема кому їм "порадоньки дати".

1 2 3 4
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповiт Шевченка», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповiт Шевченка"