Читати книгу - "Юрко, el Leper Lepiller"

Одного разу, у вікні свого розкішного маєтку, сидів Юрко й милувався садом.
Вітер рухав дерева й хмари, на траві розкинулися квіти з маминого саду. Кожна з них була неповторна й граційна. Юрко дивився, як кружляли пташки біля його вікна. Але він відволікся — у нього було багато роботи. Старанно пишучи свою доповідь про моря та їхню класифікацію, він добряче стомився і пішов прогулятися.

Обережно ступаючи по сходах, він зустрів батьків, які поверталися з роботи. Він ввічливо привітався. У них був чудовий настрій — вони виграли якусь справу в суді. Ох, і багато мороки з тим було! Бо довести, що не праві ще й ті, хто з купою грошей, — уже не так легко, як колись. Юрко не питав, ким вони працюють — просто підтримував розмову, і все. Йому не було байдуже, але й не було цікаво, тому він любив додумувати собі в голові.

Вийшовши на вулицю, юнак побачив старого садівника. Та й почали вони теревенити — хто з ким є, що нового в місті, що люди балакають. Розмова була ні про що, та Юрась не хотів вигадувати, чим зайняти себе, тому уважно слухав, лиш кліпав очима й час від часу кивав головою і посміхався. Але тут він уже відверто брехав.

Побрів юнак по саду, дивлячись на скульптури з кущів. Милувався їхньою величчю. Підійшов до озерця — невеликого, але чистого, а над ним височів здоровенний дуб. Високий і розлогий, міцний як сталь. Дуб посадили дуже й дуже давно, навіть не знають — хто саме. Розглядаючи крону, Юрко побачив ластівку, яка кудись весь час поспішала. Він їх страшенно любив. Проте тільки одна з них могла подарувати йому щиру посмішку і захват. Ластівчине гніздо, що було у нього під підвіконням, стало для нього вже як друга сім’я.

Їхній сімейний маєток стояв майже на краю урвища. Ходили чутки, що внизу було безліч тіл із Першої світової війни. Їхні тіла напорювались на гострі, мов списи, скелі, на яких тепер були його батьки.

Юрко помітив їх наступного ранку, коли йшов спостерігати за ластівчатами. Засмутився юнак, повісивши голову, — а він навіть їхні тіла дістати не може. Тільки малі ластівчата підлітали до них. Пробували клювати щоки й лоб. Так Юрко прощався з ними. А гострі дзьобики пташенят, які клювали омертвілу плоть, були для нього як ніжні поцілунки.

Нікому хлопець нічого не сказав. Далі собі сидів у кімнаті та дивився у вікно. Лиш вірні пернаті друзі його навідували.

Останнім часом Юрко багато малював і писав. Покликав садівника до будинку, зробив йому кави. І ось уже через п’ять хвилин добродій валявся мертвий на землі — від отрути, якої Юрко дав йому жменю. Через неї шкіра садівника набула темно-синього, майже чорного відтінку. Те, що треба! Садівник був кремезний, тому шкіри було багато. Здирав шкіру Юрко дуже ніжно, ставив її у холодну воду, відчищав від крові й висушував. Зробив щось схоже на два крила й пришив до себе — від руки до пояса, щоб крило було, як у ластівок, його улюблених.

Важко йому було — кровоточило його тіло. Він був практично мертвий, але силует його вже був майже пташиний. Він не здавався й продовжував іти.

Дійшов до урвища. Став на край.
Юрко не дивився вниз — лише вгору.
Зробив мах крильми й ступив крок уперед,
щоб, як сім’я ластівчат, бути завжди разом.

Кінець